І ставитиму чужі інтереси понад своїми. Що ж, так… Але від цього виграла і я також: майже на півтори години Расселли покинули мою голову. Алістер, та жінка, навіть Ітан.

Навіть Джейн.

Крісло завмирає. Коли я розплющую очі, мій погляд падає крізь коридор, на Едову бібліотеку.

І я думаю про те, що не розповіла Ліззі те, до чого ми так і не дійшли.

53

Олівія відмовилася повертатись до кімнати, тож Ед залишився з нею, доки я складала речі під бухкання серця. Я пришкандибала до вестибюлю, де полум’я вже ледь жевріло за решіткою, і Марі провела моєю кредиткою через термінал. Вона побажала нам, наріду, гарного вечора, не прощаючись зі своєю абсурдно широкою посмішкою та лупатими очима.

Олівія потягнулась до мене. Я глянула на Еда; він узяв сумки, закинув по одній на кожне плече. Я стиснула маленьку гарячу долоньку нашої доньки.

Ми припаркувалися в дальньому кутку стоянки; доки дійшли до машини, нас цілком закрохмалило сніговими пластівцями. Ед відчинив багажник, заштовхав сумки всередину, а я провела рукою по лобовому склу, щоб відчистити його від снігу. Олівія видерлася на заднє сидіння, гучно хряснувши за собою дверцятами.

Ед і я стовбичили назовні, по обидва боки машини, доки сніг падав на нас, між нами.

Я побачила, як ворухнувся його рот.

— Що? — спитала я.

Він заговорив ще раз, голосніше.

— Ти поведеш.

Я повела.

Я повела нас зі стоянки під лемент шин на морозі. Я повела нас на дорогу, коли сніжинки трепетали на вікнах. Я повела нас на автостраду, в ніч, у білість.

Було тихо, чувся тільки гул двигуна. Ед біля мене намертво прикипів очима до дороги попереду. Я перевірила дзеркальце. Олівія скоцюрбилася на сидінні, схилила голову собі на плече — не спала, але напівзаплющила очі.

Нас трохи занесло на повороті. Я міцніше вхопилася за кермо.

І раптом біля нас відкрилася та ж безодня, незміриме провалля, ніби колись вичавлене у землі; тепер, під Місяцем, дерева унизу відсвічували, ніби примари. Пластівці снігу, сріблясті й темні, сипалися в западину все нижче й нижче, і там губилися назавжди, наче якісь моряки-потопельники.

Я прибрала ногу з педалі газу.

У дзеркалі заднього виду я бачила, як Олівія заглядає через вікно. Її обличчя світилося; вона знову плакала, хоча беззвучно.

Моє серце тріснуло.

Мій телефон задзвонив.

…

За два тижні перед тим ми з Едом відвідали вечірку в будинку за сквером, де тоді жили Лорди, — святкові коктейлі, тільки вишукані напої та гілочки омели[218]. Там були Такеди та Ґреї (Вассермени, як сказали мені хазяї, відмовились відповісти на запрошення); один із дорослих дітей Лордів зіграв камео зі своєю дівчиною, яка ходила за ним хвостиком. А ще Бертові колеги з банку, цілі легіони. Будинок перетворився на зону бойових дій, на мінне поле, де на кожному кроці вибухали повітряні поцілунки, картеччю тріскотів сміх, падали бомби поплескування по спинах.

Посеред вечора, посеред мого четвертого келиха, підійшла Джозі Лорд.

— Анно!

— Джозі!

Ми обійнялись. Її руки залопотіли у мене на спині.

— Яка у тебе сукня! — сказала я.

— Гарна, правда?

Я не знала, що відповісти.

— Гарна.

— А як же тобі личать ці слакси!

Я жестом вказала на свої штани.

— Отака я.

— Мені от щойно довелося зняти шаль… Берт пролив… Ой, дякую, Анно, — сказала вона, коли я витягла довгу волосину з її рукавички. — Пролив мені на плече вино.

— Незграбний Берт! — Я сьорбаю ще вина.

— Я вже сказала, що у нього попереду великі проблеми. Це вже вдруге… Ой, дякую, Анно, — коли я змахнула ще одну нитку з її сукні. Ед завжди говорив, що коли я напиваюсь, не можу тримати руки без діла. — То вже вдруге він таке зробив з моєю шаллю.

— З тією ж?

— Ні-ні.

Її зуби були округлими та не зовсім білими; мені чомусь згадався тюлень Веддела, про якого я нещодавно дізналася з програми про природу, який використовує свої ікла, щоб очищувати ополонки в льодових полях Арктики[219]. «Його зуби, — зазначив диктор, — вкрай зносились». Далі йшли кадри з тюленем, який шарпає своїми щелепами по снігу. «Тюлені Веддела помирають молодими», — зловісно додав диктор.

— То хто тобі цілу ніч надзвонює? — запитав тюлень Веддела переді мною.

Я остовпіла. Мій телефон цілий вечір стабільно дзижчав, вібруючи у мене на стегні. Я витягувала його, опускала очі на екран, великим пальцем набирала відповідь. Думала, що була обачною.

— То з робочих питань, — пояснила я.

— Але що може бути потрібно дитині в такий час? — допитувалася Джозі.

Я усміхнулась.

— Це конфіденційна інформація. Ти ж розумієш.

— Ой, звісно-звісно. Ти дуже професійна, люба.

Але, поміж гулу, навіть коли я ледь торкалася поверхні свого мозку, вимовляла запитання та відповіді, навіть коли лилося вино й дзвеніли колядки — навіть тоді я могла думати лише про нього.

…

Телефон знову задзижчав.

На мить мої руки відскочили від керма. Я уклала телефон у виїмку для чашок між передніми сидіннями, де він тепер стукотів об пластик.

Я зиркнула на Еда. Тепер він прикипів поглядом до телефона.

Дзижчання продовжилося. Я пурхнула поглядом на дзеркальце. Олівія дивилася у вікно.

Тихо. Ми їхали далі.

Дзижчання.

— Вгадай, хто, — сказав Ед.

Я не відповіла.

— Закладаюся, що то він.

Я не заперечувала.

Ед узяв телефон, глянув на екран. Зітхнув.

Ми понеслися далі дорогою. Обігнули поворот.

— Відповісти не хочеш?

Я не могла на нього дивитися. Мій погляд свердлив лобове скло. Я похитала головою.

— Тоді відповім я.

— Ні. — Я кинулася за телефоном. Ед відвів його від мене.

Телефон продовжував дзижчати.

— Я хочу відповісти, — сказав Ед. — Хочу з ним поговорити.

— Ні. — Я вибила телефон йому з рук. Він брязнув у мене під ногами.

— Припиніть, — заплакала Олівія.

Я опустила погляд, побачила, як на підлозі тремтить екран, побачила на ньому його ім’я.

— Анно, — видихнув Ед.

Я підняла погляд. Дорога зникла.

Ми злетіли з краю провалля. Ми зірвалися у пітьму.

54

Стукіт.

Я вириваюся з дрімоти. Захмеліло всідаюся. Кімната наповнилася темрявою; за вікнами — ніч.

Ще стукіт. Унизу. Це не вхідні двері; то з підвалу.

Я спускаюся униз сходами. Девід майже завжди використовує вхідні двері, коли заходить. Цікаво, може, то одна з його гостей.

Та коли я вмикаю світло на кухні й відчиняю двері до підвалу, за ними сам Девід, оглядає мене, стоячи на дві сходинки нижче.

— Я подумав, що тепер почну заходити крізь ці двері, — каже він.

Я мовчу, а тоді розумію, що він намагається пожартувати.

— Досить справедливо. — Відчиняю двері ширше, і він проходить повз мене до кухні.

Зачиняю двері. Ми обмінюємося поглядами. Думаю, я знаю, що він скаже. Думаю, він розповість мені про Джейн.

— Я хотів… Я хочу вибачитись, — починає Девід.

Я завмираю.

— За сьогоднішнє, — каже він.

Смикаю головою, волосся вільно розсипається у мене по плечах.

— То я повинна вибачатися.

— Ти вже вибачилась.

— І з задоволенням зроблю це ще раз.

— Ні, не варто. Я хочу вибачитись. За те, що кричав. — Він киває. — І за те, що зараз залишив двері відчиненими. Знаю, це тебе хвилює.

Це ще мало сказати, але спасибі йому й на тому.

— Усе гаразд. — Я хочу почути про Джейн. Може, спитати його знову?

— Я лише… — Він рукою погладжує кухонний острів, обпирається на нього. — Я стаю надто владним. Є дещо, що я мав би розповісти тобі ще раніше, але.

На цьому слові речення закінчується. Він переминається з ноги на ногу.

— Але? — кажу я.

Він підіймає погляд з-під отих темних брів. Погляд грубуватий, але з готовністю.