— Він газовий, але так. Хочеш, щоб я увімкнула?

— Ні, просто цікаво.

Тиша.

— А для чого ці пігулки?

Я стріляю очима на журнальний столик. Пігулки, наче опале листя, розкидані по склу; чотири пляшечки, одна з яких порожня, стоять разом на маленькій пластиковій галявині.

— Я просто перераховувала їх, — пояснюю я. — Поповнювала новими.

— А, ясно.

Ще трохи тиші.

— Я прийшов… — починає він одночасно з тим, як я промовляю його ім’я.

Я веду далі.

— Вибач мене.

Він підводить голову.

— Прошу, вибач мене. — Тепер він знову опускає погляд на свої коліна, а я продовжую тиснути. — За всі проблеми і за те, що затягла тебе у все це. Я була настільки… переконана. Я була така впевнена, що щось відбувалося.

Він киває, не відводячи очей від підлоги.

— Це був… Це був дуже складний рік для мене. — Я заплющую очі; коли знову розплющую їх, бачу, що він дивиться на мене своїм ясним і уважним поглядом.

— Я втратила дитину й чоловіка. — Ковтаю. Вимовляю ці слова. — Вони померли. Вони мертві. — Дихай. Дихай. Один, два, три, чотири.

— І я почала випивати. Більше, ніж зазвичай. І займалася самолікуванням. Що небезпечно й неправильно. — Він пильно дивиться на мене.

— Це не… не те, щоб я вірила в те, що вони справді спілкуються зі мною… Знаєш, з….

— З того світу, — каже він низьким голосом.

— Саме так. — Я посуваюся, нахиляюсь вперед. — Я знала, що їх вже нема. Що вони мертві. Та мені подобалося слухати їхні голоси. І це відчуття… Його дуже важко пояснити.

— Ніби об’єднання?

Я киваю. Він такий непересічний підліток.

— Щодо всього іншого — я не… я навіть не можу пригадати більшість із того. Думаю, я хотіла контактувати з іншими людьми. Чи потребувала цього. — Волосся треться об мої щоки, коли я хитаю головою. Я не розумію. Дивлюся просто на нього. — Але мені дуже шкода. — Я прокашлююсь, випрямляюся. — Знаю, ти прийшов сюди не для того, щоб подивитися, як плаче доросла жінка.

— Я плакав перед вами, — зауважує він.

Я посміхаюсь.

— Справді.

— Я позичав у вас фільм, пам’ятаєте? — Він витягує коробочку з кишені пальта, кладе її на столик. «Повинна настати ніч». Я й забула про це.

— Зміг подивитися? — питаю я.

— Ага.

— Що думаєш?

— Моторошний. Той мужик.

— Роберт Монтґомері.

— Це той, що грав Денні?

— Так.

— Дуже моторошний. Мені сподобався той момент, де він питає дівчину… е-е-е…

— Розалінд Расселл.

— Та, що грала Олівію?

— Так.

— Де він питає її, чи подобається він їй, а вона йому така: «Ні», а він їй: «Всім іншим подобаюсь», — він хихоче. Я розпливаюся в усмішці.

— Рада, що тобі сподобалось.

— Ага.

— Чорно-білі фільми не такі вже й погані.

— Ні, цей хороший.

— Можеш ще позичити будь-який, якщо хочеш.

— Дякую.

— Але я не хочу, щоб у тебе були проблеми з батьками. — Тепер він відвертається, розглядає решітку каміна. — Знаю, вони розлючені, — продовжую я.

Тихе шморгання.

— У них свої проблеми. — Погляд знову повертається до мене. — З ними справді дуже важко жити. Я б сказав, суперважко.

— Я думаю, багато молодих людей так думають про своїх батьків.

— Ні, але вони й справді такі.

Я киваю.

— Не можу дочекатися, коли піду в коледж, — каже він. — Ще два роки. Навіть менше.

— Ти вже знаєш, куди хочеш?

Він хитає головою.

— Не зовсім. Кудись далеко. — Він закидає руку назад, чухає спину. — Все одно в мене тут немає друзів.

— У тебе є дівчина? — питаю я.

Він хитає головою.

— Хлопець?

Здивовано дивиться на мене. Знизує плечами.

— Я намагаюся розібратися в собі, — пояснює він.

— Справедливо. — Цікаво, чи знають його батьки.

Дідусевий годинник вибиває один удар, другий, третій, четвертий.

— Ти знаєш, — кажу я. — Житло внизу звільнилося.

Ітан супиться.

— Що сталося з тим чоловіком?

— Він виїхав. — Я знову прокашлююсь. — Але… якщо хочеш, можеш використовувати його. Той простір. Я знаю, як це, коли хочеться мати власний простір.

Це я так намагаюся помститися Алістеру та Джейн? Не думаю. Не думаю. Та, може, й добре — було б добре, я впевнена, — якби тут був ще хтось. До того ж, молода людина, навіть якщо це самотній підліток.

Я продовжую, ніби в нас торги:

— Телевізора там немає, але я можу дати тобі пароль від вай-фаю. І там є диван. — Я описую все яскраво, переконую саму себе. — Це просто може бути місце, куди ти міг би втікати, коли вдома ставатиме нестерпно.

Його очі загоряються.

— Це було б класно.

Я зриваюся на ноги, доки він не передумав. Ключ Девіда на кухонній стійці, невеликий сріблястий уламок у похмурому світлі. Я беру його, подаю Ітану, який підводиться.

— Класно, — повторює він, запихаючи ключа до кишені.

— Заходь, коли тобі заманеться, — кажу я йому.

Він кидає погляд на двері.

— Мені, мабуть, час іти додому.

— Звісно. — Я не питаю, чи знають його батьки, що він тут.

— Дякую за… — він поплескує по кишені. — І за фільм.

— Немає за що. — Я проводжаю його у передпокій.

Перед тим, як вийти, він повертається, махає котові.

— Сьогодні малий якийсь сором’язливий, — та переводить погляд на мене. — У мене тепер є телефон, — з гордістю каже він.

— Вітаю.

— Хочете глянути?

— Звісно.

Він дістає потертий айфон.

— Це вживаний, та все одно.

— Дуже класно.

— Яка у вас модель?

— Не маю поняття. А в тебе?

— Шостий. Майже найновіший.

— Що ж, це справді класно. Я рада, що тепер у тебе є телефон.

— Я заніс ваш номер. Хочете мій?

— Твій номер?

— Ага.

— Звісно. — Він тицяє по екрану і я відчуваю, як мій телефон вібрує у глибинах халата. — Тепер він у вас, — пояснює Ітан, скидаючи виклик.

— Дякую.

Він тягнеться до ручки дверей, потім опускає руку, дивиться на мене несподівано серйозним поглядом.

— Мені дуже шкода, що з вами все те трапилось, — каже він, і його голос такий м’який, що мені стискає горло.

Я киваю.

Він виходить. Замикаю за ним двері.

Тягнуся назад до дивана. Панч виповзає з-під нього, застрибує мені на коліна.

Я дивлюся на журнальний столик, на сузір’я пігулок, яким він помережаний. Тягнуся, беру в руку пульт. Продовжую дивитися кіно.

«Чесно кажучи, — каже Джиммі Стюарт, — це й справді мене дещо лякає».

Субота, 13 листопада

83

Пів на одинадцяту, і я почуваюся по-іншому.

Можливо, то через сон (дві пігулки темазепаму, дванадцять годин); можливо, то через шлунок — після того, як Ітан пішов, після того, як закінчився фільм, я приготувала собі сандвіч. Вперше за цілий тиждень щось, що хоча б трішки нагадує справжню їжу.

Що б там не було, яка б не була причина, а я почуваюся по-іншому.

Мені краще.

Приймаю душ. Стою під потоком; вода змочує мені волосся, обливає плечі. Минає п’ятнадцять хвилин. Двадцять. Півгодини. Коли я виходжу, розтерта і нашампунена, то почуваюся наче в новій шкірі. Заповзаю в джинси та светр (Джинси! Коли я востаннє одягала джинси?).

Підходжу до вікна, підіймаю жалюзі; світло вибухає в кімнаті. Заплющую очі, даю йому мене погріти.

Почуваюся здатною боротись, готовою до нового дня. Готовою до келиха вина. Лише одного.

Я подорожую вниз, роблячи зупинки в кожній кімнаті, підіймаю жалюзі, розсуваю штори. Будинок заливає світлом.

На кухні наливаю собі на кілька пальців мерло («Тільки скотч міряють пальцями», — чую я слова Еда. Я відштовхую його, доливаю ще один палець).

Тепер «Запаморочення», другий раунд. Вмощуюся на дивані, промотую на початок, до того смертельного епізоду зі стрімким пірнанням камери. Джиммі Стюарт підіймається у кадр, деручись по драбині. Віднедавна я проводжу з ним досить багато часу.