Нерви тріщать. Двигун серця запалюється. Я відчуваю атіван у своїх судинах, як він очищує їх, ніби чиста вода, що проноситься занедбаним шлангом.

Один. Два. Три. Чотири.

Шаркаю ногою вперед. За мить і друга йде слідом. Я просуваюсь. Не можу повірити. Я справді роблю це.

Тепер я чую все ближче та голосніше вереск транспорту. Йду далі. Крадькома позираю на парасолю; вона заповнює усе моє бачення, огортає мене. Поза нею немає нічого.

Поки нею не кидає праворуч.

— Ой… вибачте.

Я сахаюсь. Щось — хтось — наштовхнулося на мене, відкинуло парасолю вбік; воно поспішає повз мене, блакитна пляма із джинсів і пальта, а коли я повертаюся, щоб глянути, бачу саму себе у скляній шибці: бур’яни мого волосся, вологу шкіру, клітчасту парасолю, що вигулькує з моєї руки, ніби гігантська квітка.

А за моїм відображенням, по інший бік скла, я бачу жінку.

Я біля кав’ярні.

Я витріщаюся. Зір викривляється. Навіс згори ніби насувається на мене. Я заплющую очі, а тоді знову розплющую.

Вхід — на відстані витягнутої руки. Я тягнуся до нього тремтливими пальцями. Не встигаю схопитися за ручку, як двері розчахуються й з’являється якийсь молодий чоловік. Я впізнаю його. То хлопець Такеда.

Минуло більше року, відколи я востаннє бачила його… тобто зблизька, а не через об’єктив. Він підріс, підборіддя й щоки поросли чагарниками грубого темного волосся, але він досі сяє тією ж несказанною аурою Гарної Дитини, яку я навчилася помічати в молодих людей, ніби таємний німб над головою. У Лівві таке теж є. І в Ітана.

Хлопець — хоча, мабуть, вже молодий чоловік (і чому я ніяк не можу згадати його ім’я?) — притримує двері ліктем, запрошує мене досередини. Я встигаю розглянути його руки, ці тонкокості руки віолончеліста. Я, мабуть, виглядаю наче бездомна, але він все одно чемно обходиться зі мною. Батьки достойно його виховали, як сказала б «БабуняЛіззі». Цікаво, чи впізнає´ він мене. Думаю, що я й сама себе ледве впізнала б.

Я пропливаю повз нього, входжу до кав’ярні, й моя пам’ять відтає. Раніше я заходила сюди по кілька разів на тиждень, коли зранку надто поспішала, щоб самій варити каву вдома. Місцевий купаж на смак був досить гірким, — підозрюю, що він і досі такий, — але мені подобалася обстановка: потріскане дзеркало, на якому маркером були виведені сьогоднішні види кави за особливою ціною, робоча поверхня зі слідами у вигляді олімпійських кілець, аудіосистема, з якої долинали старі хіти. «Скромна мізансцена», — зазначив Ед, коли я вперше привела його сюди.

«Ці два слова несумісні в одному реченні», — сказала я йому.

«Тоді просто скромно».

Та незмінно. Лікарняна палата розчавила мене, але тут усе по-іншому — це terra cognita[232]. Мої вії тремтять. Я перекидаю погляд понад ґелґотінням покупців, розглядаю меню, закріплене над касовим апаратом. Чашка кави тепер коштує 2 долари 95 центів. Подорожчала на п’ятдесят центів, відколи я була тут востаннє. Інфляція, курва.

Парасоля схиляється донизу, зачіпає мої щиколотки.

Я так довго не бачила стільки усього. Так давно стільки не відчувала, не чула, не нюхала — променистого тепла людських тіл, поп-музики, якій вже десятки років, духу смаженої кави. Увесь цей епізод розкручується у сповільненому русі, в золотавому освітленні. На мить я заплющую очі, вдихаю, пригадую.

Згадую, як рухалася по світу так, ніби літала у повітрі. Згадую, як заглядала до цієї кав’ярні, або щільно закутана у зимове пальто, або в літній сукні з вузькими бретельками, яка вільно обвивала коліна; згадую, як терлася об людей, усміхалась до них, розмовляла з ними.

Коли знову розплющую очі, позолота світла вицвітає. Я в затемненому приміщенні, під окропленими дощем вікнами. Серцебиття прискорюється.

Спалах червоного полум’я біля барної стійки з випічкою. Це вона, розглядає данську здобу[233]. Вона підводить підборіддя, кидає погляд на себе у дзеркалі. Проводить рукою по волоссю.

Я підбираюся ближче. Відчуваю на собі погляди — не вона, а інші клієнти змірюють мене, цю жінку в халаті, перед якою гойдається гриб парасолі. Я розчищую собі прохід крізь натовп, крізь шум, доки з пихтінням суну до барної стійки. А коли зупиняюся, то балаканина відновлюється, ніби вода, що змикається наді мною, коли я тону.

Вона усього за пару футів від мене. Ще один крок, і я зможу простягти руку й торкнутися її. Схопити її за волосся. Потягти.

Тієї ж миті вона трохи повертається, опускає руку в кишеню, висмикує назовні свій завеликий айфон. У дзеркалі я бачу, як її пальці танцюють по екрану, як мерехтить її обличчя. Уявляю, що вона пише Алістеру.

— Перепрошую? — запитує бариста. Жінка далі постукує пальцями по телефону. — Перепрошую?

А тоді — що я роблю? — я прокашлююсь.

— Ваша черга, — бурмочу їй.

Вона припиняє, киває в мій бік.

— Ой, — каже вона, тоді повертається до дівчини за стійкою. — Лате зі знежиреним молоком, середнє.

Вона навіть не глянула на мене. Дивлюся на себе у дзеркало, бачу, як стою позаду неї, ніби примара, ніби янгол-мститель. Я прийшла по неї.

— Лате зі знежиреним молоком, середнє. Хотіли б ще щось із їжі?

Я дивлюся у дзеркало, дивлюся, як рухається її рот — маленький, акуратно вирізаний, зовсім не як у Джейн. Початково дрібна хвиля гніву з глибини починає наповнювати мене, роздуватися всередині, здійматися, доки не сягає вершин моєї свідомості.

— Ні, — за секунду відповідає вона. А потім, з ясним серпиком усмішки: — Ні, краще не варто.

За нами хор зі стільців шкребеться об підлогу. Я зиркаю через плече; група з чотирьох людей прямує до виходу. Повертаюся у попередню позицію.

Бариста, своїм дзвінким голосом серед шуму:

— Ім’я?

А тоді ця жінка перехоплює мій погляд у дзеркалі. Її плечі вистрибують. Усмішка плавиться.

На якусь мить час завмирає, як у той заціпенілий момент, коли ти вилітаєш з дороги в ущелину.

Не повертаючись і не відводячи очей, вона відповідає тим самим чистим голосом:

— Джейн.

Джейн.

Ім’я скипає бульбашками в мене на губах ще до того, як я встигла б його заковтнути назад. Жінка розвертається, простромлює мене поглядом.

— Здивована тебе тут побачити, — її тон беземоційний, як і очі. Акулячі очі, холодні, різкі. Мені хочеться відзначити, що я й сама здивована тут опинитися, але слова зрадливо підковзуються у мене на язику.

— Я думала, ти… недієздатна, — продовжує вона презирливо.

Я хитаю головою. Більше вона нічого не каже.

Я знову прокашлююсь. Де вона, і хто ти така? — хочеться мені спитати. — Хто ти така, і де вона? Оточуючі голоси вихоряться навколо мене, перемішуються з голосами у мене в голові.

— Що?

— Хто ти така? — Ось.

— Джейн. — Не її голос, а баристи, яка перехилилась через стійку й постукує Джейн по плечу. — Знежирене лате для Джейн.

Вона не відводить від мене погляду, наглядає за мною, ніби я можу її вдарити. Я — авторитетна психологиня, могла б я їй сказати, варто було б їй сказати. А ти — брехуха і шахрайка.

— Джейн? — Бариста пробує втретє. — Ваше лате?

Вона обертається, приймає чашку в зручній картонній сорочці.

— Ти знаєш, хто я, — каже вона мені.

Я знову хитаю головою.

— Я знаю Джейн. Я бачилася з нею. Бачила її у неї вдома. — Голос тремтить, але чіткий.

— Це мій будинок, і ти нікого там не бачила.

— Бачила.

— Ні, — каже жінка.

— Я…

— Я чула, що ти алкоголічка. Чула, що ти сидиш на пігулках. — А тоді вона йде, обходячи мене півколом, ніби левиця. Повільно я обертаюся слідом за нею, намагаючись не відставати. Відчуваю себе дитиною. Розмови навколо нас припинилися, застигли; лише крихка тиша. Периферичним зором на розі кав’ярні бачу хлопця Такеду, який досі стоїть біля дверей.

— Ти спостерігаєш за моїм будинком. Ти переслідуєш мене.

Я хитаю головою, тягаючи її туди-сюди уповільненими отупілими рухами.