Я наближую ще. Ще трохи — і зможу розгледіти текст на екрані.

Якийсь рух на вулиці. Авто, лискуче, як акула, під’їжджає під будинок Расселлів, паркується. Дверцята водія відгортаються, як плавник, з’являється Алістер, одягнутий у зимове пальто.

Він крокує до будинку.

Я роблю фотографію.

Коли він тягнеться до дверей, роблю ще одну.

У мене немає плану (чи він у мене взагалі хоч коли-небудь був? — думаю я собі). Я ж не збираюся розгледіти плями крові на його руках. Він не постукає мені у двері та не зізнається в усьому.

Але я можу спостерігати.

Алістер заходить до будинку. Мій об’єктив перестрибує в кухню, і, звісно, за якусь мить він і сам там з’являється. Шпурляє ключі на кухонну поверхню, скидає пальто. Виходить із кімнати.

Не повертається.

Я підіймаю об’єктив поверхом вище, до вітальні.

І в ту ж мить з’являється вона, жива-здорова, в яскраво-зеленому светрі: «Джейн».

Я регулюю об’єктив. Її зображення різкішає, чіткішає, доки вона підходить спершу до одного торшера, потім до другого, по черзі вмикаючи. Я дивлюся на її тонкі руки, довгу шию, хвилі волосся біля щоки.

Брехуха.

Тоді вона виходить через двері, похитуючи худорлявими стегнами.

Нічого. Вітальня порожня. Кухня порожня. Нагорі — крісло Ітана незайняте, екран комп’ютера зяє чорнотою.

Дзвонить телефон.

Моя голова, різко реагуючи на звук, майже завертається на спину, наче я сова, а фотоапарат падає мені на коліна.

Звук долинає звідкись іззаду, але мобільний біля моєї руки.

То домашній телефон.

Не кухонний, що гниє внизу на базі, а той, що в Едовій бібліотеці. Я зовсім про нього забула.

Продовжує дзвонити, віддалено, наполегливо.

Я не рухаюсь. Не дихаю.

Хто мені телефонує? Ніхто не дзвонив сюди на домашній телефон вже… я й не пригадаю скільки. У кого взагалі є цей номер? Я сама його ледве пам’ятаю.

Ще один дзвінок.

І ще один.

Я зіщулююся під вікном, никну від холоду. Уявляю собі кімнати мого будинку, одну за одною, котрі здригаються від цього звуку.

Ще дзвінок.

Дивлюся через сквер.

Вона там, перед вікном вітальні, з телефоном біля вуха.

Впивається поглядом у мене.

Я тікаю зі свого сидіння, хапаю фотоапарат однією рукою, відступаю до столу. Вона не відводить очей, її рот — стиснута лінія.

Де вона дістала цей номер?

А де я дістала її? Довідкова служба. Я уявила, як вона набирає цифри, говорить моє їм’я, просить з’єднати. Зі мною. Вдирається в мій будинок, у мою голову.

Брехуха.

Я спостерігаю за нею. Мої очі горять.

Її також.

Ще один дзвінок.

А тоді інший звук — голос Еда.

«Ви зателефонували Анні та Еду», — каже він низьким і грубим голосом людини, яка озвучує кінотрейлери. Пам’ятаю, як він записував те повідомлення. «Ти звучиш, як Він Дізель[205]», — сказала я, й він засміявся, а тоді зробив голос ще нижчим.

«Зараз нас немає вдома, але залишіть повідомлення, й ми якнайшвидше вам перетелефонуємо».

І я пам’ятаю, як тільки-но він закінчив, тільки-но встиг натиснути кнопку СТОП, він додав жахливим акцентом кокні[206]: «Якщо нам цього вбіса схочеться».

На мить я заплющую очі, уявляю, що то він мені дзвонить.

Але це її голос заповнює повітря, заповнює будинок.

— Думаю, ви знаєте, хто це. — Пауза. Я розплющую очі, бачу, що вона так і не зводить з мене погляду, бачу, як її рот виформовує слова, які врізаються мені у вуха. Ефект моторошний. — Припиніть фотографувати наш будинок, або я повідомлю поліцію.

Вона відводить телефон, кладе його до кишені. Дивиться на мене. Я дивлюся на неї.

Навколо суцільна тиша.

А потім я виходжу з кімнати.

49

ДІВКОВЕРТЬ кинула вам виклик!

То моя програма для гри у шахи. Я проводжу по екрану пальцем і підношу телефон до вуха. Привітання голосової пошти доктора Філдінґа, крихке, ніби мертвий листок. Голос пропонує мені залишити повідомлення. Так і роблю, обережно вимовляючи слова.

Я в Едовій бібліотеці, ноутбук зігріває мої стегна, промені полудневого Сонця стікають крізь жалюзі струмочками на килим. Келих мерло стоїть на столі біля мене. Келих і пляшка.

Я не хочу пити. Хочу залишатись тверезою; хочу думати. Хочу аналізувати. Останні тридцять шість годин вже відступають, випаровуються, наче туманна мряка. Я вже відчуваю, як будинок розпрямляє плечі, скидає із себе зовнішній світ.

Мені треба випити.

«Дівковерть». Що за дурнуватий нікнейм. Дівковерть. «Водоверть». Тірні. Беколл. «Він вже у твоїй крові».

Саме так, у крові. Я підношу келих до губ, відчуваю, як вино мчить униз горлом, як шумує у венах.

«Затримай подих, схрести пальці».

«Впусти мене!».

«З тобою все буде добре».

З тобою все буде добре. Я пирхаю.

Мій розум — драговина, глибока й огидна, де змішуються та переплутуються правда з брехнею. Як називаються ті дерева, що ростуть у сильно відстояних болотах? Оті, з відкритим корінням? Ман… Мандрагора? Ман… Щось таке, точно[207].

Девід.

Келих тремтить у мене в руці.

У всій цій метушні, цій колотнечі, я геть забула про Девіда. Який працював у Расселлів. Який, можливо, — точно — бачив Джейн.

Я ставлю келих на стіл, підводжусь. Пливу в коридор, вниз по сходах. З’являюся на кухні.

Підкидаю погляд на будинок Расселлів — нікого на видноті, ніхто за мною не дивиться, — а тоді стукаю у двері підвалу, спочатку м’яко, а тоді знову, сильніше. Кличу його.

Відповіді немає. Цікаво, може він спить? Проте вже полудень.

У голові спалахує ідея.

Це неправильно, знаю, але це мій будинок. І це терміново. Дуже терміново.

Я підходжу до столу в вітальні, висуваю шухляду, там він і лежить, тьмяно-сріблястий, з гострими зубцями: ключ.

Повертаюся до дверей у підвал. Стукаю ще раз — нічого, — а тоді вставляю ключ у замок. Повертаю його.

Відчиняю двері.

Вони риплять. Я здригаюсь.

Але все тихо, коли оглядаю сходи вниз. М’яко, у домашніх капцях, спускаюся в темряву, обмацуючи рукою шорстку штукатурку на стіні.

Сходжу вниз. Вікна затягнуті завісами; всередині ніч. Пальцями обмацую вимикач на стіні, клацаю ним. Кімнату заливає світло.

Минуло два місяці, відколи я востаннє тут була, два місяці, відколи Девід прибув оглянути місце. Він розглянув усе своїми локрично-темними очима — житлову площу з Едовим столом для ескізів; вузьку нішу для ліжка; хромово-горіхову кухоньку; ванну — та один раз кивнув.

Він надто мало що змінив тут. Та він взагалі нічого тут не змінив. Едів диван там же, де й стояв; стіл для ескізів так і стоїть зібраний, хоча зараз він рівний. На ньому стоїть тарілка, на якій пластикові виделка й ніж, хрест-навхрест, ніби герб. Під стіною навпроти, біля дверей надвір, складені ящики з інструментами. На верхньому ящику помічаю позичений в мене канцелярський ніж, його маленький гострий язичок блищить під руків’ям. Біля нього — книжка зі зламаним корінцем. «Сіддхартха»[208].

Фотографія в тонкій чорній рамці висить на протилежній стіні. Я руками обіймаю п’ятирічну Олівію, ми сидимо на передніх сходах будинку. Обидві шкіримось, Олівія — своїми «парними» зубами: «Пара тут, пара там», — як любив говорити Ед.

Я й забула про те фото. Моє серце трохи смикається. Цікаво, чому воно тут досі висить?

Роблю крок у бік ніші.

— Девіде! — тихо кличу я, хоча впевнена, що його тут немає.

Зіжмакані простирадла в ногах матраца. Подушки вкриті глибокими вм’ятинами, наче їх добряче вибили. Я проводжу інвентаризацію ліжка: філігрань крихкої локшини-рамен[209] скручена на подушці; пониклий слизький кондом застряг на стовпчику балясини; пляшечка аспірину притулилась між каркасом ліжка та стіною; ієрогліфи чи то висохлого поту, чи то сперми, якими розписане верхнє простирадло; стрункий ноутбук у ногах матраца. Пояс із упаковок презервативів закручений навколо торшера. Сережка з трьома дрібними перлинами виблискує на тумбочці біля ліжка.