Я чую, як внизу зачиняються двері. Виганяю себе з місця, дрібочу до сходового майданчика, тоді до кабінету. У Расселлів нікого не видно.

Підходжу до вікна, опускаю погляд: онде він, на тротуарі; ця млява хода, джинси, опущені нижче талії, рюкзак висить на одному плечі. Він прямує у східному напрямку. Я дивлюся, як він зникає.

Відступаю від підвіконня й стою на місці, омиваюся похмурими променями полудневого сонця. Знову дивлюся через сквер. Нічого. Порожні кімнати. Та я напружена, чекаю, доки вона з’явиться, чекаю, доки вона подивиться на мене.

Мій халат розв’язався. З’їхав. Вона «поїхала». Книжка така є, здається[227]. Ніколи не читала.

Боже, мій розум несеться не туди, куди треба. Я хапаю свій череп обома руками, стискаю. Думай.

А тоді, ніби чортик з табакерки, з таким ляскотом вистрілює ідея, що мене аж відкидає назад: сережка!

Ось що мене вчора гризло — ті три маленькі перлини, що світилися у Девіда на тумбочці, блискучі на фоні темного дерева.

Три маленькі перлини. Я впевнена.

Я майже впевнена.

Ця сережка належала Джейн?

Того вечора, того пересиченого вечора. «Подарунок від одного колишнього». Тоді вона торкнулася пальцями мочки вуха. «Сумніваюся, що Алістер взагалі знає». Червоне вино спадає по моєму горлу. Ті три дрібні перлини.

Хіба вона не належала Джейн?

Чи це все лише результат парильні в голові? Це може бути чиясь чужа сережка. Та я вже хитаю головою, волосся чиркає мої щоки: це точно має бути сережка Джейн.

У такому випадку…

Я занурюю руку в кишеню халата, відчуваю, як папір треться об шкіру. Витягую візитівку: Детектив Конрад Литтл, департамент поліції Нью-Йорка.

Ні. Запихаю назад.

Повертаюся, виходжу з кімнати. Навпомацки бреду два поверхи вниз по сходах, непевно переступаючи з ноги на ногу, хоча я зовсім твереза. На кухні я підходжу до дверей у підвал. Засув стогне, коли я наглухо замикаю ним двері.

Крок назад, розглядаю їх. Тоді повертаюся до сходів. На поверх вище я відчиняю комірчину, тягну за мотузок біля лампочки. Бачу її, сперту на стіну навпроти: драбина.

Знову на кухні, я обпираю її на двері до підвалу, міцно втиснувши край під саму ручку. Кілька разів кòпаю ніжки своєю, захищеною капцем, стопою, так, щоб драбина не могла зрушити з місця. Ще кілька разів. Я забила палець. Ще один удар.

Знову роблю крок назад. Двері забарикадовано. Так, на один вхід менше.

Звісно, так і на один вихід менше.

59

Мої вени палають сухістю. Потрібно випити.

Я перехиляюся з дверей та спотикаюсь об миску Панча; вона ковзнула по підлозі, розхлюпуючи воду. Я лаюся, тоді осікаюсь. Мушу зосередитися. Мушу подумати. Ковток мерло має допомогти.

Воно розтікається оксамитом по моєму горлу, я відчуваю, як охолоджується кров, та відставляю склянку вбік. Розглядаю кімнату, мій зір ясний, мозок — змащений. Я — машина. Мисляча машина. Було таке прізвисько, правда? У персонажа одного сторічної давнини детективу (авторства Жака Якогось) — безжального професора-логіка, який міг розгадати будь-яку загадку, застосовуючи свій інтелект. Автор, наскільки пам’ятаю, загинув на «Титаніку» після того, як провів свою дружину на рятувальну шлюпку[228]. Свідки бачили, як він ділився сигаретою із Джеком Астором[229], доки тонув корабель, як він видихав дим у бік збляклого Місяця. Здається, це один із тих сценаріїв, з якого придумати вихід неможливо.

У мене також є науковий ступінь докторки філософії[230]. Також можу бути безжально логічною.

Наступний хід.

Хтось повинен підтвердити те, що сталося. Чи, принаймні, з ким це сталося. Якщо я не можу почати із Джейн, то можу почати з Алістера. Це він залишив найглибший слід. З ним пов’язана найдовша історія.

Я йду до кабінету, і з кожним кроком у голові розвивається план. Скошую погляд через сквер — онде знову вона, у вітальні, зі сріблястим телефоном біля вуха; мене пересмикує, я всідаюся за стіл — у мене вже готовий план, готова стратегія. Крім того, я тримаюся на ногах (кажу сама собі, доки сідаю).

Мишка. Клавіатура. Ґуґл. Телефон. Мої інструменти. Кидаю ще один погляд на будинок Расселлів. Тепер вона стоїть спиною до мене, ніби кашемірова стіна. Добре. Хай так і залишається. Це мій будинок; це мій вид із вікна.

Вводжу пароль на екрані комп’ютера; за хвилину я знаходжу в мережі те, що шукала. Та перед тим, як так само паролем розблокувати телефон, я спиняюсь: чи можуть вони відслідкувати мій номер?

Я суплюсь. Відставляю телефон. Беруся за мишку; курсор зависає на екрані, а потім тягнеться вниз, до іконки «Скайп».

За мить бадьорий альт вітає мене.

— Аткінсон.

— Доброго дня, — кажу я, тоді прокашлююсь. — Привіт. Мені потрібен офіс Алістера Расселла. Тільки, — додаю, — я б хотіла поговорити з його помічником, не із самим Алістером. — На іншому кінці дроту — пауза. — Це несподіванка, — пояснюю я.

Знову пауза. Я чую стукіт клавіатури. Тоді:

— Алістер Расселл припинив у нас працювати минулого місяця.

— Припинив?

— Так. Мем. — Її натренували так відповідати. Говорить із неохотою.

— Чому? — Дурне запитання.

— Не маю поняття. Мем.

— Чи не могли б ви перемкнути мене на його офіс?

— Як я вже сказала, він…

— Маю на увазі його колишній офіс.

— Тобто офіс у Бостоні. — У неї один із тих молодих жіночих голосів, який під кінець речення скуйовджується вгору. Важко сказати, це запитання чи ствердження.

— Так, бостонський…

— Я перемикаю вас. — Далі музика — ноктюрн Шопена. Рік тому я б могла відрізнити, який саме. Ні: не відволікайся. Думай. Це було б легше, якби я випила.

Жінка за сквером зникає з виду. Цікаво, може, вона з ним розмовляє? Хотіла б я вміти читати по губах. Хотіла б я…

— Аткінсон. — Цього разу чоловік.

— Мені потрібен офіс Алістера Расселла.

Одразу ж:

— На жаль, містер Расселл…

— Я знаю, що він там більше не працює, але я б хотіла поговорити з його помічником. Чи колишнім асистентом. Це особисте питання.

Через якусь мить він повертається в розмову.

— Я можу перемкнути вас на його лінію.

— Було б… — Знову звук піаніно тече нотним струмком мені у вуха. Номер 17, здається, сі мажор. Чи номер 3? Чи номер 9? Колись я це знала.

Зосередься. Я струшую головою й плечима, ніби мокрий собака.

— Алло, мене звуть Алекс. — Інший чоловічий голос, хоча він такий легкий і гладенький, що я невпевнена щодо статі, та й ім’я тут не допоможе.

— Це… — Мені потрібне ім’я. Не передбачила цей хід. — Алекс. Я інша Алекс. — О Господи. Найкраще, на що я спромоглась.

Якщо й існує якийсь таємний акт символічного рукостискання між людьми на ім’я Алекс, то Алекс його не пропонує.

— Чим можу вам допомогти?

— Що ж, я — стара подруга Алістера, містера Расселла, і я намагалася додзвонитися в його нью-йоркський офіс, але він, здається, покинув компанію.

— Усе правильно. — Алекс шмигає носом. У нього, чи у неї, здається, нежить.

— А ви його… асистент? Секретар?

— Асистент.

— О-о-о, що ж, мене тут зацікавили… декілька деталей. Коли він звільнився?

Знову шморгання.

— Чотири тижні тому. Ні, п’ять.

— Так дивно, — кажу я мрійливим тоном. — Ми так чекали, що він переведеться до Нью-Йорка.

— Знаєте, — каже Алекс, і я відчуваю в його чи її голосі тепло заведеного мотора: є тут одна чутка. — Він усе одно переїхав до Нью-Йорка, але не перевівся там на робоче місце. Він збирався залишатись у компанії. Вони купили будинок, усе таке.

— Справді?

— Так. Маєток у Гарлемі. У мережі є фото. Трішки порпання в інтернеті. — Хіба чоловік смакував би такі деталі за спиною? Мабуть, Алекс таки жінка. Боже, яка я сексистка. — Але не знаю, що трапилося. Не думаю, що він ще кудись переїхав. Він би розповів вам більше, ніж я. — Шморг. — Перепрошую. Застуда. Звідки ви його знаєте?