— А потім, одразу після того, як він повернувся, вона… вона також прийшла. Вона не знала, що він вдома. Він мав приїхати наступного дня. Вона подзвонила у двері, й він змусив мене піти відчинити та запросити її досередини. Я так боявся.

Я нічого не кажу, тільки слухаю.

— Ми намагалися з ним поговорити. Обоє.

— У вашій вітальні, — бурмочу я.

Він кліпає.

— Ви бачили це?

— Бачила. — Я згадую їх там втрьох, Ітана та Джейн-Кеті — на дивані, Алістера — у кріслі навпроти. «Хтозна, що діється в цій сім’ї?».

— Усе пройшло не так гладко. — Його дихання стає уривчастим. Він гикає. — Тато сказав їй, якщо вона коли-небудь сюди повернеться, він викличе поліцію та кине її за ґрати за те, що вона не дає нам спокою.

Я ще пригадую ту живу картину за вікном: дитина, батько, «мати». Хтозна, що діється…

А тоді я згадую дещо інше.

— Наступного дня… — починаю я.

Він киває, не відводячи очей від підлоги. Його пальці звиваються на колінах.

— Вона повернулася. І тато сказав, що він вб’є її. Він схопив її за шию.

Тиша. Його слова майже відлунюють. Він вб’є її. Він схопив її за шию. Пригадую, як Алістер пришпилив мене до стіни, а його руки стиснули мені горло.

— І вона закричала, — кажу тихо.

— Так.

— Тоді я й подзвонила вам додому.

Він знову киває.

— Чому ти не розповів мені, що трапилось?

— Там був він. І я злякався, — каже він, підвищуючи голос, а його щоки блищать вологою. — Я хотів. Потім я прийшов сюди.

— Я знаю. Знаю, що ти приходив.

— Я намагався.

— Я знаю.

— А потім, наступного дня, моя мама приїхала з Бостона. — Він шморгає носом. — І вона прийшла також. Кеті. Тієї ж ночі. Я думаю, вона сподівалася, що з мамою буде легше говорити. — Він прикриває обличчя долонями, витирає сльози.

— То що трапилося?

Якийсь час він мовчить, майже не дивиться на мене, лише краєм ока, ніби з підозрою.

— Ви справді не бачили?

— Ні. Я бачила тільки твою… Я лише бачила, як вона на когось кричала, а тоді я побачила, як щось… — Моя рука пурхає на груди. — Щось стирчало… — Я замовкаю. — Більше я нікого там не бачила.

Коли він знову починає говорити, його голос нижчий, твердіший.

— Вони пішли нагору поговорити. Мій тато, мама й вона. Я був у своїй кімнаті, але усе чув. Тато хотів викликати поліцію. Вона… Моя… Вона продовжувала говорити, що я її син, і що нам варто бачитися, і що мої батьки не можуть нам це заборонити. А мама кричала на неї, казала, що вона зробить усе, щоб ми ніколи більше не побачились. А тоді я почув, що все затихло. За хвилину я збіг сходами, а вона вже…

Він морщиться, захлинається, ридання наростають глибоко в його в грудях, а потім прориваються назовні. Він відвертається ліворуч, неспокійно совається на місці.

— Вона лежала на підлозі. Вона вдарила її ножем. — Тепер вже Ітан показує собі на груди. — Ножем для відкривання конвертів.

Я киваю, а тоді спиняюся.

— Чекай… Хто вдарив її ножем?

Він давиться цими словами.

— Моя мама.

Я витріщаюся на нього.

— Вона сказала, що не хотіла, щоб мене хтось у неї за… — гикання, — забрав у неї. — Він нахиляється вперед, прикриваючи долонями обличчя. Плечі здригаються й трусяться крізь його плач.

Моя мама. Я не так зрозуміла. Я все не так зрозуміла.

— Вона сказала, що так довго хотіла дитину, і…

Я заплющую очі.

— …і сказала, що не дасть їй знову мене скривдити.

Я чую, як Ітан тихо ридає.

Спливає хвилина, друга. Я думаю про Джейн, справжню Джейн; думаю про той інстинкт матері-левиці, такий самий імпульс, який охоплював мене в тому урвищі. Вона так довго хотіла дитину. Вона не хотіла, щоб мене хтось у неї забрав.

Коли я розплющую очі, його плач вже вгамувався. Ітан тепер важко дихає, ніби щойно пробіг стометрівку.

— Вона зробила це заради мене, — каже він. — Щоб захистити мене.

Минає ще хвилина.

Ітан прокашлюється.

— Вони забрали її… Забрали її до нашого будинку на півночі штату й там поховали. — Він кладе руки на коліна.

— Там вона й дотепер? — питаю я.

Глибоке, напружене дихання.

— Так.

— А що сталося, коли наступного дня приїхала поліція?

— То було так страшно, — каже він. — Я був на кухні й почув, як вони розмовляють у вітальні. Вони сказали, що минулого вечора хтось повідомив про порушення спокою. Мої батьки це заперечували. А коли дізналися, що то були ви, вони зрозуміли, що тут ваше слово проти їхнього. Нашого. Ніхто ж її більше не бачив.

— Але її бачив Девід. Він провів… — я пробігаю по датах у своїй голові, — чотири ночі з нею.

— Ми про це дізналися пізніше. Коли переглянули її телефон, щоб дізнатися, з ким вона могла розмовляти. І тато сказав, що все одно ніхто не слухатиме чоловіка, який живе у підвалі. Тому вийшло, що їхнє слово проти вашого. І тато сказав, що ви… — він затинається.

— Що я що?

Він ковтає слину.

— Що ви неврівноважена і забагато п’єте.

Я не відповідаю. Я чую зливу, що залповим вогнем розстрілює шибки.

— Тоді ми ще не знали про вашу сім’ю.

Заплющую очі й починаю рахувати. Один. Два.

На «три» Ітан знову говорить здавленим голосом.

— Я так довго беріг усі ці таємниці від усіх. Я більше так не можу.

Я розплющую очі. В сутінках вітальні, в тендітному світлі торшера він схожий на янгола.

— Нам потрібно розповісти усе поліції.

Він нахиляється вперед, обіймаючи коліна. Тоді випрямляється, заглядає мені в очі, відвертається.

— Ітане.

— Я знаю, — ледь чутно.

Позаду мене лунає зойк. Я обертаюся на місці. За нами сідає Панч, схиливши голову набік. Він знову нявчить.

— А от і він, — Ітан тягнеться руками за диван, але кіт задкує до кухні. — Здається, я йому більше не подобаюсь, — м’яко каже хлопець.

— Послухай. — Я прокашлююсь. — Це дуже, дуже серйозно. Я подзвоню детективу Литтлу та попрошу його прийти, щоб ти розповів йому те, що тільки-но розповів мені.

— Можна, я скажу їм? Спочатку?

Я хмурнію.

— Розкажеш кому? Твоїм…

— Моїй мамі. І татові.

— Ні, — кажу я, хитаючи головою. — Ми…

— Ну будь ласка. Будь ласка! — його голос проломлюється, як гребля.

— Ітане, ми…

— Будь ласка! Будь ласка! — він майже переходить на крик. Я уважніше розглядаю його: очі сльозяться, шкіра вкрита плямами. Він трохи навіжений від паніки. Дати йому викричатися?

Та він знову говорить мокрим потоком слів:

— Вона зробила це заради мене. — Його очі повні сліз. — Вона зробила це заради мене. Я не… Я не можу так із нею. Після того, що вона зробила заради мене.

Моє дихання прискорюється.

— Я…

— А хіба не буде для них краще, якщо вони самі зізнаються? — питає він.

Я думаю над цим. Краще для них, отже, краще для нього. Але…

— Вони почали втрачати самовладання над собою, відколи все те трапилось. Вони справді скаженіють. — На його верхній губі виблискують піт і соплі. Він витирається. — Тато казав мамі, що їм треба піти в поліцію. Вони послухають мене.

— Я не…

— Вони послухають, — твердо киває, глибоко дихає. — Якщо я скажу, що я вам розповів, і ви звернетеся до поліції, якщо вони цього не зроблять.

— Ти впевнений… що можеш довіряти своїй матері? Що Алістер не нападе на тебе? Що вони не прийдуть по мене?

— Ви можете просто почекати, поки я піду й поговорю з ними? Я не можу… Якщо я дозволю поліції прийти і забрати їх зараз, я не… — він переводить погляд на руки. — Я просто так не можу. Я не знаю, як… житиму потім із цим, — його голос знову погучнішав, — якщо спочатку не дам їм шансу… допомогти самим собі. — Він ледве говорить. — Вона моя мама.

Це він про Джейн.

Ніщо з мого досвіду не підготувало мене до такого. Я думаю про Веслі, про те, що порадив би він. Думай сама, Фокс.

Чи можу я дозволити йому повернутися в той будинок? До тих людей?

Та чи можу я приректи його на довічне почуття вини? Я знаю, як це; знаю той невпинний біль, його постійне дзижчання. Я не хочу, щоб він так почувався.