Мова мемуарів ретельно уникає переривчастого дихання бульварних любовних романів, штучного ліризму, притаманного романтичній літературі, сміховинних кліше традиційної порнографії. Оповідачка розкриває свої відчуття та емоції прозаїчно, у квазідокументальному, майже журналістському стилі, намагаючись якомога ближче дотримуватися фактів, подій, ведучи нехитру розповідь про те, що сталося.

Ця книга є справжнім взірцем у мистецтві приховування інформації. Те, що нам розповідають про коханця, — така сама загальна інформація, як і опис деталей його гардероба: кольори, стиль та вигляд його сорочок і штанів — того, що вона знаходить, коли вперше опиняється в його спальні. Він не має імені, авторка використовує лише займенник «він», ніби існував лише один «він», наче він був єдиним чоловіком у всьому світі. Ми дізнаємося, що геть занедбана квартира оповідачки перетворилася на музей сувенірів та пам’ятних подарунків, захаращений різнокольоровим щебнем непростого життя, але якщо подивитися крізь призму сексу й садомазохізму, час, що його пара проводить віч-на-віч, стає таким порожнім і безбарвним, як інтер’єр помешкання коханця. Його взаємини з приятелями видаються таємничими, навіть лиховісними, а подруга, з якою оповідачка здійснила ту доленосну прогулянку на ярмарок, щезає зі сторінок, щойно з’являється цей чоловік.

Нам відомо, що готує коханець Мак-Нілл, що він читає, де він купує продукти й одяг, але авторка не дає фактично жодних подробиць про роботу кожного з героїв, про їхнє минуле, про погоду — окрім того факту, що дія відбувається влітку, — або про життя міста, яке, очевидно, триває десь навколо них. Нема ані розважливості, ані сором’язливості, ані пошуку причин або пояснень, ані рефлексії (героїня жодного разу не робить спроби подивитися ширше на свій стан), ані простої психологізації чи випадкових домислів про те, які душевні травми, отримані в дитинстві, або який ранній досвід міг схилити їх до пошуку відносин такого штибу. Мак-Нілл не бачить сенсу в тому, аби дослухатися до застережень і слушних сумнівів простого читача, який майже від самого початку міг зробити висновок, що ігри з цим чоловіком не принесуть нічого доброго.

Використовуючи прийоми замовчування та пропущення, а також майже постійну напруженість, письменниця відтворює задушливу атмосферу клаустрофобії, що заповнює стосунки, відсутність будь-якої об’єктивної реальності поза межами самого цього роману. Читаючи її, немовби відчуваєш, як з кімнати поступово викачують повітря.

Структура книги напрочуд проста, захоплива й водночас тривожна — справи йдуть усе гірше й гірше. Точніше, ми спостерігаємо, як оповідачка занурюється в трясовину приниження та розчарування, і ці почуття дедалі сильнішають; вона поступово втрачає свою індивідуальність, дозволяючи своїй моральності та самоповазі бути пригнобленими заради її власного бажання та задоволення забаганок її коханця, його капризів, що стають дедалі жорстокішими й образливішими. Відбуваються інцидент із масажистом й історія з повією, котру викликають, аби та перетворила оповідачку на подобу дешевої шльондри — одягнена в незвичну перуку та лакову міні-спідницю, «ефектна ділова жінка» змушена визнати, що насолоду, яку вона дарує своєму коханцеві, йому може дати будь-яка жінка з хоча б трохи розкутими поглядами на сексуальні розваги. Але пограбування з погрозами ножем, якого вимагає коханець, є найбільш моторошним епізодом, адже цього разу жорстокість спрямована на невинного, наляканого незнайомця, котрому не повідомили правила гри.

У рідкісний момент рефлексії Мак-Нілл розглядає можливість того, що ця сексуальна пригода дедалі виходитиме з-під контролю, аж до того моменту, коли оповідачка відчує жагу бути вбитою, а її коханець — тотожне за силою імпульсивне бажання вбити її. Але це неможливо, допоки вона не побачить краплі власної крові, що виступила під час їхніх любовних баталій, і зрештою залишки інстинкту самозбереження переборюють силу бажання й пристрасті та призводять до неконтрольованої істерики. Стурбований (хоча ми самі маємо уявити, наскільки) коханець оповідачки везе її до шпиталю. Мак-Нілл доповідає з властивою їй стриманістю про те, що відбувається після цього, і завершує любовний роман «курсом лікування, що тривав кілька місяців».

Найприголомшливішим та найнесподіванішим висновком, а водночас і найбільшим досягненням цієї книги є те, що оповідь про надмірну, патологічну пристрасть стає метафорою крайнощів, до яких може нас довести будь-яке бажання. Не меншою мірою вона є клінічним дослідженням, ніж тим, чого прагнула авторка, — «спогадами про любовний роман». Захопливі відкриття, розчинення коханців одне в одному, поступове стирання зовнішнього світу, випадкове й небажане повернення до нормальності — ця сюжетна лінія до болю знайома всім, хто перебуває в екстримі пристрасних стосунків, якими б «здоровими» чи «нормальними» вони не видавалися.

Не менш разючі сьогодні, як і тоді, коли були щойно видані, «Дев’ять з половиною тижнів» є водночас виправдувальною та повчальною оповіддю про легкість, з якою інтоксикація коханням і сексом може змінити наше бачення самих себе й змусити побачити в абсолютно новий спосіб особу, якою ми так невинно й нерозумно себе уявляли.

Франсін Проуз

1

Коли ми вперше опинилися в ліжку разом, він тримав мої руки зв’язаними за головою. Мені це сподобалося. Мені сподобався він. Він був похмурим, що видалося мені романтичним; він був веселим, яскравим, цікавим співрозмовником; і він дав мені насолоду.

У нашу другу зустріч він підняв із підлоги мій шарф, який я впустила, коли звільнялася від одягу, посміхнувся та сказав: «Ти дозволиш мені зав’язати тобі очі?» Ніхто раніше не зав’язував мені очі в ліжку, і мені це сподобалося. Він сподобався мені навіть більше, ніж у нашу першу ніч, і пізніше, коли чистила зуби, я не могла стримати усмішки: я зустріла приголомшливо вправного коханця.

Під час третьої нашої зустрічі він кілька разів доводив мене до межі, коли відстань до оргазму була завтовшки з волосину. Коли я знову затремтіла в очікуванні найвищої точки насолоди й він знов-таки зупинився, я почула свій голос, що відокремився від мене й пролунав над ліжком, благаючи його продовжувати. Він догодив. Я почала закохуватися.

У четвертий раз, коли я вже не могла стримувати свого збудження, він використав той самий шарф, аби зв’язати мені зап’ястя. Того ж ранку він надіслав мені на роботу тринадцять троянд.

2

Сьогодні неділя, травень добігає кінця. Я проводжу цей день зі своєю подругою, що звільнилася з компанії, де я працюю, приблизно рік тому. На наш взаємний подив, за минулі місяці ми зустрічалися набагато частіше, ніж коли працювали в одному офісі. Вона живе в центрі міста, і неподалік від її помешкання відбувається вуличний ярмарок. Ми гуляли, зупинялися, теревенили, куштували різні смаколики, і вона придбала обдерту, але дуже красиву срібну коробочку для пігулок в одній із лавок, де продавали зношений одяг, старі книги, розмаїті дрібнички з написом «антикваріат» і масивні картини із зображенням скорботних жінок, у кутиках чиїх рожевих вуст застигла акрилова фарба.

Я намагаюся вирішити, чи варто повертатися половину кварталу до лавки, де я довго пестила мереживну шаль, яку моя колежанка назвала брудною. «Вона була брудна», — голосно промовляю я їй у спину, сподіваючись, що подруга почує мій голос крізь увесь цей гамір. Вона йде трохи попереду. «Та лише уяви собі, якою вона стане, якщо її випрати та підлатати…» Вона кидає на мене погляд через плече, підносить до вуха праву долоню, недочуваючи, потім вказує на жінку в дуже великому чоловічому костюмі, яка уважно й навіть із захватом придивляється до набору барабанів; закочує очі та відвертається. «Випрати й підлатати! — кричу я, — ти не можеш уявити її чистою? Я думаю, мені треба повернутися й придбати її, у ній є щось…» «Тоді варто зробити це, — чую я голос біля свого лівого вуха, — причому чим швидше, тим краще. Адже хтось інший міг уже купити її та випрати, поки ти намагаєшся докричатися до неї в цьому гаморі». Я різко обертаюся й кидаю роздратований погляд на чоловіка, що йде просто позаду мене. Потім знову розвертаюся та роблю відчайдушну спробу наздогнати подругу. Але я буквально застрягла. Натовп уповільнив рух і поступово взагалі зупинився. Просто попереду мене трійко дітей, яким іще нема й шести років, у кожного в руках італійське морозиво, що тане й тече по пальцях; праворуч жінка розмахує фалафелем[2] із небезпечною для мене пристрастю, до ударника приєднується гітарист, і їхня публіка застигає на місці, зачарована, захоплена, у полоні смачної їжі, свіжого повітря та атмосфери доброзичливості. «Це вуличний ярмарок, перший у цьому сезоні, — каже той самий голос над моїм лівим вухом. — Людям треба спілкуватися з незнайомцями, бо який інакше в цьому всьому сенс? Я все ще вважаю, що вам варто повернутися й купити її, хай би там що».