Розгортаючи папір, у який було запаковано вуса, я знаходжу набір брів у такій самій круглій коробочці. Я наклеюю їх на свої. Упродовж усього цього часу я вивчала себе в дзеркалі над туалетним столиком, але фокусувалася лише на деталях. Тепер починає працювати механізм, що дає змогу перемкнути увагу зі скляної панелі, де кожна крихітка пилу та відображення пальця важливі й особливі, на краєвиди зовні. Із дзеркала на мене дивиться обличчя, більше не окрема борода чи перука. Тривога вищить на мене гальмами з погано освітленого узбіччя й зустрічається зі збудженням перед тим, як прискоритися удвох і поїхати пліч-о-пліч. Я бачу, що той, хто дивиться на мене, має нездоровий вигляд, який знайомий мені, але більше нічого не можу впізнати. Переді мною сидить стрункий, привабливий молодий чоловік. Якби хтось познайомив нас на вечірці, я б відчула мимовільний відгук, кивок десь глибоко в мені, можливо… У нього великі сірі очі, густе світле волосся, світлі кущасті брови, акуратний носик; бліда шкіра, коротка рудувата борода. Немов теж відчуваючи іскру взаєморозуміння між нами, він нахиляється до мене; йому теж подобається те, що він бачить. Це триває лише кілька секунд. У мені здіймається хвиля жорстокої туги, тривога накриває мене з головою. Кімната пливе, я зіщулююся на підлозі біля ніжок ліжка, і лише одне речення б’ється у мене в грудях: «Хочу до мами».

Це теж минає. Я відкидаю волосся з лоба, відкриваю коробку «Кемелу», що лежить на столику біля ліжка. Я жодного разу не курила «Кемел», тож одразу ж починаю кашляти: у горлі страшенно дере. Наступного разу я роблю значно глибший вдих і дивним чином від гіркого смаку відчуваю ясність у голові. Мені більше не зле, а навпаки, думки врівноважені, настрій покращився. Тепер я думаю про те, куди покласти носову хустинку. Не можу пригадати, де він носить свою, і зрештою кладу її в задню кишеню штанів. Я жодного разу не вдягала одягу з кишенями ззаду, і просовую туди руку кілька разів, відчуваючи гладеньку тканину підкладки та вигин сідниці під нею.

Лишаються дві речі — краватка та капелюх, і з обома в мене проблема. Краватка — дізнаюся я невдовзі — іде з інструкцією: тонкий листок паперу прихований під обгорткою, у яку було запаковано шовкову річ. Він намалював п’ять схем. Заголовок каже: «Те, що на малюнку, має бути в дзеркалі, дотримуйся крок за кроком». З першої спроби вузол опиняється на дюйм нижче за верхній ґудзик на комірці сорочки, з другої мені вдається зробити все правильно. Однак упоратися з капелюхом вище за мої сили. Я обережно надіваю його на маківку, потім зсовую трохи вперед, поправляю так і сяк. Я доволі обізнана в капелюхах, аби розуміти, що він підходить мені за розміром або ж принаймні відповідного розміру для моєї голови з урахуванням підібраного волосся та перуки, але ж усі мої спроби марні — що б я не робила, він усе одно має дивний вигляд. Навіть коли я намагаюся відновити в пам’яті, як носять капелюхи актори кіно, або вигляд свого єдиного друга, що постійно носить такий головний убір, ситуація з відображенням у дзеркалі не поліпшується.

Нарешті я здаюся, хоча й неохоче, і кладу капелюха назад у коробку. Ручний годинник показує сьому, і я знімаю його та кладу в сумочку. Мию руки. Я стаю перед дзеркалом на весь зріст, застібаючи та розстібаючи піджак, позую спочатку з однією, а тоді з обома руками в кишенях. Потім, трохи розслаблено всміхаючись, знімаю сережки та прибираю їх до годинника. І знаходжу ремінь, коли обережно складаю все розмаїття обгорток, повертаючи — немов дотримуючись окремої інструкції — кожен згорнутий аркуш паперу до відповідної коробки або пакета.

Ремінь ідентичний тому, що носить він, але матеріал жорсткіший. Він комфортно лягає в мою ліву долоню й повільно розкручується, коли я кладу його на покривало. Великим та вказівним пальцями я проводжу по всій його довжині, а тоді стискаю долоню в кулак навколо пряжки. Розкриваю її, обмотую шкіру кілька разів навколо долоні та вверх по руці й ще раз стискаю кулак. У пам’яті виринає образ жінки, чиї зап’ястя прив’язані до душової лійки; вона звивається під свистом ударів цього ременя, котрий знову й знову, здіймаючись, розсікає стіну води. Лунає телефонний дзвінок. «Я в холі, — каже він. — Спустися. Не забудь ключ від номера».

Я кладу ключа у свою праву кишеню піджака, потім перекладаю до правої кишені штанів, а тоді в ліву кишеню піджака; я страшенно схвильована. Просовую ремінь крізь петлі штанів, застібаю пряжку. Я беру коробку «Кемелу» та сірники, не знаю, куди їх покласти, і врешті-решт залишаю в лівій руці. Невисокий чоловік із першими ознаками облисіння кілька секунд чекає на ліфт разом зі мною, а тоді щось бурмоче собі під ніс та йде вниз коридором. Я дивлюся на нього й розумію, що він не нижчий за мене. У босоніжках на тридюймових підборах я висока як для жінки; тепер же я чоловік зростом нижче від середнього.

Жінка середнього віку стоїть біля задньої стінки ліфта. Я роблю крок уперед і стаю біля дверей. Коли ми під’їжджаємо до першого поверху і я збираюся увійти в хол, то дещо пригадую. Я посуваюся вбік, пропускаю її, і вона проходить у двері перша, не подивившись на мене. Я червонію й змушую себе не усміхатися. «Що за дивовижний ритуал», — думаю я й одночасно з радістю: «Я склала перший тест!»

Він сидить на дивані в кутку, жестом запрошує мене на крісло навпроти; ми сидимо за низьким круглим столом, на якому стоять мідний дзвоник, його келих скотчу й порожня таця. Він одягнений у свій сірий костюм, ідентичний моєму. Він дивиться на мене невідривно, уважно вивчає взуття, жилетку, вузол краватки, бороду та волосся. «Що з капелюхом?» — «Я… Я не змогла з ним упоратися, хоча довго намагалася надіти його правильно». Він широко усміхається, потім голосно сміється, робить ковток свого напою й дивиться на мене, мов кіт, що поїв сметани. «Не зважай, — нарешті каже він, досі усміхаючись. — Маєш файний вигляд. Чудовий вигляд, щиро кажучи. Забудьмо про капелюх». Він схиляється до мене й бере мої долоні у свої, немов щоб зігріти руки дитини, яка повернулася з подвір’я, де ліпила сніговика. «Не хвилюйся, — каже він. — Нема про що хвилюватися».

Поруч із нами з’являється офіціант. Він замовляє вино для мене, ще один скотч для себе, продовжуючи сидіти в тій самій позі: лікті на колінах, плечі нахилені вперед, руки тримають мої. Я сиджу жорстко, непохитно, не зводячи очей зі своїх рук, простягнутих до нього. Мене накрила хвиля суперечливих відчуттів, до котрих я давно мала б звикнути, адже те чи те мені доводилося побачити чи почути майже щодня з моменту нашої першої зустрічі. Мені неймовірно соромно, я червонію, усе моє тіло тремтить — і водночас я в захваті, немов п’яна, хоча вина ще не пила, збуджена від несподіваного задоволення.

Офіціант жодним чином не реагує, принаймні це видно з його поведінки, коли він приносить наші напої й коли я нарешті змушую себе подивитися на нього. «Усе відбувається в тебе всередині, розумієш, — каже чоловік, що сидить навпроти мене в такому самому костюмі, як і мій. — Усім завжди байдуже. Але для мене є великим задоволенням, що ти це робиш». Ми переходимо до кімнати ресторану, де він тримає мене за руку в проміжках між поїданням страв. Мені важко жувати, ще важче ковтати; я випиваю майже удвічі більше вина, ніж зазвичай. Він замовляє ще один напій у барі, кладе руку мені на стегно.

Коли ми піднімаємося в номер, він підштовхує мене до дзеркала. Його рука лежить на моєму плечі, ми дивимося на власні відображення: два чоловіки, один високий та начисто поголений, другий — нижчий та з рудою бородою; темні костюми, рожева та світло-блакитна сорочки. «Знімай свій ремінь», — каже він тихо, і я дослухаюся, не в змозі відвести очей від його погляду в дзеркалі. Не знаючи, що робити далі, я згортаю ремінь тугим кільцем, ніби змію, — так, як він був спакований у коробці. Він забирає його в мене й каже: «Лягай у ліжко… Ні, встань навкарачки». Він простягає руку з-за моєї спини, аби розстебнути штани, а тоді каже: «Опусти їх і покажи мені зад». Щось перемагає в мені, я слабшаю, і мої лікті більше не можуть тримати мою вагу. Стоячи навколішки, поклавши голову на руки, я чую звуки, що вириваються з мого горла, і не можу їх розтлумачити: то не острах і не сильне бажання, то неспроможність розрізнити ці два почуття, і до того ж… Він завдає мені ударів, накриває обличчя подушкою, аби притлумити мій лемент, а тоді бере мене, як чоловіка. Я кричу голосніше, ніж будь-коли раніше, мої очі широко розплющені в пітьму подушки, що затуляє мені обличчя. Раптово його фрикції глибоко в мені припиняються. Він примушує мене лягти навзнак, його права рука лишається піді мною, між ногами. Лежачи на мені, витягнувшись на всю довжину тіла, він прибирає подушку й прислухається, як мої схлипування стихають. Коли я усвідомлюю, що ми дихаємо в унісон, трохи заспокоюючись, його пальці починають майже непомітно рухатися. Невдовзі моє дихання знову стає важким і переривчастим. Він знову накриває моє обличчя подушкою, ледве мій стогін сповіщає, що я кінчила, і скоро кінчає сам. Він бере серветку «Клінекс» зі столика біля ліжка й проводить нею між моїх сідниць. Коли він прибирає її, я бачу, що вона просочена сім’ям та вкрита рожевими плямами. Лежачи поруч, він муркоче: «Так тісно й так гаряче, ти навіть не уявляєш…»