Зазираю до ванної. Умивальник, посмугований волоссям, роззявлений унітаз. У душовій лежать кощава пляшка шампуню магазинної марки та уламок мила.

Відступаю, повертаюся до головної кімнати. Проводжу рукою по столу для ескізів.

Щось покусує мої мізки.

Намагаюся вхопитися за цю думку, але вона вислизає.

Я ще раз обводжу поглядом кімнату. Жодного фотоальбому, хоча, напевно, вже ніхто не тримає в себе фотоальбомів (Джейн тримала, пригадую я); жодного стосу з аудіо- чи відеодисками, хоча, допускаю, вони вже також за межею вимирання. «Чи це не дивовижно, що за даними з Інтернету деяких людей може просто не існувати?» — питала Біна. Усі спогади Девіда, уся його музика, усі ключі, якими можна було б відімкнути цього чоловіка, — усе зникло. Чи, радше, воно все навколо мене, плаває в ефірі, але невидиме, файли та іконки, нулі та одиниці. Нічого не залишилося на видноті реального світу, жодного знаку, жодної розгадки. Хіба це не дивовижно?

Знову дивлюся на фотографію на стіні. Думаю про свою шафку у вітальні, вщерть наповнену коробочками з дисками. Я — пережиток минулого. Я залишилась позаду.

Повертаюся, щоб вийти.

У ту ж мить чую позаду себе скрип. То вхідні двері.

Бачу, як вони відчиняються, й переді мною, витріщившись, з’являється Девід.

50

— Якого хріна ти тут робиш?

Я сахаюсь. Я ще жодного разу не чула, щоб він лаявся. Я взагалі майже не чула його голосу.

— Якого хріна ти тут робиш?

Я відступаю назад, відкриваю рота.

— Я просто…

— Із чого ти взяла, що можеш отак просто спуститися сюди?

Ще крок назад, я спотикаюсь.

— Вибач, я…

Він ступає вперед, двері позаду відчинені навстіж. Світ хитається перед очима.

— Вибач. — Глибокий вдих. — Я дещо шукала.

— Що?

Ще один вдих.

— Я шукала тебе.

Він підіймає руки, ляскає ними себе по боках, в’язка ключів крутиться на його пальцях.

— Ось і я. — Він хитає головою. — У чому справа?

— Справа в тому…

— Ти могла мені подзвонити.

— Я не подумала…

— Ні, ти вирішила просто прийти сюди.

Я починаю кивати, але зупиняюсь. Це, мабуть, найдовша розмова, яку ми коли-небудь мали.

— Чи не міг би ти зачинити двері? — прошу я.

Він якусь мить витріщається на мене, тоді повертається та штовхає їх. Із грюкотом двері зачиняються.

Коли він знову звертає до мене свій погляд, видно, що Девід пом’якшав. Але голос досі різкий:

— Чого тобі треба?

Мені паморочиться в голові.

— Можна мені присісти?

Він не рухається.

Я пливу до дивана, занурююся в нього. Якийсь час він так і стоїть, наче статуя, із ключами в долоні; потім протискає їх до кишені, знімає куртку та кидає її до спальні. Я чую, як вона приземляється на ліжку, та потім зсувається на підлогу.

— Так не піде.

Я хитаю головою:

— Ні, я знаю.

— Тобі б не сподобалося, якби я поліз у твій особистий простір. Без запрошення.

— Ні, я знаю.

— Ти б скази… Ти б дуже розізлилась.

— Так.

— А якби я тут був не сам?

— Я стукала.

— Це має тебе виправдати?

Я мовчу.

Він ще деякий час дивиться на мене, тоді йде до кухні, дорогою скидаючи черевики. Відчиняє дверцята холодильника, дістає з полиці пляшку «Ролінґ Рок»[210]. Брязкає нею об металевий край кухонного гарнітуру, кришечка злітає. Вона падає на підлогу й котиться під батарею.

Якби я була молодшою, мене б таке вразило.

Він притискає пляшку до рота, робить ковток і повільно повертається до мене. Спершись своїм довготелесим тілом на стіл для ескізів, він потягує ще пива.

— Отже? — питає Девід. — Я прийшов.

Я киваю, підіймаю на нього очі.

— Ти бачився із жінкою по сусідству?

Його брова вигинається.

— З ким?

— Джейн Расселл. Сусідкою. Будинок номер…

— Ні.

Пряме, як лінія горизонту.

— Але ти там працював.

— Ну так.

— Отже…

— Я працював на містера Расселла. Я не бачився з його дружиною. Навіть не знав, що у нього є дружина.

— У нього ж син.

— Самотні мужики також мають дітей. — Він ковтає ще пива. — Не те, щоб я над цим так задумувався. Ти це хотіла спитати?

Я киваю. Відчуваю себе здрібнілою. Розглядаю свої руки.

— Ти для цього сюди прийшла?

Я знову киваю.

— Що ж, відповідь ти отримала.

Я не рухаюся з дивана.

— Навіщо тобі це взагалі?

Підводжу погляд. Він мені не повірить.

— Просто так, — кажу я. Спираюся кулаком на бильце, намагаюся підвестись.

Девід пропонує мені руку. Я беруся за його шорстку долоню й він підіймає мене на ноги, легко й швидко. Я бачу, як випинаються смуги м’язів на його передпліччі.

— Мені справді дуже соромно, що я сюди прийшла, — кажу я.

Він киває.

— Такого більше не повториться.

Він киває.

Я йду до сходів. Відчуваю його погляд у себе на спині.

На третій сходинці я дещо пригадую.

— Ти не… Ти не чув крику в той день, коли там працював? — питаю я, повернувшись, обіпершись плечем на стіну.

— Ти мене вже питала. Пам’ятаєш? Ніякого крику. Спрінґстін.

Хіба? Я відчуваю, ніби провалююсь крізь власну свідомість.

51

Коли я входжу на кухню, а позаду мене замикаються двері у підвал, дзвонить доктор Філдінґ.

— Я отримав голосове повідомлення, — каже він. — Твій голос звучав схвильовано.

Розтуляю губи. До цього моменту я була готова розповісти йому всю історію, вилити душу, але немає сенсу, чи не так? Це він вічно схвильований, завжди та про все; це він начарував мені такі ліки, що… неважливо.

— Вже нічого, — кажу я.

Він мовчить.

— Нічого?

— Ні. Тобто я мала запитання щодо, — ковток, — переходу на генерики[211].

Мовчання.

Я не зупиняюсь:

— Я думала про те, щоб перейти на деякі генеричні пігулки.

— Медикаменти, — автоматично виправляє він мене.

— Тобто медикаменти.

— Що ж, звісно. — Він здається непереконаним.

— Це було б чудово. Просто ліки дорожчають.

— З’явилася якась проблема?

— Ні-ні. Та я не хочу, щоб це стало проблемою.

— Розумію. — Не розуміє.

Тиша. Я розчахнула дверцята холодильника.

— Що ж, — продовжує він, — обговоримо це у вівторок.

— Чудово, — кажу я, вибираючи пляшку мерло.

— Це ж може почекати, правильно?

— Так, звісно. — Відкручую кришечку пляшки.

— І ти впевнена, що нормально почуваєшся?

— Цілком. — Дістаю з раковини келих.

— І ти не змішуєш ліки з алкоголем?

— Ні. — Наливаю.

— Добре. Що ж, тоді побачимось у вівторок.

— До зустрічі.

Зв’язок уривається, і я роблю ковток.

52

Я подорожую нагору. В Едовій бібліотеці знаходжу келих і пляшку, які залишила двадцять хвилин тому, і тепер вони наповнені сонячним світлом. Підбираю все це та переправляю до свого кабінету.

Сідаю за стіл. І думаю.

На екрані переді мною розпростерлася шахова дошка, фігури вже на місці, армії дня та ночі готові до битви. Біла королева: пам’ятаю як забрала її у Джейн. Джейн у її сніжно-білій блузці, просоченій кров’ю.

Джейн. Біла королева.

Дивлюся в бік будинку Расселлів. Жодних ознак життя.

Мій комп’ютер цвірінькає.

БабуняЛіззі: Привіт, докторко Анно.

З подивом витріщаюсь на екран.

На чому ми закінчили? Коли ми закінчили? Я розгортаю віконце чату, гортаю вгору. БабуняЛіззі покинула чат. О 16:46 у четвер, 4 листопада.

Правильно: саме коли ми з Едом поділилися нашими новинами з Олівією. Пригадую, як у мене стукотіло серце.

А шість годин по тому я набирала 911.

А потім… подорож назовні. Ніч у лікарні. Розмова з Литтлом, з лікаркою. Укол. Поїздка через Гарлем, в очах біль від сліпучого світла. Метушня всередині. Панч зміїться на моїх колінах. Нореллі кружляє навколо мене. Алістер у моєму будинку. Ітан у моєму будинку.