Кілька тижнів по тому придушувати крики більше не вдається. Можливо, трохи згодом тонесенький струмочок крові. Що воно, як воно — бити до крові? Коли тобі чотири, ти не можеш уявити, як воно, коли тобі п’ять. Якщо тобі не доводилося кричати так, що неможливо стриматися, ти не можеш уявити, що це таке. Тепер я знаю, що це таке, це нагадує оргазм. Лунає звук десь удалині, він має причетність до мене, він, звісно, не має причетності до мене, жодної відповідальності. Моє тіло здається, піддається. Жодних меж. Дивні чужі звуки десь удалині, на мене не розраховуй.

Роки постійного вдавання лишилися позаду. Сила симулювати екстаз, малесеньке, жалюгідне відчуття контролю, що це дає: «Ох, о-о-о, а-ах, о-о-о, люба». «Бомба в ліжку», — шепоче чоловік своєму найкращому другові, коли я входжу до вітальні, кілька років тому. Я жодного разу не кінчила з тим чоловіком, жодного — за десять місяців марних зворотно-поступальних рухів, але він усе одно лишився задоволений моїми реакціями. Дивитися на нього наді мною, важко дихати, поки він кінчає, його очі міцно заплющені, червоне обличчя далеко зверху, я контролюю ситуацію. Більше нічого. Цей прийняв мене, узяв мене, має наді мною владу, він може отримати все. Нехай забирає, як же сильно я цього жадаю.

«За всіма межами» — назва порнострічки, яку показують у кіно на розі Бродвею та Сорок четвертої. «За всіма межами» — який чудовий звук; він пообіцяв, що ми подивимося цей фільм. «Ми підемо на тисячі фільмів, — каже він, — щойно пройдемо це, цю фазу життя». Він має рацію. Кожен має пройти таку фазу життя, як ця. Погляд розмитий, я небезпечно мчуся в нетверезому стані вузькими звивистими дорогами, немов по головній автостраді Нью-Йорка, на спідометрі 180 кілометрів на годину, я не звертаю уваги на власний стан та обмеження швидкості. Він веде мене, спрямовує мене, крок за обережним кроком — абсолютно тверезо — і от одна межа, друга, межі падають і лишаються на узбіччі. Я у відкритому морі. За три дні я вийшла за всі свої межі. Упродовж двох місяців я не контролюю себе. Давно я полишила рахувати, як часто кінчаю, як часто я промовила: «Будь ласка, ні, будь ласка, ах, ні». Я благаю щоночі, із задоволенням благаю. «Будь ласка, що?» — тихо каже він, і я знову кінчаю, мій голос лунає десь далеко, це не мій голос. Я молю щоночі, страшні зойки вириваються з мого горла, у животі тепло й волого, солодкий сироп тече по ногах, жодного контролю.

Послухай, Пресвята Діво Маріє, тепер я така, як ти; мені тепер не потрібно мати над собою владу, він робить усе сам, він робитиме це, доки не вб’є мене. Не зможе, він не вб’є мене, адже ми обоє надто егоїстичні для цього. Є сила-силенна способів просунутися далі, попереду ціле життя. То спершу були широкі рубці та приглушений лемент. Я була з ним упродовж лише дев’яти тижнів, і ми пішли далеко вперед від приглушеного лементу. Існує неймовірна безліч речей, які люди можуть зробити одне одному, перш ніж убивати. Перший струмочок крові — достолиха. І нагадування про всяк випадок: «Якщо ти все-таки вб’єш мене, доведеться шукати когось іншого. А чи так легко знайти таку жінку, як я?»

31

Тієї ночі на його простирадла пролився тонесенький струмочок крові. Він провів по ньому пальцем, спробував на смак, а тоді розмазав останні краплі по моїх губах, дивився, як застигає кров на їхній тонкій шкірі, і прибирав вологе від поту волосся з мого чола. «Тобі й справді кортить цього, — сказав він. — Ти одержима цим так само, як і я. Іноді посеред робочого дня в мене встає і я довго не можу заспокоїтися, уявляючи, як далеко ми можемо зайти. — Він повільно здирав кірку крові з мого рота нігтем великого пальця. — А іноді мені стає лячно… — Він розсміявся. — Гей, там після вечері залишилося трохи пирога. Нумо з’їмо його й лягаймо спати: уже друга ночі, а ти нестерпна вранці, якщо не виспишся».

Наступного дня, після сніданку, коли чистила зуби, я почала плакати. Він покликав: «Готова? Ходімо, крихітко, уже двадцять хвилин». Через кілька хвилин він увійшов до ванної кімнати й поставив свій портфель на кришку унітаза. Він забрав зубну щітку в мене з рук, витер моє обличчя й сказав: «У тебе зустріч о пів на десяту, пам’ятаєш? Що, чорт забирай, таке трапилося?» Він поцілував мене в обидві щоки, повісив мою сумочку мені на плече, забрав свій портфель і взяв мене за руку. Він замкнув двері свого помешкання, коли я плакала, і ми пішли в метро, коли я плакала, а на одній зі станцій він запитав: «У тебе є із собою сонцезахисні окуляри?» Він сам витяг їх із зовнішньої кишені моєї сумочки й надів мені на носа, трохи забарившись з однією з дужок, бо не зміг одразу знайти моє праве вухо.

Коли ми вийшли з метро, я ще плакала. Я плакала, коли пройшла першу частину сходинок, а тоді й другу. За декілька метрів від турнікетів на вихід він підняв руки вгору й потягнув мене на протилежну платформу, і знову вниз по східцях, і в метро, і на ліфт, і у вітальню, де ледь не силоміць штовхнув мене на диван та закричав: «Будь ласка, скажи що-небудь! Що, чорт забирай, відбувається?!»

Я не знала, що відбувається. Я знала лише те, що не можу припинити плакати. Коли я все ще плакала о шостій вечора, він відвіз мене до шпиталю. Мені дали седативні препарати, і за деякий час плач припинився. Наступного дня в мене розпочався курс лікування, що тривав кілька місяців.

Я більше ніколи його не бачила.

Коли моя шкіра повернула собі нормальний колір, я покохалася з іншим чоловіком, і виявилося, що мої руки лежать, дивно розкинуті на простирадлах обабіч мене: я забула, що з ними робити. Я знову доросла й несу відповідальність за себе протягом усієї доби. Єдине, що так і не відновилося, — це несправності в моєму чуттєвому термостаті: спливають роки, а часом мені стає цікаво, чи відчую я ще коли-небудь температуру, вищу за позначку «Ледве тепла».

Про автора

Елізабет Мак-Нілл — псевдонім Інґеборґ Дей, автора мемуарів «Вальс із привидом». Вона працювала редактором журналу «Ms.», коли обидві книги (тобто «Вальс із привидом» і «Дев’ять з половиною тижнів») були видані. Померла 2011-го р. у віці сімдесяти років.

Рядки з «Я та Боббі Мак-Гі» Кріса Крістофферсона процитовано з дозволу «Комбайн М’юзік Корпорейшн».