Тепер він бере мої сандалі та жестом наказує мені сісти на ліжко. Я по черзі простягаю йому обидві ноги, витягую склепіння стопи, спостерігаю, як він взуває мене й фіксує ремінець. Він стає позаду мене й розчісує мені волосся. «Я спущуся з тобою вниз до таксі. Якщо знайду ще якісь речі, що тобі належать, то віддам».

Його гребінець у моєму волоссі — повільні спокусливі рухи, легке електричне потріскування. Я обертаюся й обіймаю його за стегна. Він непорушний. Я ридаю вголос, немов дитина. Обидві його руки в моєму волоссі, гребінець упав на килим.

«Таксі приїде з хвилини на хвилину», — каже він, і тієї ж миті лунає дзвінок консьєржа. Мій голос, підвищеним тоном: «Ти не можеш…» — і його, спокійний, у слухавку: «…люб’язні передати йому, що я спущуся через кілька хвилин, — і до мене: — Я думав, що ти прийняла рішення». А тоді я на колінах перед ним, не для того, аби задовольнити його губами та язиком, як досі робила це, а принижено, благаючи незв’язно, але виразно: «Що завгодно» та «Будь ласка». І знову його голос у слухавку м’яко: «Дайте йому п’ять доларів, Рею, та перекажіть, щоб почекав, красно вам дякую». І кілька його кроків по коридору, а потім у спальні — і ричання, немов я маю справу з шибеником: «Гаразд, тоді негайно роби це». Моє тіло розпростерте перед ним, і крайка спідниці дряпає мені шию. Він знімає каблучку свого батька з пальця на правій руці, кидає її на ліжко, хапає мене за горло лівою рукою, а правою дає мені ляпаса, долонею по лівій щоці, тильною стороною — по правій, а тоді знову долонею: «Що ж, гаразд, подивімося, як вона робить це». Моя власна рука опиняється в моєму роті. «Полегши це для неї, зроби гарною й вологою. — А потім м’якіше, ніби муркоче кіт: — Я допоможу тобі розпочати, люба, це буде дуже просто». Мої стегна розведені, жар спалахує під дотиками його язика, лише кілька легких рухів — і от він підводить голову й кладе мою руку туди, де розпочав те, з чим я дуже добре знайома, аби спробувати чи поборотися; мій вказівний та середній пальці пірнають усередину, і я кінчаю.

«Мені сподобалося, — каже він. — Обожнюю спостерігати за твоїм обличчям. У тебе такий надзвичайний вигляд, коли ти кінчаєш: ти перестаєш бути гарненькою, натомість перетворюєшся на хижу тварину з розкритим ротом. — А тоді в передпокої: — Дайте йому ще п’ятірку, Рею, і нехай їде додому».

17

Я не була підготовлена заздалегідь. За кілька років до цього я прочитала «Історію О.», була заінтригована її початком, нажахана після декількох сторінок і кинула книгу задовго до її кінця. У реальному житті садомазохісти були фріками, диваками, що вдягалися в чорну шкіру, потішні й недолугі у своєму сміховинному вбранні. Якби моя подруга, така ж, як і я, одного разу розповіла мені, що після важкого робочого дня в офісі її прив’язують до ніжки стола — еге ж, такого ніколи б не сталося. Бачить Всевишній, я б і не повірила в це.

18

О пів на п’яту в п’ятницю він телефонує мені на роботу: «Маєш бути в номері 312 в “Елґонкіні” о п’ятій тридцять». Одного разу я була там на ланчі. Кілька днів тому, під час чергової з наших нескінченних розмов («Порівняймо ресторани». — «Та готелі». — «От, наприклад, “Парі Ріц”». — «Сміхота». — «Тоді “ЗамЗам”». — «Непоганий братвурст[15]». — «Паскудний шукрут[16]». — «Кава нічогенька…»), я розповіла йому, яким романтичним видався мені той хол, й описала червоні плюшеві меблі, де я сиділа з двома клієнтами. Вони давно звикли до чарів «Елґонкіну», і я повідала йому, як натомість сама силкувалася приховати захоплення й зосередитися на предметі розмови.

Я маю намір спуститися в метро, але в той момент, коли рушаю до скляного виходу, просто перед дверима мого офісу з таксі виходить пара похилого віку. Я притримую для них дверцята автомобіля, прислухаюся до пекучого болю у своїх стегнах, повторюючи собі: «Маєш бути… о п’ятій тридцять», і за декілька хвилин входжу до холу «Елґонкіну». Я двічі стукаю у двері триста дванадцятого номера, але ніхто не відповідає, а двері виявляються відчиненими. Я припускала, що він чекатиме на мене. Я кличу його на ім’я, стоячи біля нещільно зачинених дверей ванної кімнати, навіть — несподівано для себе трохи грайливо — зазираю до туалету. Нікого нема.

На ліжку, звалені в купу, лежать пакунки. Вони не загорнуті в подарунковий папір, але це ті пакунки, що ти знаходиш на своєму ліжку наступного дня після шопінгу, напередодні Різдва. Ключ від номера лежить на таці, яка стоїть на столику біля ліжка; я бачу його почерк на маленькому стікері, приліпленому над телефонним диском. «Розгорни їх, — написано там, — а тоді прийми ванну і вдягнися».

Я починаю з невеличкого пакета з «Брукс Бразерс». У ньому лежить світло-блакитна сорочка на кшталт тих, у які мене вдягали щовечора, але менша за розміром. У пакеті від «Альтман» — чоловічі шкарпетки. У коробці, що схожа на коробку для дитячого капелюшка, лежать світло-руда борода та вуса, загорнуті в тонкий папір. У момент, коли я розгортаю найбільший пакунок, мої руки ледве помітно тремтять: темно-сірий діловий костюм та жилетка. А тоді взуття. Краватка. Чоловіча білява перука. Малесенький пакуночок зі шпильками для волосся від «Вулворт». Біла носова хустинка. Чоловічий літній капелюх.

Я відкладаю обгортки й сідаю на край ліжка, тримаючи в руках перуку. Вона, безперечно, дорога, зроблена зі справжнього, м’якого на дотик волосся. У мені ведуть перегони тривога та збудження, вони борються між собою, немов спортивні машини на темній автостраді. Щомиті відставання між ними скорочується та зникає, вони торкаються одна одної без шуму чи іскор, майже ніжно. Але коли я занурююся в теплу воду, — «Есте Лодер», «Жан Нате» і «Вітабас» — мені є з чого обирати (але я не можу обрати, безтурботно ллю все по черзі під швидкі струмені води; вони змінюють одне одного; вперше за кілька тижнів я лежу в молочній воді без піни, оточена сумішшю ароматів), — тривога лишається на узбіччі. Збудження підхоплює й несе мене вперед, темні нескінченні милі видовжуються на неосяжну відстань, фари освітлюють лише кілька ярдів сірого дорожнього полотна, і я перебираю долонями незайманий квадратик мила.

Я витираюся в тому ж порядку, у якому він витирає мене щовечора: обличчя й шия, ступні та гомілки, спина та сідниці. Єдина річ, якої бракує в усьому вбранні, розкладеному на ліжку, — білизна. Підкладка штанів м’яка до моєї шкіри. Шкарпетки підходять за розміром, сорочка теж. Мої груди доволі малі, тож шари сорочки, жилетки й, нарешті, піджака остаточно їх приховують.

Я взуваюся — старомодні броги, такі ж, як носить він сам, блискуча шкіра на загострених носаках — чому жіноче взуття ніколи не пахне так чарівно? — на лівій нозі спочатку трохи тісно.

Я бачу маленьку коробочку театрального клею, до внутрішньої кришки якої прикріплений пензлик. Вагаюся, не в змозі визначити, на що треба наносити клей — на зворотний бік вусів та бороди чи на шкіру. Нарешті я наношу тонкий шар на підкладку вусів, щось на кшталт марлі, і прилаштовую їх під носом. Вони лоскочуть, і я маю вигляд, ніби граю чоловічу роль в інститутському театральному гуртку, від чого починаю реготати. Мені доводиться зробити три спроби, перш ніж вуса займають своє місце над моєю верхньою губою. З бородою ще складніше. Знову й знову, аж поки клей не стає твердим, я знімаю її, починаю спочатку, пересуваючи її, доки не сідає симетрично до моїх вух та накриває підборіддя. Перука порівняно з цими стражданнями доволі проста: я розчісую власне волосся, зібравши його у високий кінський хвіст, закручую його, приколюю шпильками вільні пасма по всій голові, аби не вибивалися. Щойно я вдягаю перуку, одразу відчуваю, що вона сидить щільно. Я обережно піднімаю горішній шар волосся й прикріплюю підкладку перуки до голови ще кількома шпильками. Волосся перуки спадає мені на шию й торкається комірця, майже повністю вкриває мої вуха з обох боків, важкою хвилею спадає мені на лоба.