— Чи це не дивовижно, — каже Біна, — що за даними з Інтернету деяких людей може просто не існувати?

З Алістером легше. Он і він, наче сарделька, затиснутий у замалому костюмі, у дворічної давнини статті у «Консалтінґ меґезін»[200]; «Расселл переїздить до Аткінсона»[201], — пояснює заголовок. На його профілі в «ЛінкдІні» — та сама фотографія. Ще є портрет у віснику випускників Дартмута[202], де він підіймає келих на благодійному вечорі.

Але ані сліду Джейн.

Що дивніше: ані сліду Ітана. Його немає у «Фейсбуку»… як і на «Форсквеа»[203] чи деінде, а Ґуґл не видає нічого, окрім різноманітних посилань на фотографа із таким самим ім’ям.

— Хіба ще не усі діти сидять у «Фейсбуку»? — питає Біна.

— Йому не дозволяє батько. Б’юсь об заклад на що завгодно. В нього навіть немає мобільного. — Я закочую один звислий рукав. — А ще він навчається вдома. Хлопець, мабуть, мало з ким взагалі знайомий. Можливо, він взагалі не знає нікого.

— Але хтось повинен знати його маму, — каже вона. — Хтось у Бостоні, або… просто хтось. — Підходить до вікна. — Мусили би бути якісь фотографії, хіба ні? У них же вчора в домі була поліція?

Я обдумую це.

— Можемо припустити, що у них були фотографії цієї іншої жінки. Алістер міг би показати їм будь-що, сказати будь-що. Вони не збиралися обшукувати їхній будинок чи щось таке. Це було чітко зрозуміло.

Вона киває, повертається та оглядає будинок Расселлів.

— Жалюзі опущені, — каже вона.

— Що? — Я підходжу до неї біля вікна та бачу все сама: кухня, вітальня, кімната Ітана — усі вікна прикриті від чужих поглядів.

Будинок заплющив очі. І міцно їх загвинтив.

— Бачиш? — кажу я їй. — Вони більше не хочуть, щоб я дивилася.

— І я їх не звинувачую.

— Вони обережні. Хіба це не доводить мою правоту?

— Це підозріло, так. — Біна схиляє голову набік. — Вони часто опускають жалюзі?

— Ніколи. Ніколи. Раніше то було наче заглядати в акваріум.

Вона вагається.

— Ти не думаєш… Не думаєш, що можеш опинитися… Ну, знаєш, у небезпеці?

Це мені на думку не спадало.

— Чому? — повільно питаю я.

— Адже, якщо те, що ти бачила, трапилося насправді…

Я здригаюся.

— Так і було.

— Тоді ти, ну, розумієш, — свідок.

Я роблю вдих, потім ще один.

— Будь ласка, можеш переночувати зі мною?

Її брови стрибають вгору.

— Ти мене в ліжко хочеш затягнути?

— Я заплачу тобі.

Вона дивиться на мене напівзаплющеними очима.

— Справа не в тому. Мені завтра рано вставати, а усі мої речі…

— Будь ласка! — Я заглядаю їй глибоко у вічі. — Будь ласка!

Вона зітхає.

45

Темрява… густа, насичена. Темрява бомбосховища. Темрява відкритого космосу.

А тоді, вдалечині, самотня зірка, точка світла.

Ближче.

Світло тремтить, випинається, пульсує.

Серце. Маленьке серце. Б’ється. Світиться.

Розсіює темряву навколо, підіймається, наче сонце, над шовковисто-тендітним ланцюжком. Блузка… біла, наче привид. Позолочені світлом плечі. Лінія шиї. Рука, що пальцями бавиться маленьким пульсуючим серцем.

І над усім цим обличчя: Джейн. Справжня Джейн, сяюча. Дивиться на мене. Посміхається.

Я посміхаюся у відповідь.

А тоді перед нею виникає віконне скло. Вона притискає до нього долоню, залишивши невеличку мапу своїх відбитків пальців.

А за нею несподівано темрява розкриває сцену: диванчик, пошкрябаний білими й червоними лініями; два торшери, які щойно вибухнули світлом; килим — квітучий сад.

Джейн опускає погляд на медальйон, ніжно торкається його пальцями. Дивиться на свою променисту блузку. Потім — на чорнильну пляму крові, що розходиться, розбухає, сягає її коміру, полум’янить її шкіру.

А коли вона підіймає голову та кидає погляд на мене, я бачу обличчя іншої жінки.

Субота, 6 листопада

46

Біна йде від мене вранці кілька хвилин по сьомій, ледь світло встигає своїми пальцями провести по шторах. Я дізналася, що вона похропує легеньким дрібним сопінням, наче то звук віддалених хвиль. Несподівано.

Я дякую їй, занурюю голову в подушку та знову засинаю. Коли прокидаюся, то вже майже одинадцята.

За кілька хвилин я розмовляю з Едом. Цього разу ніяких «вгадайок».

— Неймовірно, — каже він після короткої паузи.

— Але це сталося.

Знову пауза.

— Я ж не кажу, що не сталося. Але, — я готуюся, — ти ж справді приймала багато серйозних ліків останнім часом. Тож…

— Тож і ти також мені не віриш.

Він зітхає.

— Ні, справа не в тому, що я тобі не вірю. Просто…

— Ти хоч знаєш, як це дратує? — викрикую я.

Він затихає. Я продовжую.

— Я бачила, як це сталось. Так, я була на пігулках, і я… Так. Але я цього не вигадувала. Це не так просто: приймаєш пару пігулок і вигадуєш щось таке. — Втягую повітря. — Я не якийсь там школяр, який награвся жорстоких комп’ютерних ігор і перестріляв своїх однокласників. Я знаю, що бачила.

Ед продовжує мовчати.

Тоді:

— Що ж, для початку, просто задля ясності, ти впевнена, що то він?

— Хто — він?

— Її чоловік. Хто… це зробив. — Біна казала те саме. Звісно, що я впевнена. — Це не могла бути ця інша жінка?

Я заклякаю.

Голос Еда оживає, як і завжди, коли він мислить уголос.

— Скажімо, вона коханка, як ти й кажеш. Із Бостона чи звідкись ще. Вони сваряться. З’являється ніж. Чи щось таке. Ніж робить свою справу. Чоловік непричетний.

Я думаю. Я опираюся, але… Можливо. От тільки:

— Хто це зробив — не має значення, — наполягаю. — Поки що. Суть у тому, що це сталося, а проблема в тому, що мені ніхто не вірить. Я навіть не думаю, що Біна мені вірить. Я не думаю, що ти мені віриш.

Тиша. Я усвідомлюю, що встигла піднятися сходами та увійти до кімнати Олівії.

— Не розповідай про це Лівві, — додаю я.

Ед сміється, отим натуральним «Ха!», яскравим, як олово.

— Я й не збирався. — Він кашляє. — Що каже доктор Філдінґ?

— Я ще з ним не розмовляла. А варто.

— А варто.

— Так і зроблю.

Пауза.

— А як там справи у решти кварталу?

Я усвідомлюю, що не маю поняття. Такеди, Міллери, навіть Вассермени — вони жодного разу й не блимнули на моєму радарі за минулий тиждень. Завіса впала на вулицю; накрила будинки через дорогу, вони зникли з поля зору; єдине, що існувало протягом останніх днів, то мій будинок і будинок Расселлів, та ще сквер між нами. Цікаво, як там справи у підрядника Рити? Цікаво, яку наступну книжку місіс Ґрей обрала для свого читацького клубу? Раніше я реєструвала будь-які дії своїх сусідів, вела хроніку всіх входів і виходів. У мене були цілі розділи їхніх життів, збережені на картці пам’яті. Але тепер…

— Не знаю, — зізнаюся я.

— Що ж, — каже він, — можливо, це й на краще.

Після нашої розмови я знову перевіряю годинник. Одинадцята одинадцять. Як мій день народження. І Джейн також.

47

Я уникала відвідин кухні відучора, взагалі уникала всього першого поверху.

Але тепер я знову біля вікна, розглядаю сусідній будинок. Тонкою цівкою неспішно доливаю собі в келих вина.

Я знаю, що бачила. Кров. Благання.

Це ще й близько не кінець.

Я п’ю.

48

Жалюзі, як бачу, підійнято.

Будинок вилупився на мене своїми банькатими очиськами, ніби здивований, що я на нього дивлюся. Я зближую зображення, слідкую поглядом за вікном, фокусуюся на вітальні.

Чисто. Нічого. Диван. Торшери, ніби вартові.

Я посуваюся на дивані під вікном, повертаю фотоапарат до кімнати Ітана. Він, ніби ґаргулья[204], нависає над столом перед своїм комп’ютером.