Він прибирає руку від мого обличчя та занурює великий палець у мій келих із вином; напій, темно-червоний у склі, стає рожевим і прозорим, обволікаючи його шкіру. Він змочує мені губи. Його палець рухається повільно, мій рот стає млявим від його дотику. Тепер він торкається моїх верхніх зубів, зліва направо, а тоді нижніх — справа наліво. Зрештою його палець лягає спочити на моєму язику. Без жодної тривоги, навіть трохи ліниво я думаю: «Ми у всіх на очах…»

Слабкий тиск на мій язик змушує мене почати смоктати його великий палець. Після аромату вина я відчуваю солоний присмак шкіри. Коли я зупиняюся, він знову ніжно тисне й продовжує робити це, аж доки мені не стає солодко й гаряче внизу живота і я не заплющую очі.

Він усміхається й виймає палець із мого рота. Він затримує долоню над моєю тарілкою й каже: «Витри мене». Я обгортаю його руку своєю серветкою так, ніби хочу зупинити кровотечу. Замість сандвіча на тарілці, якого я ще не торкнулася, перед моїми очима постає картина: я прив’язана до ліжка, я прив’язана до стола в їдальні, я прив’язана до ніжки раковини у ванній, моє обличчя зашарілося від пари, поки він приймає душ; я слухаю плескіт води, від бісерин поту свербить верхня губа, мої очі заплющені, мій рот відкритий; прив’язана й роздягнена, прив’язана й зведена до єдиного несамовитого бажання — бажання ще.

«Не забувай, — каже він. — Я хочу, щоб ти час від часу впродовж дня пригадувала, як це відбувається з тобою…» А потім: «Пий каву». Я пристойно, мов дочекавшись його дозволу, роблю ковток ледве теплого напою. Він виводить мене з ресторану. За дві години я здаюся й телефоную йому. Закляття лишилося непорушним. Я дивилася на календар, я виглядала з вікна, дивлячись на стільники вікон через дорогу. Я не відповідала на дзвінки. Його секретарка холодно попереджає мене, що він має ділову зустріч за п’ять хвилин, і тоді я чую його голос. «Ти не можеш так вчиняти зі мною», — шепочу я в слухавку. На мить запановує повна тиша. «Сьогодні на вечерю я готуватиму креветок, — повільно промовляє він. — Подумай про це».

15

Той ланч став поворотним пунктом. Відтоді стало очевидно, — для нас обох, — що моє життя було поділене чітко навпіл: ніч та день, з ним та без нього. Змішувати ці половини було помилкою, може, навіть дуже небезпечною. День за днем, тиждень за тижнем дві частини мого життя поступово наближалися до все більш повного балансу. Чим повнішими, яскравішими, фантастичнішими були наші вечори, тим швидше моє робоче життя ставало ілюзією.

Це була доволі приємна гра уяви. Насправді мені було в ній комфортніше, ніж у тих махрових реаліях, коли мій офіс, мої клієнти, моя робота мали для мене важливе значення. Як і має бути в ілюзії, я відчувала легкість, розслабленість, спокій. Одного дня я завойовую нового клієнта, другого — досягаю примирення з колегою після довгих місяців суперечок. Я працювала невпинно, але ніби в підвішеному стані. Мізерні неприємності, через які в минулому я могла б роздратуватися, — не передзвонили, клієнт довго вагається з прийняттям рішення, кавова пляма на рукаві через півгодини від початку робочого дня, — більше не мали жодного значення.

Справжню сутність мого існування замінили зовнішня незворушність та неймовірна рівновага. Ланчі проходили спокійно, ніби пропливаючи повз мене, змінюючи одне одного, і спокійні дружні бесіди зі спокійними товариськими людьми — друзями, клієнтами, колегами — усе однаково; я переміщувалася по гілках метро, підмічаючи випадкові комбінації світло- й темно-синього кольорів на колонах станцій. На землі ж я бачила таксі приємного жовтого кольору; одного разу нарахувала дев’ять таксі, що вишикувалися в лінію на Парк Авеню. Місто-мрія без сміття й пилу, ніби очима когось напідпитку або очима жінки, що страждає на сильну короткозорість, але хоробро й водночас нерозумно не наділа окулярів. Натовп, що сам привітно розступався, аби дати мені дорогу. Щодня нова кінокартина, жодна не обтяжена сюжетом або ж лише бавилася сюжетом — таким млявим, що не мав жодних зв’язків, не був спроможний привабити мене глибше за свою милу очам поверхню; завжди за декілька годин від реальності, тайм-аут від того, що дійсно мало значення, що дійсно відбувалося в моєму житті; чарівний перепочинок перед бентежним і невблаганним дійством, що розгорнеться вночі.

Ночі були яскравими й запеклими, мов леза, наточені так гостро, що аж блищали. Інша країна, чиї пейзажі та валюта були прості: спека, страх, холод, насолода, голод, пересичення, біль, бажання, безмежна, всеохопна хіть.

Там був і гострий перець, що змушував мене боротися за кожен ковток повітря, і електричний розряд чилі, що обпалював мені горло, і «Шаблі», мов золото, що ніжно змащувало мої голосові зв’язки; простий шоколадний пудинг, який він готував мені із сухої суміші «Роял», ніби заповнював мою кров. Моє тіло було живим і податливим навколо мене, іноді перетворювалося на рідину, іноді спалахувало й горіло — однаково. Щоночі, дивлячись на себе після ванни, — пластівці піни на моїх сосках та лобковому волоссі, одна долоня покірно спочиває під іншою, зап’ястя звикли лягати навхрест, мерехтливе блискотіння сталі так само природне й ошатне, як блискотіння срібного гребінця в чиємусь волоссі, — відтепер щоночі я насолоджувалася своєю вродою.

Кілька років тому, щойно вщухла нестримна підліткова одержимість, я оцінливим оком обдивилася своє тіло й дійшла висновку, що з ним усе гаразд. Я знала достеменно, які частини мого тіла мали б кращий вигляд, якби були іншої форми, але понад десять років не хвилювалася через ці визнані недоліки. Щоразу, опиняючись у пастці надмірно критичних суджень, я казала собі, що поряд із кожною помітною вадою є щось приємне й симпатичне, і все це разом більш-менш збалансоване. Але тепер, під його поглядом, від його дотику…

Я не стрибала через скакалку, не бігала вранці в парку, не погладшала й не схудла навіть на один фунт, кінець кінцем це було те саме тіло, у якому я жила відтоді, як подорослішала. Але тепер його було неможливо впізнати, воно перетворилося: гнучке, граціозне, сяйливе, обожнюване. Плоть, що вела до вершини ліктя, де дві небесно-блакитні вени розчиняються й зникають у матовій, витончено м’якій шкірі; живіт, подібний до шовку, ніжно тече до тазових кісток; плече приєднується до тіла, формуючи вишукану складку, схожу на ту, що пролягає посередині молодого дівочого лона; неглибока овальна западина на внутрішній частині стегна, що веде вгору від коліна, стаючи ніжнішою, м’якішою, а тоді поступається зрілій округлості, вкритій білим пухом і нескінченно чуттєвою, найтоншою з усіх тканин світу…

16

«Я мушу йти на зустріч, — каже він. — Це підсумковий етап тієї угоди з Гандльмаєром, проста формальність, не займе багато часу». Він знову одягається, уже помивши посуд після вечері: інший костюм, хоча за фасоном ідентичний тому, який він зняв на дві години раніше, але тепер темно-сірий замість темно-синього. Свіжа блакитна сорочка, точнісінька близнючка тієї, що зараз на мені. Темно-сіра краватка з маленькими, кольору червоного вина цяточками у формі ромбів. Він каже: «Я хочу, аби ти зробила дещо, перш ніж я піду».

Він веде мене до спальні й каже: «Лягай». Він прив’язує мої щиколотки до спинки ліжка, а ліве зап’ястя — до узголів’я. Він сідає на край ліжка біля мене. Він проводить правою долонею по моєму правому стегну, гладить вигин тазової кістки, злегка торкається шкіри на моєму животі тією частиною долоні, якою завдають ударів бійці карате в телевізійних шоу. Він на якусь мить затримує великий палець на моєму пупку, ніжно тисне на нього, а тоді розстібає два ґудзики моєї сорочки й обома руками повільно прибирає тканину обабіч мене. Рукави його піджака лоскочуть мої соски.

Ледве він наказав мені лягти, моє дихання стало переривчастим; щоразу, коли він торкається мене, я затамовую подих, а тоді дихаю швидко й неглибоко — до його наступного дотику. Я не можу втримати голову на подушці. Він бере мою праву руку. Тримаючи мене за долоню, дивлячись мені просто в очі, він облизує кожен мій палець, доки вони не потопають у слині. Він кладе мою руку між моїх ніг і каже: «Я хочу подивитися, як ти доведеш себе до оргазму».