Знову обертається, цього разу швидше, і, не встигаю я заскочити назад до туалету, як його погляд падає на мене.

Я не рухаюсь. Не можу.

— Анно, — тихо промовляє він.

Я розтуляю губи. Серце лупить ізсередини.

Ми дивимось одне на одного. Я готова кричати.

Він відвертається.

Він мене не помітив. Він не бачить так добре у темряві. Та я вже звикла до цього, до приглушеного світла, до відсутності світла. Я бачу, що він…

Тепер Ітан підіймається сходами нагору. Лезо виблискує в одній руці; інша опускається в кишеню.

— Анно, — кличе він. Витягує руку з кишені, підіймає її перед собою.

В руці вибухає світло. То його телефон. Ліхтарик.

З дверей я бачу, як світло відкриває сходи, як стіни забарвлюються білизною. Недалеко муркоче грім.

Ітан знову обертається, промінь світла пробігає сходовим майданчиком, ніби сигнал маяка. Спочатку двері комірчини. Він підбігає до них, різко відчиняє. Освітлює всередині телефоном.

Далі кабінет. Він заходить усередину, сканує кімнату світлом телефона. Я розглядаю його спину, готуюся до польоту вниз сходами. Вниз-униз-униз.

Але він спіймає тебе.

У мене немає іншого виходу.

Є.

Який?

Вгору-вгору-вгору.

Я хитаю головою, поки він виходить із кабінету. Далі бібліотека, а після цього — туалет. Мені треба рухатися до того, як…

Стегном я спираюся на дверну ручку. Вона повертається з легеньким скрипом.

Він різко повертається, світло пролітає повз двері бібліотеки і націлюється просто мені в очі.

Я сліпну. Зупиняється час.

— Ось ти де, — видихає він.

Тоді я кидаюся.

Через дверний проріз врізаюся в нього, вклинююсь плечем йому в живіт. Повітря із присвистом виходить з нього, коли я штовхаю його перед собою. Я не бачу, але знаю, що суну його вбік, до сходів…

…І раптом він зникає. Я чую, як він лавиною падає сходами вниз, а промінь світла оскаженіло вистрибує по стелі.

Вгору-вгору-вгору, шепоче Олівія.

Я обертаюся, перед очима досі стрибають зірочки. Ступаю ногою на першу сходинку, шпортаюсь, ледве заповзаю на другу. Підіймаюся. Біжу.

На сходовому майданчику я обертаюся, даю очам призвичаїтися до темряви. Спальня зяє переді мною; навпроти — кімната для гостей.

Вгору-вгору-вгору.

Але поверхом вище залишиться тільки запасна кімната. І твоя кімната.

Вгору.

Дах?

Вгору.

Але як? Як я зможу?

Ударнице, — каже Ед, — у тебе немає вибору.

Двома поверхами нижче Ітан теж починає підійматися сходами. Я повертаюся й деруся нагору, ротанґ обпалює мені ступні, поручень рипить під рукою.

Я вистрибую на наступний майданчик, мчу в куток під люком. Підіймаю руку над головою, намацую ланцюжок. Хапаю його пальцями та щосили смикаю.

97

Щойно люк роззявлюється, мене обдає дощем. Драбина падає вниз до мене з брязкотом металу. Внизу, на сходах, Ітан щось викрикує, але вітер підхоплює й викидає його слова геть.

Я склепляю очі перед стіною води та видираюся вгору. Один, два, три, чотири, щаблі холодні та слизькі, вони скиглять під вагою мого тіла. На сьомому щаблі я відчуваю, що голова вигулькнула з даху, і тоді звук…

Той звук ледь не збиває мене з ніг. Буря реве, як звір. Вітер роздряпує повітря, рве його на шматки. Дощ гострими зубами впивається мені у шкіру. Вода облизує обличчя, зачісує волосся назад…

Його рука ловить мене за щиколотку.

Я нестямно вириваюсь із цієї хватки і кидаюся вгору та вперед, перекочуюся набік між люком та стельовим вікном. Спираюся рукою на опукле скло вікна, спинаюся на ноги та розплющую очі.

Світ хилиться навколо мене. В гущині бурі я чую свій стогін.

Навіть у такій темряві я бачу, що дах перетворився на нетрі. Рослини давно вирвалися зі своїх горщиків та ящиків; стіни вкриті венозними паростями винограду. Вентиляцію забив плющ. Переді мною стоїть громадина ґратів для виття рослин, дванадцять футів[276] заввишки, яка схилилася набік під вагою листя.

А над усім простором довкола злива не просто падає, вона проливається, ніби опущеними вітрилами, широченними обширами води. Вода з важкістю валиться на дах, шипить, зіткнувшись із бітумним покриттям. Сорочка вже прилипла мені до тіла.

Я повільно обертаюся, коліна в мене трусяться. З трьох боків триповерхова висота; зі сходу — стіна школи святої Димфни височіє горою.

Наді мною небо. Навколо мене простір. Пальці скручуються. Ноги підкошуються. Дихання спотикається. Шум лютує.

Далі я бачу темне провалля — люк. І з нього, однією рукою прикриваючись від зливи, з’являється Ітан.

Він підіймається на дах, чорний, як тінь, зі сріблястим шпичаком ножа в руці.

Я похитуюсь, задкую, спотикаюся. Ступня зупиняється на куполі вікна; я відчуваю, як воно трохи піддається… Ледь тримається, попереджав мене Девід. Якщо зверху впаде якась гілка, вона виб’є усе вікно.

Тінь наближається до мене. Я кричу, але вітер вириває цей крик мені з рота, кидає його геть, як мертвий листок.

На мить Ітан відступає на крок від здивування. А тоді сміється.

— Ніхто тебе не чує, — перекрикує він рев стихії. — Ми на… — Удари зливи приглушують навіть його голос.

Мені вже нікуди відступати, інакше доведеться стати на вікно. Я роблю крок убік, лише якийсь дюйм, і моя нога торкається мокрого металу. Я опускаю погляд вниз. Поливальниця, яку Девід перекинув того дня на даху.

Ітан підступає, геть промоклий, задиханий, його ясні очі виблискують на темному обличчі.

Я нахиляюсь, хапаю поливальницю, кидаю в нього, але я ослаблена, виведена з рівноваги, тож вона вислизає мені з пальців, вилітає.

Він ухиляється.

І я біжу.

В темряву, в хащі, я боюся неба наді мною, але хлопець позаду просто жахає мене. З пам’яті виринає схема даху: ряд самшиту ліворуч, просто за ним — клумби. Справа порожні горщики, поміж них, ніби п’яниці, згорбилися мішки з ґрунтом. Тунель із решіток для рослин просто переді мною.

Грім не втихомирюється. Блискавка вибілює хмари, просякає дахи білим світлом. Завіси зливи гойдаються й тремтять. Я кидаюся крізь них. В будь-яку мить небо може обвалитися на мене та розбити мене на шматки, але моє серце продовжує битися, кров розігріває судини, доки я мчу до тунелю.

Вхід перекриває вуаль води. Я влітаю крізь неї в тунель, де темно, як у критому мості, мокро, як у тропічному лісі. Тут тихіше, ніби звук загороджений бар’єром; я чую своє відсапування. Збоку стоїть низька невелика лавка. Крізь терни до зірок.

Вони в кінці тунелю, де я й сподівалася їх побачити. Я кидаюся до них. Хапаю обома руками. Обертаюся.

За стіною води вимальовується постать. Так я його вперше й побачила, пригадую я, як тінь, що з’явилася за матовим склом моїх дверей.

А тоді він ступає всередину.

— Ідеально. — Він витирає воду з обличчя. Його пальто просочене водою; шарф обвис на шиї. Ніж для конвертів стирчить у руці. — Я збирався зламати тобі шию, але так краще. — Він підіймає брову. — Ти настільки рьохнулася, що стрибнула з даху.

Я хитаю головою.

Тепер посмішка.

— Ти так не думаєш? Що там у тебе?

А тоді він бачить, що там у мене.

Садові ножиці трусяться в моїх руках — вони важкі, а я вся тремчу, але я підіймаю їх на рівень його грудей і йду вперед.

Він вже не посміхається.

— Поклади, — каже він.

Я хитаю головою, роблю ще крок уперед. Він вагається.

— Поклади, — повторює.

Ще один крок, я стрижу ножицями повітря.

Він переводить погляд на лезо в руці.

І відступає за стіну дощу.

Я чекаю, доки повітря наповнює грудну клітину. Він розтанув за водою.

Повільно, потихеньку я підступаю до арки входу. Там зупиняюся, пелена води застилає мені обличчя, і я різко штрикаю ножицями крізь водоспад, ніби чарівною паличкою.

Зараз.

Я витягую ножиці перед собою та вистрибую через воду. Якщо він там чекає мене, то він…