Тиша.

— Біно, ти маєш рацію. Вибач. То був просто… ефект післядії чи щось таке. Ніби нейрони, які й далі спалахують після смерті.

— Що ж, — каже вона потеплілим голосом. — Щодо цього не знаю.

— Вибач. Просто хочу сказати, що нічого не робитиму.

— І ти обіцяєш.

— Я обіцяю.

— Тож, коли наступного тижня в нас буде тренування, я не буду слухати нічого такого, що б мене непокоїло.

— Нічого, окрім тих звуків, які я зазвичай видаю.

Я чую, що вона посміхається.

— Доктор Філдінґ сказав, що ти знову виходила з дому. Вийшла до кав’ярні.

Цілу вічність тому.

— Ага.

— І як воно було?

— Ой, жахливо.

— Ну, все одно.

— Все одно.

Знову пауза.

— Востаннє… — каже вона.

— Я обіцяю. Те все було у мене в голові.

Ми прощаємось. Закінчуємо дзвінок.

Моя рука потирає потилицю, як і майже завжди, коли я брешу.

86

Мені потрібно все добре продумати перед тим, як діяти. У мене немає права на помилку. У мене немає союзників.

Або, мабуть, є один. Та я з ним поки що не зв’язуватимусь. Не можу.

Думай. Мені потрібно думати. Але спочатку потрібно поспати. Можливо, то через вино — найпевніше, що через вино, але я несподівано почуваюся страшенно втомленою. Перевіряю телефон. Майже десята тридцять. Час летить.

Я повертаюся до вітальні, вимикаю торшер. Йду в кабінет, вимикаю комп’ютер (Повідомлення від «Рук-н-ролла»: «Де ти зникла???»). Знову нагору, до спальні. Панч іде слідом, спотикаючись. Треба якось дати раду його лапі. Можливо, Ітан міг би віднести його до ветеринара.

Зазираю до ванної. Надто втомлена, щоб умитися, почистити зуби. Між тим, я і те, й те зробила вже сьогодні зранку — завтра надолужу. Я скидаю одяг, беру кота, залажу до ліжка.

Панч обходить простирадла, вмощується в дальньому кутку. Я слухаю його дихання.

І знову, може, справа у вині… Майже точно у вині, та я не можу заснути. Я лягаю на спину, витріщаюся на стелю, на хвильки ліпнини багетів під стелею; перекочуюсь на бік, заглядаю в темряву коридору. Перевертаюсь на живіт, занурюю обличчя в подушку.

Темазепам. Так і стоїть у своїй пляшечці на журнальному столику. Мені потрібно підвестися, піти вниз. Натомість я перекидаюся на інший бік.

Тепер я дивлюся через сквер. Будинок Расселлів уклався спати: на кухні темно; штори вітальні затягнуті; кімната Ітана мерехтить лише примарним сяйвом комп’ютерного монітора.

Я вдивляюся в неї, доки не слабнуть очі.

— Що ти робитимеш, матусю?

Перевертаюся, ховаю обличчя в подушку, міцно склепляю повіки. Не зараз. Не зараз. Зосередься на чомусь іншому, на будь-чому.

Зосередься на Джейн.

Я промотую час назад. Ще раз прослуховую розмову з Біною; бачу Ітана біля вікна, світло за спиною, пальці, розчепірені на склі. Міняю плівку, промотую «Запаморочення», візит Ітана. Самотні години тижня пробігають у зворотному порядку; кухня наповнюється людьми — спочатку детективи, потім Девід, потім Алістер з Ітаном. Тепер прискорюю перемотку, переглядаю невиразні обриси кав’ярні, лікарні, ночі, коли я бачила її смерть, фотоапарата, що випадає мені з рук, — назад-назад-назад, до моменту, коли вона відвернулася від раковини та глянула на мене.

Стоп. Перевертаюся на спину, розплющую очі. Стеля наді мною розгортається на подобу екрана проектора.

А в кадрі Джейн — жінка, котру я знала як Джейн. Вона стоїть біля кухонного вікна, а між плечима звисає ота її коса.

Епізод відтворюється сповільнено.

Джейн повертається до мене, я збільшую її яскраве обличчя, її наелектризовані очі, блискучий срібний кулон. Тепер зменшую зображення, воно стає широкоформатним: склянка води у неї в одній руці, склянка бренді — в іншій. «Не знаю, чи насправді бренді щось дасть!» — щебече вона об’ємним голосом.

Я ставлю кадр на паузу.

Що сказав би Веслі? Удосконалимо наш підхід, Фокс.

Запитання перше: чому вона представляється мені як Джейн Расселл?

…Запитання перше, доповнення: вона справді це робить? Хіба не я заговорила першою, звернувшись до неї на те ім’я?

Я знову відмотую до моменту, коли вперше чую її голос. Вона відвертається назад до раковини. Відтворення: «Я саме йшла до сусіднього будинку…».

Так. Це воно — ось той момент, коли я вирішила, хто вона. Момент, коли я під неправильним кутом глянула на шахову дошку.

Отже, запитання друге: як вона відповіла? Промотую вперед, примружуюся на стелю, зосереджуюся на її губах, коли чую свій голос: «Ви — жінка через сквер, — кажу я. — Ви Джейн Расселл».

Вона червоніє. Розтуляє губи. Вона каже…

А тоді я чую дещо інше, щось поза екраном.

Щось внизу.

Це звук розбитого скла.

87

Якщо я викличу 911, то як швидко вони прибудуть? Якщо я подзвоню Литтлу, чи він підніме слухавку?

Рука падає набік.

Телефону під рукою немає.

Я плескаю по подушці біля себе, нишпорю під ковдрами. Нічого. Телефон десь не тут.

Думай. Думай. Коли я його востаннє використовувала? На сходах, коли розмовляла з Біною. А потім… А потім я пішла до вітальні, щоб вимкнути світло. Що я зробила з телефоном? Принесла його в кабінет? Залишила там?

Не має значення, усвідомлюю я. У мене його немає.

Той звук знову розколює тишу. Хрускіт скла.

Я встаю з ліжка повільно, ставлю на килим спочатку одну ногу, потім другу. Підводжуся. Бачу халат, що висить на спинці крісла, стягую його. Крадуся до дверей.

Зовні сіре світло падає зі стельового вікна. Я прослизаю через нього, притискаюся спиною до стіни. Униз спіральними сходами, я дихаю швидкими ривками, серце, ніби гармата в грудях.

Спускаюся на наступний майданчик. Внизу все тихо.

Повільно… повільно… переступаючи з п’ятки на носок, проходжуся ротанґом, потім килимом. Крізь дверний проріз я оглядаю стіл. Телефона не видно.

Обертаюсь. Ще один поверх. Я неозброєна. Не можу викликати допомогу.

Внизу хрустить скло.

Здригаюся, стукаюсь стегном об ручку дверей комірчини.

Двері комірчини.

Беруся за ручку. Повертаю. Чую клацання, прочиняю двері.

Переді мною зяє вугільна темрява. Ступаю вперед.

Всередині проводжу рукою вправо, намацую пальцями поличку. Мотузка лампочки б’є мені по лобі. Ризикнути? Ні, світло надто яскраве; воно проллється на сходи.

Рухаюся далі в темряві, змахуючи руками перед собою, ніби граю в піжмурки. Доки однією не торкаюся його: прохолодного металу скриньки для інструментів. Знаходжу засувку, відмикаю її, тягнуся всередину.

Канцелярський ніж.

Я виходжу з комірчини зі зброєю в руках, перемикаю фіксатор; виступає лезо, воно блищить під променем місячного сяйва. Я виходжу на сходи, притиснувши лікоть до тіла й виставивши ніж перед собою. Іншою рукою тримаюся за поручень. Ступаю вперед.

І згадую про телефон у бібліотеці. Стаціонарний телефон. Усього за кілька ярдів від мене. Я повертаюся.

Але до того, як зробити крок, я чую інший звук знизу:

— Місіс Фокс, — кличе хтось мене. — Ходіть до мене на кухню.

88

Я знаю цей голос.

Лезо тремтить у мене в руці, доки я спускаюся сходами, обережно, тримаючись за гладеньку поверхню поручня. Чую своє дихання. Чую свої кроки.

— Правильно. Будь ласка, швидше.

Я ступаю на підлогу, зависаю просто біля входу. Так глибоко дихаю, що аж закашлююся. Намагаюся стримати кашель, хоча він все одно знає, що я тут.

— Заходьте.

Я заходжу.

Місячне світло затоплює кухню, встелює кухонну поверхню сріблом, наповнює порожні пляшки біля вікна. Світиться кран; раковина наповнена мерехтінням. Навіть підлога сяє.

Він спирається на кухонний острів, темний силует у білому світлі, плаский, як тінь. Під ногами виблискують рештки: уламки скла розсипані по підлозі. На кухонній поверхні біля нього видніються обриси пляшок і келихів, по вінця наповнених місяцем.