19

Іноді я замислювалася над тим, як це взагалі можливо: як біль може приносити таке задоволення. Одного разу я вдарилася пальцем ноги в босоніжках об нижню шухляду свого стола. Я вилаялася, а тоді, підстрибуючи, кинулася по коридору до кабінету колеги, аби пожалів мене, а наступні п’ятнадцять хвилин не могла сфокусуватися на роботі, адже слабкий, проте постійний біль відвертав мою увагу й дратував. Але коли болю завдавав мені він, різниця між стражданням і насолодою ставала такою невиразною, що вони перетворювалися на два боки однієї медалі: відчуття, різні за походженням, але однакові за результатом, однаково інтенсивні, вони стимулювали мене, і я збуджувалася. Біль завжди був прелюдією, а лише згодом — іноді могло спливти кілька годин, але щоразу врешті-решт у мене наставав оргазм — став для мене таким жаданим, таким емоційним, таким невід’ємним елементом сексу, як і пещення грудей.

20

У передні двері хтось стукає. На годиннику пів на сьому, і я прийшла додому лише кілька хвилин тому. Коли я знімаю ланцюжок останнього замка, переді мною постає він: закочені очі, пакет із продуктами під правою пахвою, ручка портфеля між указівним та великим пальцями, решта пальців тримають пакет із логотипом «Бендел»; у зубах у нього складена по довжині газета «Пост».

Рішуче мотання головою — газета зачіпає листя селери — дає мені зрозуміти, що він не хоче, аби я допомогла йому звільнитися від ноші. Він проходить на кухню й кладе пакет із продуктами із задоволеним зітханням; різко обертається, кидає «Пост» у коридорі, а портфель — на порозі спальні. Падаючи, кейс гучно грюкає. Він підморгує мені, дивлячись без тіні усмішки на обличчі, та урочисто обома руками ставить пакет «Бендел» на незаправлене ліжко. «Після вечері», — каже він, а я піднімаю брови й широко усміхаюся. «Ти ж не ніс газету в зубах по вулиці?» — питаю я. «Ні, — відповідає він. — Я засунув її до рота перед тим, як постукати у двері ногою. Для більшого ефекту». Він суворо оглядає мене з ніг до голови.

«Зараз?» — питаю я після салату. «Точно не зараз, — каже він. — Тут тобі що — “Вейт Вотчерз”[17]? Ми поїмо омлет». «Його величність не знає, що приготувати. Знову». Він зловісно киває: «І тобі це сподобається». Після омлету — його омлети просто розкішні, вони соковиті: хрусткі овочі, вкриті розтопленим сиром, гарнір зі смажених грибів — я прочищаю горло: «А тепер?» «Серйозно, — каже він, — таке враження, що ти ніколи тут не вечеряла. Невже я зазвичай не пропоную який-небудь десерт? Сьогодні в нас буде пахлава». «Пахлава, — важко зітхаю я. — Після яєць, що за жахлива комбінація. Я наїлася». «Роби, що тобі заманеться, — каже він. — Я відчуваю її смак із того моменту, як вона покликала мене, лежачи в брудному гастрономі на Блікер-стрит. Можеш подивитися, як я їм».

Злизуючи останні краплі меду з його пальців, я облизую губи. «Огидно, — каже він. — Здається, тобі треба ще раз прийняти ванну. Мед ще й у тебе на шиї, заради Господа Ісуса Христа, у тебе навіть брови липкі».

Він бере вологий рушник і витирає ним моє обличчя. «Ну, гаразд, — помпезно кажу я. — Тепер усе. Чи можу я нарешті подивитися, що в тому пакеті від “Бендел”?» «Ти навіть не знайшла другий пакет, — зловтішається він. — Я сховав його в пакеті з продуктами, він розчавив томати. Окрім того, я ще не пив кави й можу заснути без кофеїну: сьогодні був важкий день».

Ще п’ятнадцять хвилин ми влаштовуємося у вітальні. Я сиджу на подушці біля ніжки дивана, пристебнута наручниками до столика; чекаю, доки він варить собі каву, гріє воду мені на чай, миє посуд, несе тацю у вітальню.

Він старанно зображує розслабленість та спокій — прикурює для мене цигарку, закидає ноги на стіл, широко позіхає, тягнеться за «Пост». Я кричу: «ЩО В ПАКЕТІ ВІД “БЕНДЕЛ”?!»

Він прикладає вказівний палець до нижньої губи й потирає брову. «Ц-с-с-с! Ц-с-с-с! Ти при своєму розумі? Тут не просто така собі висока орендна платня: крикунам тут не місце. Стара леді Крайслер буде на порозі за хвилину, хіба я не розповідав тобі про неї? У кінці холу, кімната 15Д. Відчуває гостру потребу чути нову історію про зґвалтування та ще кілька про пограбування щотижня, а інакше страждає від запорів. Уже дев’ять днів вона не чула жодних пікантних подробиць…» «Насміхаєшся з хвороб жінок похилого віку, — кажу я, — нижче опускатися нема куди. Я виб’ю з-під тебе столик. Це пошкодить твою спину, і тобі довго болітиме».

Він хвалькувато зітхає, опускає ноги на підлогу, кудись зникає й повертається, тримаючи по пакету в кожній руці, тріумфально піднятій над головою. Він кидає пакети через кімнату, стає біля мене на коліна, аби розстебнути наручники. Автоматично розтирає мені зап’ястя: рефлекс, що став для нього безумовним і не має стосунку до стану самих зап’ясть, які цього разу, як і в більшості випадків, не мають навіть рожевої смуги в тому місці, де вони торкалися металу. Я звикла бути в них і не відчуваю жодного дискомфорту.

«Гаразд, — каже він. — Я сидітиму тут, а ти підеш подивишся, що в пакетах, і вдягнеш це». «П’ятнадцять Б, жива вистава», — бурмочу я, і він киває: «Саме так. Його величність завітали на шоу».

Спочатку я відкриваю пакет від «Бендел». У ньому знаходжу підв’язки з чорного мережива та пару світло-сірих панчіх, загорнутих у розкішні шість шарів тонкого паперу. Зі швом. Радість закипає в горлі. Я не втримуюся й починаю голосно сміятися, регочу й регочу, тримаючи високо в повітрі цей хитромудрий винахід — він трохи нагадує кажана. Я кладу його собі на голову. Ловлю одне пасмо зубами, зводжу очі на друге, яке падає прямо мені на носа, третє лоскоче мені вухо. «Кіски! — репетує він. — Ти ще ніколи не мала такого екзотичного вигляду…» Він верещить, він реве, він гуде. Ми стоїмо в різних кінцях великої кімнати, ми регочемо, нас накрило, як дітей, без попередження, під час перерви; або в дуже специфічній, сильній та короткій стадії алкогольного сп’яніння, коли неможливо пояснити жарт сторонньому спостерігачеві; коли неможливо пояснити жарт навіть самому собі; коли неможливо втриматися від сміху й незабаром після цього доводиться потерпати від болю в боках.

«Що в біса?..» Він потирає обличчя й підкладає подушку собі під спину. До того моменту, коли він відповідає, я заспокоююся. Я зняла підв’язки й панчохи з голови й поклала їх собі на коліна. «Подивися на це от яким чином, — каже він, досі усміхаючись. — Я намагаюся доволі пізно реалізувати свою давню фантазію. З юних одинадцяти, чорт, це навіть… не має значення. Я стільки мріяв про це — в одинадцять років, у п’ятнадцять, у двадцять два, тридцять два. Чорний пояс із резинками, не в журналі, не в кіно, а на справжній жінці. І панчохи зі швом! Жодна з тих, з ким я спав за все своє життя, не вдягала їх, жодна душа, тож допоможи мені, Господи. Що я можу тобі сказати… Довелося взяти долю у свої руки. — Він широко усміхається та підморгує мені. — Тепер я нарешті хочу побачити, як це в реальному житті».

«Я ніколи не носила пояса з панчохами, — кажу я йому, хоча час від часу й замислювалася над тим, аби купити собі такий. Проте, — кажу я йому, — я жодного разу навіть не уявляла собі чорний пояс, можливо, я взяла б… рожевий чи білий». Ми знову сміємося. Він описує продавчиню, що обслуговувала його, жінку віком, як наші матері: грудаста, бездоганна в одязі, з блиском на губах, незворушно байдужа. Вона розклала перед ним дивовижну безліч білизни й описувала основні особливості окремих речей: регульовані паски; еластична вставка на внутрішньому боці цього — краще сидітиме; спеціальна фурнітура на цій моделі; дрібні розетки з контрастної тканини на іншій; усе це, звісно, прати лише в холодній воді. «Ви обрали одну з двох найпопулярніших моделей, сер», — сказала вона йому. Він хотів спитати, яка друга, але стримався, коли вона спитала «Ще чогось?» голосом, який видався йому майже отруйним.