Через годину, під час свого третього келиха:

«Він був готовий помістити свою дружину в заклад, — інтонує судовий чиновник, який керує розслідуванням, — де б її психічне здоров’я було під опікою кваліфікованих фахівців». Я посуваюся на дивані, встаю, аби поповнити келих.

Удень я вирішила, що трохи пограю в шахи і зайду подивитися, що новенького на моєму сайті про класичні фільми, та, можливо, приберу в домі — кімнати нагорі аж просякли пилюкою. За жодних обставин я не спостерігатиму за своїми сусідами.

Навіть за Расселлами.

Особливо за Расселлами.

Коли я стаю перед кухонним вікном, то навіть не дивлюся на їхній будинок. Повертаюся до нього спиною, йду назад до дивана, прилягаю.

Минає трохи часу.

«На жаль, хоча він і знав про її схильності до самогубства…»

Я проводжу поглядом по розсипу пігулок на столику. Тоді сідаю, кладу ступні на килим, зсипаю пігулки собі в руку. Невеликий курган у кулаці.

«Суд присяжних вважає, що Медлін Елстер вчинила самогубство внаслідок психічного розладу».

Ви помиляєтесь, думаю я. Усе сталося не так.

Я по одній складаю пігулки до пляшечки. Міцно закриваю кришкою.

Коли я знову вмощуюся на дивані, то думаю: цікаво, коли прийде Ітан. Може, він захоче більше поспілкуватись.

«Далі я піти не зміг», — каже Джиммі з гіркотою в голосі.

— Не зміг, — повторюю я.

Минає ще година; призахідне світло падає на кухню. Я вже достатньо наклюкалась. Секунду тому в кімнату прикульгав кіт; він нявчить, коли я оглядаю його лапу.

Я кривлюся. За цілий рік я хоча б раз подумала про ветеринара?

— Яка я безвідповідальна, — кажу Панчеві.

Він кліпає, скручується у мене межи ніг.

На екрані Джиммі штовхає Кім Новак вгору, на вершину дзвіниці. «Я не міг йти за нею — бачить Бог, я намагався, — плаче він, тримаючи Кім за плечі. — Не усім випадає другий шанс. Я хочу припинити ці терзання».

— Я хочу припинити ці терзання, — кажу я. Заплющую очі, повторюю. Гладжу кота. Тягнуся за келихом.

«Це вона померла, не ти. Моя справжня дружина, — кричить Джиммі. Його руки змикаються в неї на горлі. — Ти була лише копією. Ти була підробкою».

Щось дзвенить у мене в голові, ніби звук радара. Такий м’який звук, високий та віддалений, але він мене відволікає.

Хоча тільки поверхнево. Я відкидаюся назад, сьорбаю вино.

Монахиня, крик, дзвін і кінець фільму.

— Отак я б хотіла померти, — повідомляю я своєму котові.

Зішкрябую себе з дивана, опускаю Панча на підлогу; він протестує. Несу келих до раковини. Треба почати підтримувати порядок у домі. Ітанові, можливо, захочеться проводити тут час — не в захваті я від ідеї стати новою леді Гевішем[265] (Ще один вибір книжкового клубу Крістін Ґрей. Варто дізнатися, що вони зараз читають. Це точно не завдасть ніякої шкоди).

Нагорі, в кабінеті, я відвідую свій шаховий форум. Минає дві години, за вікном спадає ніч; я виграю третю партію поспіль. Час відсвяткувати. Дістаю з холодильника пляшку мерло — найкраще мені грається, коли всередині усе добре змащене — і наливаю собі дорогою сходами, проливаючи трохи на ротанґ. Пізніше протру.

Ще дві години, ще дві перемоги. Невпинна я. Виливаю залишки вина собі в келих. Я випила більше, ніж хотіла, але завтра я постараюся краще.

Коли починається моя шоста партія, я думаю про останні два тижні, про лихоманку, що охопила мене. То був наче гіпноз, як у Джин Тірні у «Водоверті»; то було наче божевілля, як в Інґрід Берґман у «Газовому світлі». Я робила речі, про які не пам’ятала. Я не робила речі, про які пам’ятала. Клінічний лікар у мені вже потирає руки; справжній випадок дисоціативного розладу? Доктор Філдінґ…

Дідько.

Я випадково пожертвувала королевою — переплутала її зі слоном. Я лаюся, вибухаючи слівцем на літеру «Ф». Я вже кілька днів не лаялась. Я прожовую це слівце, смакую його.

Та все одно. Та королева. «Рук-н-ролл», звісно ж, кидається на неї, забирає.

«Якого милого??? — пише він мені. — Класний хід, лол!!!»

«Я помилилася, думала, то інша фігура», — пояснюю я та підношу келих до рота.

А тоді завмираю.

84

Що, коли…

Думай.

Воно викручується від мене, ніби кров у воді.

Я відставляю келих.

Що, коли…

Ні.

Так.

Що, коли:

Джейн — жінка, яку я знала як Джейн, — ніколи й не була Джейн?

…Ні.

…Так.

Що, коли…

Що, коли вона від самого початку була кимось іншим?

Це те, що мені сказав Литтл. Ні — це половина того, що мені сказав Литтл. Він сказав, що жінка по сусідству, жінка з блискучим волоссям і вузькими стегнами, це абсолютно точно, очевидно, Джейн Расселл. Добре. Прийнято.

Та що, коли жінка, з якою я бачилась, чи думала, що бачилась, була реальною людиною — і просто вдавала із себе Джейн? Фігура, яку я сплутала з іншою фігурою? Слон, якого я сплутала з королевою.

Що, коли вона була копією — та, що померла? Що, коли вона була підробкою?

Келих відпливає геть від моїх губ. Я ставлю його на стіл, відсуваю вбік.

Тоді чому ж?

Думай. Припуст´імо, що вона справді існувала. Так: відкинемо Литтла, відкинемо логіку, і припу´стимо, що я від самого початку мала рацію — чи більш-менш. Вона справді існувала. Вона була тут. Вона була там, у їхньому будинку. Для чого Расселлам заперечувати — чому вони заперечували — її існування? Вони могли правдоподібно наполягати, що то не Джейн, але вони пішли далі.

І звідки вона так багато про них знала? Чому вона вдавала із себе когось іншого?

— Ким вона б могла бути? — питає Ед.

Ні. Припини.

Я встаю, підходжу до вікна. Підіймаю погляд на будинок Расселлів — той будинок. Алістер із Джейн стоять на кухні, розмовляють; він в одній руці тримає ноутбук, у неї руки складені на грудях. Хай обертаються, думаю. В темряві кабінету я почуваюся в безпеці. Почуваюся прихованою.

Краєм ока помічаю якийсь рух. Я переводжу погляд нагору, на кімнату Ітана.

Він біля вікна, наче худа тінь перед світлом лампи, що у нього за спиною. Обидві руки притиснуті до скла, ніби він намагається щось розгледіти крізь нього. За мить він підіймає руку. Махає мені.

У мене прискорюється пульс. Я повільно махаю у відповідь.

Наступний хід.

85

Біна відповідає після першого ж гудка.

— У тебе все добре?

— Я…

— Мені дзвонив твій лікар. Він дуже за тебе хвилюється.

— Я знаю. — Я сиджу на сходах в невеликому потічку місячного світла. Біля ноги — мокрий клаптик, де я перед тим розлила вино. Треба буде витерти.

— Він каже, що намагався до тебе додзвонитися.

— Я знаю. Я в нормі. Скажи йому, що я в нормі. Послухай…

— Ти пила?

— Ні.

— У тебе голос… Говориш нерозбірливо.

— Ні. То я просто спала. Послухай, я тут думала…

— Я думала, ти спала.

Я ухиляюся від цієї ремарки.

— Я тут думала про дещо.

— Про що? — обережно питає вона.

— Про своїх сусідів. Про ту жінку.

— О боже, Анно. — Вона зітхає. — Це… Я хотіла поговорити про це з тобою в четвер, але ти мене навіть не впустила.

— Я знаю. Вибач. Але…

— Тієї жінки навіть не існувало.

— Ні, просто я не можу довести, що вона існує. Існувала.

— Анно, це божевілля. Із цим покінчено.

Я затихаю.

— Нічого доводити. — Напористо, майже сердито; я ще ніколи її такою не чула. — Я не знаю, про що ти думала, чи що з тобою… відбувалося, але це скінчилося. Ти руйнуєш собі життя.

Я слухаю її дихання.

— Чим довше ти тягнеш цю справу, тим довше ти потім від цього відходитимеш.

Тиша.

— Ти маєш рацію.

— Ти серйозно?

Я зітхаю.

— Так.

— Прошу, скажи, що ти нічого не витвориш.

— Не витворю.

— Пообіцяй мені.

— Обіцяю.

— Скажи, що все те було лише у тебе в голові.

— Все це було лише у мене в голові.