— Наша вулиця. Схід сонця, — каже він. — Чи… ні, це ж західний бік. Тому це зах…
Він спиняється.
Ось воно.
Ще мить.
Він підводить свої вирячені очі на мене.
Шостий удар, сьомий.
Він відкриває рот.
Восьмий. Дев’ятий.
— Що… — починає він.
Десятий.
— Думаю, настав час для правди, — кажу я йому.
93
Під відлуння останнього удару годинника він стоїть переді мною, майже не дихає, доки я не беру його за плечі та не всаджую на диван. Ми сидимо, Ітан продовжує тримати телефон у руці.
Я мовчу, тільки поглипую на нього. Серце стукотить, ніби муха в пастці. Кладу руки на коліна, щоб вони не так тремтіли.
Він шепоче.
— Що?
Прокашлюється.
— Коли ви це знайшли?
— Сьогодні, якраз перед тим, як я подзвонила тобі.
Кивок.
— Хто вона?
Він не відводить очей від екрана. На якусь мить мені здається, що він мене не чує.
— Хто…
— Це моя мама.
Я скривлююсь.
— Але ж детектив сказав, що твоя мама…
— Моя справжня мама. Біологічна.
Очі лізуть мені на лоба.
— Тебе всиновили?
Він не відповідає, лише киває, низько опустивши очі.
— То… — я нахиляюся вперед, проводжу руками собі по волоссі. — То…
— Вона… Я навіть не знаю, із чого почати.
Я заплющую очі, відпихаю геть своє здивування. Йому потрібно допомогти. На таке я здатна.
Нахиляюся ближче до нього, розправляю халат собі на стегнах.
— Коли тебе всиновили? — питаю я.
Він зітхає, відкидається назад, подушки видихають під вагою його тіла.
— Коли мені було п’ять.
— Чому так пізно?
— Тому що вона була нар… вона вживала наркотики. — Запинаючись, ніби лоша, що робить свої перші кроки. Цікаво, скільки разів він вже розповідав це раніше. — Вона вживала наркотики і була дуже молодою.
Це пояснює, чому Джейн виглядала такою юною.
— Тож я почав жити з моїми мамою і татом. — Він потирає рукою стегна. Я розглядаю його обличчя, кінчик язика, що виблискує між губами, мерехтіння дощу на скронях.
— Де ти ріс? — питаю я.
— Ще перед Бостоном?
— Так.
— У Сан-Франциско. Там мої батьки і всиновили мене.
Я опираюся імпульсу торкнутися його. Натомість забираю телефон із його руки, відкладаю на стіл.
— Якось вона мене знайшла, — продовжує він. — Коли мені було дванадцять. Вона знайшла нас у Бостоні. З’явилася перед нашим домом і спитала тата, чи можна зі мною побачитися. Він сказав, що ні.
— То ти так з нею і не поговорив?
— Ні. — Він замовкає, глибоко дихає, його очі блищать. — Батьки так злилися. Вони сказали мені, що раптом вона коли-небудь захоче зі мною побачитися… що я мушу їм розповісти.
Я киваю, відкидаюся назад. Тепер він говорить вільно.
— А тоді ми переїхали сюди.
— Але твій батько втратив роботу.
— Так. — Обережно.
— Чому це сталося?
Він нервово совається.
— Щось там із дружиною боса. Я не знаю. Вони багато через те гризлися.
«Це все ду-у-уже таємнича справа», — зловтішається Алекс. Тепер я знаю, в чому суть. Маленький роман. Нічого особливого. Цікаво, чи воно було того варте.
— Одразу ж після того, як ми поселилися, мама поїхала до Бостона, щоб щось там вирішити. І, думаю, втекти від тата. А потім він поїхав за нею. Вони залишили мене самого лише на одну ніч. Вже так робили раніше. І вона прийшла до нас додому.
— Твоя біологічна мама?
— Так.
— Як її звуть?
Він шморгає. Потирає ніс.
— Кеті.
— І вона прийшла до вас додому?
— Ага. — Знову шморгання.
— Коли? Коли саме?
— Я не пам’ятаю. — Хитає головою. — Ні, зачекайте… То було на Гелловін.
Того вечора я її й зустріла.
— Вона сказала мені, що вона… «чиста», — каже він, стискаючи те останнє слово, наче мокрий рушник. — Що вона більше не вживає.
Я киваю.
— Вона сказала, що прочитала про переведення мого тата в інтернеті й дізналася, що ми переїжджаємо до Нью-Йорка. Тому вона поїхала за нами. І вона чекала, думала, що робити, коли мої батьки повернулися до Бостона. — Він зупиняється, шкрябає однією рукою по іншій.
— А що трапилося далі?
— А далі… — він заплющує очі. — Тоді вона прийшла до нас додому.
— І ти розмовляв з нею?
— Так. Я впустив її.
— Це було на Гелловін?
— Ага. Вдень.
— Я познайомилася з нею в той самий день пополудні, — кажу я.
Він киває на свої коліна.
— Вона пішла взяти фотоальбом зі свого готелю. Хотіла показати мені якісь старі фотографії. Мої дитячі фото і таке інше. А тоді, дорогою назад, вона побачила вас.
Я згадую її руки навколо моєї талії, її волосся, що торкалося моєї щоки.
— Але вона представилася мені твоєю матір’ю. Твоєю… Джейн Расселл.
Він знову киває.
— Ти це знав.
— Так.
— Чому? Чому вона представилась тією, ким не була?
Нарешті він підіймає погляд на мене.
— Вона сказала, що не говорила цього. Вона сказала, що це ви назвали її ім’ям моєї мами, а вона не змогла швидко придумати пояснення. Її там не повинно було бути, пам’ятайте. — Він вказує на кімнату. — Її тут не повинно було бути. — Змовкає, знову чухає руку. — До того ж, я думаю, їй подобалось вдавати із себе… Ну, ви розумієте. Мою маму.
Різкий вибух і перекочування громового гуркоту, ніби над нами тріснуло небо. Обоє лякаємось.
За мить я вже тисну на нього.
— То що трапилося потім? Після того, як вона мені допомогла.
Він втуплюється в свої пальці.
— Вона повернулася до нас додому і ми ще трохи побалакали. Про те, як я був дитиною. Про те, що вона робила, відколи віддала мене. Вона показала мені фото.
— А потім?
— Вона пішла.
— Назад до готелю?
Знову похитування головою, цього разу повільніше.
— Куди вона пішла?
— Що ж, тоді я цього не знав.
Спазм стискає мені шлунок.
— То куди вона пішла?
Він знову підводить погляд на мене.
— Вона пішла сюди.
Цокання годинника.
— Що ти маєш на увазі?
— Вона познайомилася із тим типом, що живе внизу. Чи жив.
Я вивалюю очі.
— Девідом?
Тепер кивок.
Я згадую ранок після Гелловіну, коли я почула, як у трубах загула вода, поки ми з Девідом розглядали мертвого пацюка. Я згадую сережку в нього на тумбочці. «Вона належала жінці, яку звуть Кетрін». Кеті.
— Вона була в моєму підвалі, — кажу я.
— Я про це не знав донедавна.
— І скільки вона там пробула?
— Поки… — Голос зіщулюється у нього в горлі.
— Поки що?
Тепер він переплітає пальці.
— Вона повернулася на наступний день після Гелловіну, і ми трохи поговорили, і я сказав, що розповім батькам, що хотів би бачитися з нею, типу як офіційно. Адже мені скоро сімнадцять, а коли мені буде вісімнадцять, я зможу робити усе, що захочу. Тому наступного дня я подзвонив мамі з татом і розповів усе їм.
— Тато ніби здурів, — продовжує він. — Ну, мама також злилася, але тато просто осатанів. Він одразу ж повернувся та захотів знати, де вона, а коли я відмовився розказувати, він… — Сльоза скочується йому з кутика ока.
Я кладу руку йому на плече.
— Він вдарив тебе? — питаю я.
Він беззвучно киває. Ми сидимо в тиші.
Ітан втягує повітря, потім знову.
— Я знав, що вона з вами, — каже він тремливим голосом. — Я бачив вас там, — він дивиться на кухню, — зі своєї кімнати. І врешті-решт я сказав йому. Мені шкода. Мені так шкода. — Він починає плакати.
— Ой… — кажу я, погладжуючи йому спину.
— Я просто хотів, щоб він від мене відчепився.
— Я розумію.
— Тобто… — він проводить пальцем під носом. — Я бачив, як вона вийшла з вашого дому. Тому знав, що тут він її не знайде. Тоді він і прийшов сюди.
— Так.
— Я дивився за вами. Молився, щоб він на вас не розсердився.
— Ні, такого не було. — «Хотів лише запитати, чи не приймали ви гостей сьогодні», пояснив він. А потім: «Я шукав свого сина, а не дружину». Побрехеньки.