«Ти дійсно ідіотка, — каже він. — Що за нісенітниці ти верзеш? Якщо я коли-небудь глузуватиму з тебе, то спершу повідомлю». Я хитаю головою, мов німа. Насуплений, він ходить по кімнаті й уважно розглядає мене. Я сиджу нерухомо на краю стільця, мої коліна зведені разом, руки складені на животі. Його долоні лягають на мої плечі. Мене тягнуть назад, доки мої лопатки не торкаються спинки стільця. А тоді його рука занурюється в моє волосся, масажує голову, стискається в кулак, повільно тягне мене назад, доки моє обличчя не лягає горизонтально, а маківка не торкається його члена. Він пестить моє підборіддя тильним боком долоні. Невдовзі я розкриваю губи. Коли мій стогін стає невпинним, він виходить із кімнати й вертається з нагайкою в руці. Він кладе її на столик.

«Подивися на це, — каже він. — Подивися на мене. За три хвилини я можу довести тебе до такого стану, що ти лежатимеш у ліжку цілий тиждень». Але я майже не чую його. Ненормальна малесенька шершава трубка, що я відчуваю її в себе в горлі замість трахеї, дозволяє мені ковтати лише малесенькі, життєво необхідні дози повітря. Мені здається, що замість рота в мене суцільна рана.

«Плазуй», — каже він. Я знову накарачках. Я притискаю лице до правого плеча й відчуваю, як тремтіння мого підборіддя замість того, аби вщухнути, передається від кістки до кістки, аж доки мої руки не починають тремтіти, а за ними й ноги, до кінчиків пальців. Я чую скрип дотику шкіряної ручки до поверхні стола. Задній бік стегон пронизує пекучий біль. Сльози бризкають із моїх очей, несподівані, мов викликані чарівною паличкою. Немов прийшовши до тями, вийшовши з небезпечного ступору, я повзу від стільця до дверей спальні, гнучко й легко дістаюся лампи в дальньому куті кімнати; кіт голосно муркоче та вимальовує вісімки навколо моїх рук. Обидві панчохи порвалися на колінах, і я відчуваю, як стрілки повзуть наверх по кожному зі стегон. Коли я повертаюся й майже дістаюся софи, він кидається на мене, притискає до підлоги, перевертає на спину.

Уперше з ним та вперше у своєму житті я кінчаю одночасно зі своїм коханцем. Він облизує моє обличчя. Кожна клітина моєї шкіри спочатку розжарена, а потім — коли його язик переміщується далі — неймовірно холодна, адже піт та слина швидко випаровуються в кондиціонованому повітрі.

Коли він зупиняється, я розплющую очі. «Але ти все одно поб’єш мене, — шепочу я, — навіть якщо я робитиму те, чого ти…» «Так», — каже він. «Тому що тобі подобається бити мене», — шепочу я. «Так, — каже він, — і дивитися, як ти здригаєшся від болю, і не давати тобі вирватися, і слухати твої благання. Я обожнюю ті звуки, коли ти не можеш стримувати себе, коли ти така беззахисна. Я обожнюю спостерігати шрами на тобі й знати, звідки вони, рубці на твоїй дупі». Я здригаюся. Він підводиться й стягує старий плед, що зазвичай лежить складений під диванною подушкою в кутку софи. Він розправляє його, укриває мене й каже, поправляючи обтріпаний атлас біля мого підборіддя: «І ще тому, що ти цього також хочеш». «Хочу, — шепочу я. — Не тоді… не тоді, коли…» «Я знаю», — каже він мені майже у вухо, запустивши руки глибоко мені у волосся й міцно його тримаючи.

21

Ніхто не бачив мого тіла. Окрім нього, окрім малюка на ім’я Джиммі та окрім жінки, чиє ім’я мені не розкрили. Іноді у ванні або коли я бачу своє відображення в дзеркалі, я дивлюся на свої синці з тією неуважною зацікавленістю, з якою ми зазвичай роздивляємося світлини родичів чужих людей. Вони не мають жодного стосунку до мене. Моє тіло не має нічого спільного зі мною. Воно було принадою, використовуваною так, як йому заманеться, до самого кінця, вщент, аби задовольнити нас обох.

22

Готуючи до ванни, він роздягає мене й каже: «Я запросив масажиста сьогодні ввечері». Він упускає мою блузу на білу плитку підлоги. Я переступаю пояс спідниці й сідаю на край ванни, аби він звільнив мої ноги від взуття, а тоді знову підводжуся, аби він зняв із мене білизну. Йому подобаються мої трусики з білої бавовни, придбані у «Вулвортс». Йому також подобається ця спідниця; обережно натягуючи її на мої стегна сьогодні вранці, він сказав: «Це моя улюблена спідниця на тобі, вона чудово підкреслює твої принади». Я дивлюся, як він перехиляється через край ванни, затикає зливний отвір; після кількох секунд сумніву простягає руку, аби взяти яскравий пакунок, що втиснувся в шеренгу численних флаконів і пляшечок на внутрішньому бортику ванни. Він нахиляється ще раз, аби ввімкнути воду, перевіряє її температуру, підкручує ліву ручку змішувача й обережно розсіює зелену пудру під шумними струменями води.

Я раптово відчуваю, як сильно його образ не підходить до обставин: чоловік у дорогому діловому костюмі, його краватка акуратно зав’язана й лежить точно посеред двох боків комірця; він має такий вигляд, ніби от-от повинен був би доповідати за столом переговорів, або ж звернутися до телеглядачів у програмі новин, або ж слухати чергову історію шлюбу, який уже не врятувати, перед судовим засіданням. Він не робить жодної з цих речей, натомість нахиляється над ванною, що стрімко заповнюється водою, однією рукою спирається на край, а другу занурює в піну, яка невдовзі почне вивалюватися на підлогу.

Він чмихає: «Непогано, чи не так? Трохи солодше, ніж треба, мабуть, не так «переносить у світ трав», як вони хваляться на етикетці, але все одно мило». Я киваю. Він усміхається мені, і його усмішка сповнена такого тепла, такого блаженства, що мені щось спирає в горлі: усе, що треба для неосяжного щастя, — лише маленька кімната, повна пари, та чарівний аромат лаванди над стрімкою лавиною м’яти.

Він виходить і повертається з наручниками. Застібає їх навколо зап’ясть, які я витягаю до нього, і підтримує мене під лікоть, коли я ступаю у воду, котра на перший дотик здається надто гарячою, але виявиться ідеальною, щойно я ляжу й розтягнуся на повен зріст.

Ванна глибока, наповнена на три чверті, тож я маю тримати підборіддя високо, аби не наковтатися бульбашок. Лише закрутивши кран та кинувши на мене ще один погляд, він послаблює вузол краватки й знімає свій піджак.

Я чую, як він нишпорить на кухні, а потім його тверді гучні кроки на кахлях, тихі на килимі у вітальні… «ДІЛИВСЯ ТАЄМНИЦЯМИ СВОЄЇ ДУШІ…» Голос Кріса Крістофферсона лине над пагорками піни. Ми слухали «WQXR»[18] лише одного разу, після того, як під час бозна-якої забутої бесіди я мимохідь зауважила, що радіостанція, яка зараз грає, моя улюблена. Він сказав мені, що на цій хвилі невдовзі має бути маловідомий концерт Вівальді. «Не треба пояснювати, — відказала я. — Вмикай ту станцію, це твоя квартира!» Він широко усміхнувся до мене, підморгнув і сказав: «Я знаю», — а пізніше дійшов висновку, що то був не найкращий концерт Вівальді, проте все одно вартував того, щоб його послухати.

«…ЩОНОЧІ ВОНА РЯТУВАЛА МЕНЕ ВІД ХОЛОДУ…» Він повертається з келихом «Шаблі», сідає навпочіпки біля ванни й правою рукою простягає келих, аби я зробила ковток — «…ВІДДАВ БИ ВСЕ МАЙБУТТЯ ЗА ОДИН ВЧОРАШНІЙ ДЕНЬ…», — а лівою прибирає бульбашки піни з мого підборіддя. Вино крижаною річкою ллється мені на язик. «…МІЦНО ОБІЙМАТИ БОББІ…»

Він спирається на унітаз і однією рукою розстібає ґудзики на жилетці, робить три довгі ковтки. «Його звати Джиммі. По телефону мені здалося, що він ірландець. Ти коли-небудь чула про ірландського масажиста?» «Ні», — кажу я й сміюся. «…СЛОВО “СВОБОДА” ОЗНАЧАЄ ЛИШЕ…» «Я думала, що всі вони шведи». «…БІЛЬШЕ НЕМА ЧОГО ВТРАЧАТИ…» «Я теж так думав, — каже він. — Або, мабуть, французи». «…НІЩО НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ…» «Навіщо ти його викликав?» «…АЛЕ ЗА ЦЕ НЕ ТРЕБА ПЛАТИТИ…» «Аби станцював чечітку на столі в кухні, що за дурне запитання». «…ТАК ЛЕГКО БУЛО ПОЧУВАТИСЯ ЩАСЛИВИМ, ГОСПОДИ…» «Той масаж, про який ти мені розповідала…» «…МЕНІ ТАК ДОБРЕ БУЛО ПОЧУВАТИСЯ ЩАСЛИВИМ…» «Я подумав, що тобі хотілося б іще».