Я завмираю, моє волосся стікає потоками, а мокрий одяг обвис. Його там немає.

Я оглядаю дах.

Його не видно біля кущів самшиту.

Біля вентиляції.

На клумбах.

Небо прохромлює блискавка, й дах на мить білішає. Я бачу, яке тут усе занехаяне, — просто пустище з неприборканими рослинами під крижаним дощем.

Але якщо його немає тут, то…

Він врізається в мене ззаду, так швидко й сильно, що з мене виривається крик. Ножиці вилітають з рук, і я падаю разом із ним, коліна підкошуються, скроня б’ється об мокру землю; я чую хрускіт. Кров заливає мені рот.

Ми перекочуємося по бітуму один раз, другий, доки наші тіла не спиняє край стельового вікна. Я відчуваю, як воно тремтить.

— Сука, — бурмоче він гарячим віддихом мені у вухо, а потім переможно випрямляється, впирається ногою мені в шию. З горла у мене долинає булькотіння.

— Не думай забити мені баки. — Його голос скрегоче. — Ти зараз зістрибнеш із цього даху. А якщо ні, я тебе сам скину. Отже.

Я бачу, як краплі вирують на бітумі біля мене.

— Який бік вибираєш? Сквер чи вулицю?

Я заплющую очі.

— Твоя мама… — шепочу я.

— Що?

— Твоя мама.

Тиск на шию трішки послаблюється.

— Моя мама?

Я киваю.

— Що вона?

— Вона розповіла мені…

Тепер він тисне сильніше, ледь не зовсім перетискає мені горло.

— Що розповіла?

Очі вилазять мені з орбіт. Рот роззявляється. Я душусь.

Він знову трохи послаблює тиск.

— Розповіла що?

Я глибоко вдихаю.

— Вона розповіла мені, — кажу я, — ким був твій батько.

Він не рухається. Дощ омиває мені обличчя. Присмак крові ріже язик.

— Ти брешеш.

Я кашляю, перекочую головою по даху.

— Ні.

— Ти навіть не знала, хто вона, — каже він. — Ти думала, що вона хтось інша. Ти не знала, що я всиновлений. — Він сильніше натискає ногою мені на шию. — То як вона…

— Вона розповіла мені. Я не… — Я ковтаю, горло розбухає. — Тоді я не зрозуміла, але вона розповіла мені…

Він знову затихає. Повітря шипить у мене в горлі; дощ шипить на бітумному покритті.

— Ким?

Я мовчу.

— Ким? — Він б’є мене ногою в живіт. Я втягую повітря, скручуюсь, але він вже хапає мене за сорочку, підтягує на коліна. Я валюся вперед. Він хапає мене за горло, стискає.

— Що вона сказала? — кричить він.

Мої пальці панічно обмацують шию. Він починає мене підіймати, і я встаю разом із ним на своїх тремтливих колінах, доки наші очі не опиняються на одному рівні.

Він виглядає таким молодим, його гладенька шкіра омита дощем; губи повні, волосся поприлипало до лоба. Дуже гарний хлопець. За ним я бачу сквер, широку тінь його будинку. А ступнями відчуваю випнуте вікно.

— Скажи мені!

Я пробую заговорити, не можу.

— Скажи мені!

Я задихаюся.

Він послаблює хватку. Я опускаю погляд униз; ніж для конвертів так і затиснутий у його кулаці.

— Він був архітектором, — видихаю я.

Ітан розглядає мене. Дощ падає на нас, між нами.

— Він любив чорний шоколад, — кажу я. — Він називав її «ударницею». — Його рука опускається з моєї шиї.

— Він любив кіно. Вони обоє любили. Вони любили…

Ітан супиться.

— Коли вона таке тобі розповіла?

— Того вечора, коли вона прийшла до мене. Вона сказала, що кохала його.

— Що з ним сталося? Де він?

Я заплющую очі.

— Він помер.

— Коли?

Я хитаю головою.

— Нещодавно. Це неважливо. Він помер, а вона зламалась.

Його руки знову обхоплюють моє горло, я розплющую очі.

— Ні, це дуже важливо. Коли…

— Важливо те, що він любив тебе, — хриплю я.

Він завмирає. Відпускає мою шию.

— Він любив тебе, — повторюю я. — Вони обоє любили.

Ітан обпалює мене поглядом, в його руці досі затиснутий ніж, я роблю глибокий вдих.

І обіймаю його.

Він ціпеніє, але потім його тіло м’якне. Ми стоїмо під дощем, я обхопила його руками, а він свої вільно звісив.

Я гойдаюся, завмираю, і він підіймає мене, доки я обертаюся навколо. Коли я знову опиняюся на рівних ногах, ми помінялися місцями, руками я відчуваю серцебиття в його грудях.

— Вони обоє любили, — бурмочу я.

А потім усією своєю вагою я впираюся в нього і штовхаю на вікно.

98

Він падає на спину. Вікно здригається.

Він нічого не каже, лише дивиться на мене здивованим поглядом, ніби я поставила йому якесь складне запитання.

Ніж відлітає убік. Він спирається руками на скло, починає підводитись. Моє серцебиття сповільнюється. Сповільнюється час.

А тоді вікно розколюється під ним, нечутно серед звуків бурі.

За мить він зникає з очей. Якщо він і кричить, то я цього не чую.

Я ступаю на край діри у стелі, де колись було вікно, заглядаю вниз, у колодязь будинку. Клапті дощу вирують у порожнечі, як іскри; на сходовому майданчику внизу сяє галактика битого скла. Зазирнути глибше я не можу — надто темно.

Так і стовбичу під зливою. Я приголомшена. Вода вирує під ногами.

А тоді я йду. Обережно обходжу діру. Підходжу до люка, що так і завис, відчинений.

Спускаюся вниз. Вниз-униз-униз. Пальці ковзають по щаблях драбини.

Опускаюся на підлогу, на просякнутий водою килим. Ступаю до вершини сходів, проходжу повз вирву в стелі; дощ обливає мене.

Підходжу до спальні Олівії. Зупиняюсь. Заглядаю всередину.

Моя дитинка. Моє янголятко. Мені так шкода.

За кілька секунд я обертаюсь, йду вниз; ротанґ тут сухий і жорсткий. На майданчику я знову зупиняюсь, проходжу під водоспадом і стаю, скрапуючи водою, перед дверима своєї спальні. Я розглядаю ліжко, штори, чорний фантом будинку Расселлів за сквером.

Ще раз проходжу під потоком води, знову вниз сходами, і тепер я в бібліотеці — Едовій бібліотеці; моїй бібліотеці — дивлюся на шквал дощу за вікном. Годинник на своїй полиці вибиває час. Друга ночі.

Я відводжу очі та виходжу з кімнати.

З вершини сходів я вже бачу його розтрощене тіло: янгол, що впав, розпростершись по підлозі. Я спускаюся нижче.

Чорна корона крові палає на його голові. Одна рука притиснута до серця. Його очі дивляться на мене.

Я зазираю в них.

А тоді проходжу повз нього.

І заходжу на кухню.

І вмикаю телефон, щоб подзвонити детективові Литтлу.

Шість тижнів по тому

99

Останні пластівці просіялися годину тому, і тепер полудневе сонце зависло в разюче-блакитному небі — в небі, «призначеному не для зігрівання плоті, а винятково для насолоди зору». Набоков, «Справжнє життя Себастьяна Найта»[277]. Я розробила власний читальний план. Більше ніяких дистанційних книжкових клубів.

Таке небо справді дарує насолоду зору. Як і вулиця внизу, встелена потужно-іскристою білістю в сонячному світлі. Сьогодні зранку в місті випало чотирнадцять дюймів[278] снігу. Я годинами спостерігала за цим з вікна своєї спальні, дивилася, як падав густий сніг, завівав тротуари, встеляв пороги, засипав ящики з квітами. Приблизно після десятої четверо Ґреїв веселою ватагою вишмигнули з дому; вони верещали серед заметілі, носилися по кучугурах, доки не побігли вниз кварталом, поза межі видимості.

А через дорогу на ґанку помилуватися погодою вирішила Рита Міллер, загорнута в халат, з горнятком у руці. Позаду неї з’явився її чоловік, обвив руки навколо неї та вхопив підборіддям її за плече. Вона поцілувала його у щоку.

Я, між іншим, дізналася її справжнє ім’я — Литтл сказав мені після того, як допитав сусідів. Її звуть Сью. Розчарування.

Сквер став полем снігу, таким чистим, що аж блищить. За ним — із закритими віконницями, згорбившись під сліпучим небом, стоїть те, що більш навіжені газети назвали «Будинок підлітка-убивці за 4 млн!». Він коштує дешевше, я знаю, але мабуть, «3,45 млн!» звучатиме не настільки «сексуально».