Изменить стиль страницы

Ми стоїмо пліч-о-пліч. Його рука гладить мої сідниці. Маленький жовтий автомобіль під’їжджає до узбіччя, він немов іграшковий, ніби за кілька миль від нас. З нього виходить крихітна людина. Іграшковий автомобіль їде швидко, немов блискавка, а іграшковий чоловік похапцем прямує до смітника. «Спробуй це», — каже він низьким тихим голосом мені у вухо, і коли я обертаюся до нього, він широко усміхається й дає мені свій польовий бінокль. Розмите, розтягнуте, мов із широкоекранної плівки, обличчя, сіре й напружено-втомлене, опиняється за кілька сантиметрів від мене. Я впізнаю бородавку на лівій щоці, великі бісерини поту виблискують на чолі, глибоко скопаному зморшками. Одна мочка вуха, над якою стирчить жмут сивого волосся, має невідповідний вигляд, ніби її колись проколювали.

Він сховав гаманець лише під один шар газети. «А що, коли хтось інший знайде його першим?» — спитала я. «Погані новини для Леонарда». Але ніхто не забрав гаманець, і нема потреби нишпорити в смітті. Велетенська рука у венах, мов павутинні, зависає над сторінкою з новинами спорту, обережно піднімає її, промені сонця, що от-от сховається за горизонтом, на якусь мить падають на годинниковий ремінець з еластану. Я відкладаю бінокль. Іграшковий чоловік хапає частинку пилу, стоїть непорушно, крутить головою, махає крихітною ручкою малесенькій моделі таксі та їде.

Хвиля нудоти піднімається з дна мого шлунка. Я насилу ковтаю. На якусь мить у горлі залишається прогірклий присмак. Я витягую руки над головою так далеко, як тільки можу, і відчуваю — коли на це потягування реагують м’язи плечей, група м’язів на грудях та м’язи живота, — що дещо в мені посунулося, ворушилося, доки я переймалася, аби мене не знудило. Відчуття набирає сили та глибини, мов тонесенькі гірські струмочки зусібіч стікаються в один грізний потік. Він кружеляє мене, його руки, немов у сталевих лещатах, тримають мої плечі, він трясе мене так, що моя голова гойдається з боку в бік. Його руки стискають мою шию, я вислизаю на підлогу, мої очі заплющені. Я обвиваю його шию своїми руками, а спину — ногами.

«Не варте було того, чи не так? — він широко всміхається мені, встромляючи виделку в шматок стейка. — Актори з “Прихованої камери” — і ті жвавіші». Але його очі блищать так, немов у нього субфебрильна температура, і мені нема потреби цікавитися, чи блищать так само мої.

26

Я ніколи жодній душі не дозволяла прочитати мої щоденники.

Ведення цих нотаток було гарячковим, переривчастим. Іноді я ретельно, зосереджено заповнювала рядки у вагоні метро, що важко перевалювався з боку на бік, мов товста качка (однією долонею завжди закривала сторінки від пасажирів, що стояли наді мною, і кидала сором’язливі погляди на тих, хто торкався моїх стегон зліва та справа); так само сором’язливо я писала за власним столом у коротких перервах між спішним поверненням із зустрічі з клієнтом та нарадою, призначеною за чверть години; або на самоті вночі, за кілька сантиметрів від екрана без звуку, на якому поважно біжить вулицею тридюймовий Коджак[20]: його сьогоднішній бандит тихо повертає за ріг, мовчки розкидає сміттєві баки на шляху; або в зачинених ванних, розтягнувшись на холодній підлозі, поки вода шумно тече в раковину, щоб чоловік, котрий лежить у моєму ліжку, не чув, що я пишу: «Це стає чимось… Я хотіла раніше… давно мало б початися…»; щоденні записи, мов у нав’язливому стані, тривали впродовж кількох місяців, а потім зникли на півроку без об’єктивної на те причини. Винятком стали лише одиничні фрази на кшталт «Восьме березня, дощить, волосся — суцільний жах».

Я завжди ставилася до людей, що оприлюднювали свої щоденники, з недовірою. Мені видавалося, що читати справжній щоденник публічно — ґвалтування, а щоденник, написаний для того, аби його прочитали інші, втрачає свою основну суть — бути потаємним місцем автора — і не може бути чимось іншим, ніж банальні варіації того самого: «Восьме березня, дощить, волосся — суцільний жах».

Кілька років тому я застала зненацька свого тодішнього коханця, що тримав у руках мій розгорнутий щоденник. І хоча я знала, що він навряд чи встиг прочитати бодай одне слово — я повернулася до кімнати занадто швидко; хоча я знала, що він був глибоко нещасним через непорозуміння між нами й, напевно, сподівався віднайти рішення поміж рядків; хоча я знала, що не варто було залишати його наодинці з моїм щоденником і що цей інцидент точно стане для мене приводом, — я все одно подумала: «Усе, усе скінчено». Я не вимовила ані слова, лише дивилася, як він, ніяковіючи, згортає книжку. Я пішла й ще впродовж багатьох тижнів згадувала про нього лише в контексті половини фрази: «…ще й щоденник мій читав».

Відтоді як ми познайомилися, я писала щодня, спочатку три-чотири речення на день, а невдовзі по кілька сторінок. Коли одного вечора він дістав щоденник із мого відкритого портфеля, що стояв біля столика, і почав гортати його сторінки, загадкова суміш відчуттів ковзнула вгору по моїй спині: спочатку тривога, потім полегшення, замилування, радість. Як я могла це витримати? Увесь той час, що він не читав цей щоденник, як довго це було, ніхто не міг прочитати мене. Підлітковий шифр, щільний почерк, ускладнений рештками латинських висловів, що наразі майже забуті й мали бути незрозумілими нікому, окрім мене, а іноді виходили й за межі мого розуміння за декілька тижнів потому.

Щоразу я кидалася до шухляд, коли лунав вхідний дзвінок, і ховала нотатки між трусиками та носовими хустинками; щоразу, коли я наостанок окидала оком кімнату, аби переконатися, що ніде не залишилося нічого, чого б я не хотіла показувати чи розкривати. Постійно сушити собі голову в пошуках схованки, яку ніхто не знайде; огидна самотність, безрадісний особистий простір. «Усе, — подумала я, — усе скінчено: він знає про мене все, більше нема чого приховувати». А тоді сіла біля низу дивана й дивилася, як він читає.

27

Щойно зателефонувала йому на роботу, переконалася, що адміністратор вимовить назву компанії, а тоді тихим проникливим голосом скаже: «Зачекайте кілька секунд, будь ласка». Переконалася, що його секретарка відповість за півхвилини, переконалася, що вона скаже: «…мабуть, вийшов на обід, бо мені нічого не казав. Чи можу я записати для нього повідомлення?» Мені треба переконатися. Вийшла з офісу о десятій тридцять, не призначала зустрічей на решту дня, планувала попрацювати над портфелем замовлень удома; і от що маю натомість.

Лунає дзвінок — це він. «Ми немов анахронізм, — шепочу я, майже хрипким голосом читаючи в слухавку слово зі словника; майже кожне з тлумачень містить у собі слово “помилка”. — Це ненормально — вештатися по квартирі чоловіка в понеділок удень, немов у гарячці». Чашка кави із сиропом, розтягнута на години, цигарка за цигаркою, час повільно спливає, мов дим від тієї ж цигарки. «Мені страшно». «А чому ні?» — думаю я, навіть коли шепочу в слухавку; мої мости палають за моєю спиною яскравим пунктиром, сигнальні маяки того, що я полишила заради нього: вичерпна — нехай і вживана — програма «Як треба жити», що складалася протягом десятиліть. Очі дивляться далеко вперед, широко розплющені, немов у трансі, однак жодного уявлення про те, на що я дивлюся. Так, тепер є привід почати хвилюватися, було б ненормально проводити ці дні, не замислюючись. Реакції звичайні, добре змащений мозок та добре проаналізований емоційний механізм працюють в унісон, усе гаразд. Нові події за браком інформації вибивають із колії; наступні події турбують іще більше, ніж окремі епізоди, нові процеси хвилюють іще більше…

«Анахронізм», — повторює він за мною, а потім пауза, а тоді безтурботно каже: «Можливо, це й так, але кому яке діло? Нам добре». «Скажи мені, що робити», — прошу я. «Мабуть, тобі варто повернутися в офіс, — каже він. — Роби офісну роботу в офісі. Або почекай до третьої. Якщо не почнеш працювати, сама зрозумієш що».

вернуться

20

Коджак — головний персонаж однойменного американського серіалу початку 1970-х рр. про поліцейського, що бореться зі злочинністю.