— Добре, — кажу я.

Він кліпає.

— Добре?

— Так. Розкажи їм.

Тепер він лупає на мене очима, ніби не вірить своїм вухам. Через якусь мить він повертається до нормального стану.

— Дякую.

— Прошу тебе, будь дуже обережним.

— Звичайно. — Ітан починає підводитись.

— Що ти їм скажеш?

Знову сідає, вологе зітхання виривається з його горла.

— Я думаю… скажу, що… ну, ви розумієте. Що у вас є докази. — Він киває. — Я скажу правду. Я розповів вам, що трапилось, і ви сказали, що нам треба піти в поліцію. — Його голос знову напинається. — До того, як це зробите ви. — Потирає очі. — Як думаєте, що з ними буде?

Я міркую над цим, уважно добираю відповідь.

— Це… думаю, поліція зрозуміє, що твої батьки були стурбовані, що вона… що Кеті фактично переслідувала вас. І це, радше, було порушенням того, на що вона погодилась, коли тебе всиновили. — Ітан повільно киває. — І, — додаю я, — вони візьмуть до уваги те, що це трапилося під час суперечки.

Він закушує губу.

— Це буде нелегко.

Опускає очі.

— Ні, — видихає він. Тоді дивиться на мене таким твердим поглядом, що я аж відсуваюся. — Дякую вам.

— Ну, я….

— Справді. — Він ковтає. — Дякую вам.

Я киваю.

— Телефон у тебе з собою, так?

Він поплескує по кишені пальта.

— Так.

— Подзвони мені, якщо… Просто дай мені знати, що все добре.

— Добре. — Ітан знову підводиться. І я слідом за ним.

— Ітане…

Він обертається.

— Я мушу знати: твій батько.

Він розглядає мене.

— Він… Він приходив до мене додому тієї ночі?

Супиться.

— Так. Минулої ночі. Я думав…

— Ні, я маю на увазі минулого тижня.

Ітан не відповідає.

— Тому що мені сказали, що я науявляла, що щось відбувалося у вашому будинку, а тепер я знаю, що це справді було. І мені сказали, що я зробила малюнок, якого не малювала. І я хочу… я мушу знати, хто зробив ту фотографію. Тому що… — я чую, як тремтить мій голос. — Я справді не хочу, щоб виявилося, що це була я.

Шепіт.

— Я не знаю, — каже Ітан. — Як би він проник усередину?

На це я не можу відповісти.

Ми разом підходимо до дверей. Він вже тягнеться до ручки, коли я обхоплюю його, міцно стискаю в обіймах.

— Бережи себе, — шепочу я.

Якусь мить ми так і стоїмо там, поки дощ обпльовує вікна, а зовні сичить вітер.

Він відступає від мене, сумно усміхаючись. А тоді виходить.

94

Я розсуваю жалюзі, дивлюся, як Ітан підіймається сходами, вставляє ключ у замок. Він відчиняє двері; коли вони зачиняються, хлопець зникає.

Чи правильно я зробила, що відпустила його? Може, варто було спочатку попередити Литтла? Чи покликати Алістера і Джейн до себе?

Запізно.

Я дивлюся через сквер на порожні вікна, безлюдні кімнати. Десь у глибинах того дому він розмовляє зі своїми батьками, цвяходером відкриває їхній надійно запечатаний світ. Я відчуваю себе так, як і кожного дня, коли Олівія була жива: «Бережи себе».

Якщо я чогось і навчилася за весь час роботи з дітьми, якби я могла викристалізувати усі ті роки до одного-єдиного одкровення, воно було б таким: вони неймовірно витривалі. Вони можуть витримати недбальство; можуть пережити жорстокість; можуть витерпіти, ба, навіть досягти успіху там, де дорослі зламаються, як парасольки. Моє серце тріпоче за Ітана. Йому знадобиться та витривалість. Він мусить витерпіти.

А яка історія… Яка похмура історія. Я здригаюся, коли повертаюсь до вітальні, вимикаю торшер. Бідна жінка. Бідна дитина.

І Джейн. Не Алістер, а Джейн.

Сльоза котиться мені по щоці. Я торкаюся її пальцем, а вона блищить на шкірі; з цікавістю розглядаю її на руці. Тоді витираю руку об халат.

Повіки опадають. Я йду до спальні, щоби похвилюватися там, почекати.

Я стою біля вікна, розглядаю будинок за сквером. Ніяких ознак життя.

Гризу ніготь великого пальця, доки він не починає кровити.

Крокую по кімнаті, намотую кола навкруг килима.

Зиркаю на телефон. Так тягнеться півгодини.

Потрібно якось відволіктися. Заспокоїти нерви. Щось знайоме. Щось заспокійливе.

«Тінь сумніву». Улюблений фільм Гіча серед його власних: наївна молода жінка дізнається, що її герой — не той, за кого себе видає. Торнтон Вайлдер — автор сценарію[269]. «Ми просто живемо, нічого не плануючи, й нічого не відбувається, — скаржиться вона. — Ми просто живемо в жахливій рутині. Ми їмо та спимо, оце й усе. Ми навіть не ведемо нормальних розмов». Доки не приїздить її дядько Чарлі.

Чесно кажучи, вона надто довго нічого не помічає, як на мій погляд.

Я дивлюся фільм на своєму ноутбуці, посмоктуючи поранений палець. За кілька хвилин всередину забрідає кіт, застрибує до мене в ліжко. Я беру його лапу, він сичить на мене.

Доки сюжет закручується тугіше, так само щось відбувається і в мені, з’являється якийсь неспокій, який я не можу окреслити. Я думаю про те, що там відбувається, у тому будинку через сквер.

Вібрує телефон, по подушці підповзаючи до мене. Я хапаю його.

Йдемо до поліції[270].

Час 23:33. Схоже, я задрімала.

Встаю з ліжка та відсуваю штори набік. Дощ лупить по вікнах, гатить, ніби артилерійським вогнем, перетворює шибки на вертикальні калюжі.

За сквером, крізь полуду зливи, я бачу, що в будинку темно.

«Ти так багато не знаєш, так багато».

Позаду мене триває фільм.

«Ти живеш мріями, — глузує дядько Чарлі. — Ти сновида, сліпа. Звідки ти знаєш, яким насправді є світ? Ти знаєш, якщо здерти фасади ваших будинків, то побачимо свиней? Довбешкою своєю попрацюй. Повчися».

Я спускаюся до ванної під струменем світла, що падає з вікна. Щось, що допоможе мені заснути — мелатонін[271], думаю я. Мені він сьогодні знадобиться.

Я закидаюся однією пігулкою. На екрані падає тіло, скрегоче поїзд і починаються титри.

— Вгадай, хто?

Цього разу я не можу від нього відкараскатись, адже я сплю, хоча й свідома цього. Усвідомлене сновидіння.

Все одно я спробую.

— Залиш мене у спокої, Еде.

— Ну ж бо. Поговори зі мною.

— Ні.

Я не бачу його, нічого не бачу. Ні, стоп… Його слід, лише тінь.

— Думаю, нам варто побалакати.

— Ні. Іди геть.

Темрява. Тиша.

— Щось не так.

— Ні. — Але він правий — щось справді не так. Воно звивається в моїх нутрощах.

— Дідько, той хлоп Алістер виявився ще тим виродком тижня, правда?

— Я не хочу про це говорити.

— Ледь не забув. Лівві хоче тебе дещо спитати.

— Я не хочу цього слухати.

— Одне запитаннячко. — Сяючі зуби; викривлена усмішка. — Просте запитання.

— Ні.

— Ну ж бо, Гарбузику. Запитуй матусю.

— Я сказала…

Та вона вже припала ротиком до мого вуха, видихає свої гарячі маленькі слова мені в голову, а її голос — той самий повногрудий шурхіт, через який вона завжди ділилася таємницями.

— Як там лапка Панча? — питає вона.

Я пробуджуюся з ясною головою, ніби щойно хтось хлюпнув на мене водою. Очі розчахуються. На стелі наді мною вигинається хребет світла.

Я скочуюся з ліжка й підходжу до штор, щільно затягую їх. Кімната занурюється в сірість навколо мене; крізь вікна, крізь дощ я бачу будинок Расселлів, що підпирає пекельне небо. Вгорі загоряється зубцюватий шрам блискавки. Глибокий гуркіт грому.

Повертаюся до ліжка. Панч тихо нявчить, коли я влягаюся.

Як там лапка Панча?

Ось що було тим клубком у моєму нутрі.

Коли Ітан приходив кілька днів тому і побачив, що кіт звісився за диван, Панч зіскочив на підлогу та заповз під низ. Я примружуюсь, прокручую ту сцену з різних кутів. Ні: Ітан не бачив — не міг побачити — його поранену лапу.

Чи міг? Я тягнуся до Панча, обхоплюю його хвіст; кіт шурхає ним об мене. Перевіряю час на телефоні: 01:10.