12

Я стою майже навшпиньках у протилежному від нього кінці кімнати, мої руки заведені над головою. Мої руки прив’язані до гачка на стіні, на якому вдень висить його єдина величезна картина. Моя частина кімнати темна, горить лише лампа для читання за його плечем. Він наказав мені поводитися тихо. Телевізор увімкнений, але він робить якісь записи у своєму блокноті, він цілковито поринув у роботу й не підводить очей, як мені здається, упродовж дуже тривалого часу. Мої руки потроху починають боліти, за ними ниє все тіло, зрештою я кажу: «Послухай, я більше не можу, справді…»

Він кидає на мене глузливий погляд і йде до спальні, звідки повертається з двома рушниками й каже дуже чемним, буденним тоном: «Я хочу, аби ти стулила пельку». Він пхає більшу частину одного рушника мені в рот і міцно зав’язує його другим. Я відчуваю слабкий присмак крохмалю.

Починаються «Шістдесят хвилин»[12]. Я намагаюся слухати, дивлюся на задню панель телевізора, роблю спроби візуалізувати кожен рекламний ролик, аби відволікти себе від хвиль невгамовного болю, що поглинають моє тіло. Я кажу собі, що моє тіло от-от має оніміти, але воно чомусь не робить цього, а просто болить. Згодом воно болить іще більше, і до моменту закінчення «Шістдесяти хвилин» крізь рушник, що стирчить глибоко в мене в горлі та міцно притискає язика до щелепи, прориваються приглушені звуки. Він підводиться і йде до мене, вмикає лампу на підлозі біля свого столу, повертаючи її так, аби світло падало прямо мені в очі. Уперше з моменту знайомства з ним я починаю плакати. Він допитливо дивиться на мене, виходить із кімнати й повертається з флакончиком олії для ванни, що він купив мені дорогою додому. Він починає втирати рідину мені в шию та під пахвами. Геть усе в моєму мозку вимкнено, окрім конвульсивних спазмів у м’язах. Він масажує мої груди, а я намагаюся дихати через ніс, заповнений сльозами. Тепер олія на моєму животі — повільні інтенсивні ритмічні кругові рухи. Раптово мене сповнює жах, упевненість, що я задихнуся. Я й справді починаю задихатися, через хвилину я помру, але ж тут він розсуває мені ноги, і це ще більше мене розтягує. Я кричу. Це здушений звук, що скидається на звук іграшкової сирени, абсолютно марний через усю цю тканину. Уперше за сьогоднішній вечір у його очах проблискує зацікавленість, навіть захват. Його обличчя за три дюйми від мене, і щось дуже легко торкається мого клітора, рухаючись угору, а тоді вниз. Його пальці в олії, з них стікає олія, і поміж стогонів моє тіло перемикається на інший їхній різновид — теж доволі знайомий, — на стогін, який виривається з мене, коли я кінчаю, і тоді я кінчаю.

Він розв’язує мене, трахає стоячи, кладе в ліжко, витирає обличчя рушником, який змочує в холодній воді в білій мисці з «Таппервеа»[13]. Він довго розтирає мені зап’ястя. За мить до того, як я засинаю, він каже: «Тобі доведеться вдягти завтра що-небудь із довгими рукавами, люба. Яка прикрість: завтра має бути спекотно».

13

Наші вечори майже не різнилися. Він готував мені ванну, роздягав мене, застібав наручники на моїх зап’ястях. Я лежала у ванні, поки він перевдягався та починав вечерю. Коли я була готова вийти, я кликала його. Він підіймав мене, повільно намилював моє тіло, змивав і витирав мене. Розстібав наручники, вдягав на мене одну зі своїх сорочок — білу, або рожеву, або світло-блакитну з вовни, сорочку з тих, що мають бути вдягнені під діловий костюм, їхні рукави закривали навіть мої пальці, свіжа сорочка щоночі, навіть хрустка з китайської пральні — і знову застібав наручники. Я спостерігала, як він готує вечерю. Він був бездоганним, проте обмеженим кухарем: до його репертуару входило лише чотири або п’ять страв, які він готував ідеально, потім кілька вечорів робив омлет або стейки, а тоді все починалося спочатку. Він завжди пив вино, коли мив зелень для салату, і давав мені зробити ковток зі свого келиха. Він розказував, що сталося в нього на роботі, я розповідала йому про свій офіс. Коти по черзі терлися об мої голі ноги.

Коли вечеря була готова, він клав одну велику порцію на одну тарілку. Ми йшли до їдальні — місця ледве вистачало на те, аби обійти стіл та три стільці на старому вишнево-червоному килимі в перському стилі, — без перебільшення найбільш кольорової з трьох його кімнат. Там, де закінчувався килим, починався яскравий, різнобарвний і заплутаний малюнок із книжкових обкладинок, що тягнувся по двох стінах від підлоги до стелі, залишаючи місце тільки для вікна й дверей. На його столі завжди лежала та дорогоцінна скатертина у візерунках. Я сиділа біля його ніг, прив’язана до ніжки стола. Він куштував фетучіні[14], потім пригощав мене; брав виделкою трохи бостонського латуку, вкладав мені його до рота, витирав олію спершу з моїх губ, а тоді зі своїх. Ковток вина, потім келих нахилявся до мене, аби я теж випила. Іноді він нахиляв його надто різко, і тоді вино лилося по моїх губах, стікало по обличчю на шию та груди. У такому разі він опускався навколішки й злизував вино з моїх сосків.

Часто впродовж вечері він затискав мою голову між своїх стегон. Ми винайшли нову гру: він намагався якомога довше їсти, не втрачаючи контролю над собою; я ж мала намір змусити його якомога швидше упустити виделку й ніж та застогнати. Коли одного разу я сказала йому, що мені особливо подобається відчувати його на смак, після того як він поїсть овочеве каррі, він сміявся й сміявся, аж доки не сказав: «Господи Ісусе, та я завтра зроблю його стільки, що вистачить на весь тиждень».

Коли ми закінчували вечеряти, він ішов на кухню, аби вимити посуд та зварити каву, — бридку каву, яка щодня була однаково мерзенною, — яку приносив до вітальні на таці: один кавник, одне горнятко, одне блюдце, одну чарку для бренді. (Після того, як сплив місяць із моменту нашого знайомства, я, що страждала на жорстку кавову залежність, перейшла зрештою на чай.) Потім він читав мені або ми удвох читали різні книжки. Коли я підводила очі, це було сигналом для нього, аби перегорнув мені сторінку. А ще ми дивилися телевізор або працювали. І, звісно, крім того, ми бесідували буквально впродовж кількох годин поспіль. Я ні з ким так багато не розмовляла. Ніколи. Він знав мою життєву історію до найменшої деталі, до хвилини; так само я вивчила історію його життя. Я могла б із першого погляду впізнати його університетських друзів, по тому, як він сидів у кріслі, мов бос, я могла здогадатися, у якому він настрої. Я обожнювала його жарти й манеру їх розказувати — повільним, утомленим голосом, із неймовірно незворушним виглядом. Його улюбленими були історії про мого діда, я ж любила його оповіді про три роки, проведені в Індії…

Ми ніколи не ходили кудись увечері, а з друзями зустрічалися лише вдень. Кілька разів він відмовлявся від запрошень телефоном, артистично закочуючи очі під лоба, і серйозно пояснював, як він завалений роботою, а я тим часом не могла стримати сміху. Протягом більшості вечорів я була прив’язана до дивана або журнального столика на відстані руки від нього.

14

Сьогодні середа, ми знайомі вже три тижні й зустрічаємося під час обідньої перерви. Це буде єдиний ланч, який ми проведемо разом у робочий день, хоча дорога на таксі між нашими офісами коштує лише один долар п’ять центів. Це простий міський ресторанчик: шумно, як і на вулицях, сяють флуоресцентні лампи, похмурий натовп ворушиться біля входу в очікуванні вільного місця, аби сісти. Ми сідаємо одне навпроти одного у світлі ламп, він замовляє сандвічі з ростбіфом та вино.

Сьогодні вранці я здобула невеличку перемогу: проект, який я протискувала впродовж кількох місяців, ухвалили. Я радісно розповідаю про це: «Сама по собі ця справа не така вже й важлива, але я все одно в захваті, адже протягом усього часу здавалося, що…» Він притискає свій великий палець по діагоналі до моїх губ. Його долоня ніжно пестить мою щоку. «Я хочу дізнатися це в найменших подробицях. Сьогодні ввечері у нас буде вдосталь часу. Не закривай рота».