Нерви тріщать. Двигун серця запалюється. Я відчуваю атіван у своїх судинах, як він очищує їх, ніби чиста вода, що проноситься занедбаним шлангом.
Один. Два. Три. Чотири.
Шаркаю ногою вперед. За мить і друга йде слідом. Я просуваюсь. Не можу повірити. Я справді роблю це.
Тепер я чую все ближче та голосніше вереск транспорту. Йду далі. Крадькома позираю на парасолю; вона заповнює усе моє бачення, огортає мене. Поза нею немає нічого.
Поки нею не кидає праворуч.
— Ой… вибачте.
Я сахаюсь. Щось — хтось — наштовхнулося на мене, відкинуло парасолю вбік; воно поспішає повз мене, блакитна пляма із джинсів і пальта, а коли я повертаюся, щоб глянути, бачу саму себе у скляній шибці: бур’яни мого волосся, вологу шкіру, клітчасту парасолю, що вигулькує з моєї руки, ніби гігантська квітка.
А за моїм відображенням, по інший бік скла, я бачу жінку.
Я біля кав’ярні.
Я витріщаюся. Зір викривляється. Навіс згори ніби насувається на мене. Я заплющую очі, а тоді знову розплющую.
Вхід — на відстані витягнутої руки. Я тягнуся до нього тремтливими пальцями. Не встигаю схопитися за ручку, як двері розчахуються й з’являється якийсь молодий чоловік. Я впізнаю його. То хлопець Такеда.
Минуло більше року, відколи я востаннє бачила його… тобто зблизька, а не через об’єктив. Він підріс, підборіддя й щоки поросли чагарниками грубого темного волосся, але він досі сяє тією ж несказанною аурою Гарної Дитини, яку я навчилася помічати в молодих людей, ніби таємний німб над головою. У Лівві таке теж є. І в Ітана.
Хлопець — хоча, мабуть, вже молодий чоловік (і чому я ніяк не можу згадати його ім’я?) — притримує двері ліктем, запрошує мене досередини. Я встигаю розглянути його руки, ці тонкокості руки віолончеліста. Я, мабуть, виглядаю наче бездомна, але він все одно чемно обходиться зі мною. Батьки достойно його виховали, як сказала б «БабуняЛіззі». Цікаво, чи впізнає´ він мене. Думаю, що я й сама себе ледве впізнала б.
Я пропливаю повз нього, входжу до кав’ярні, й моя пам’ять відтає. Раніше я заходила сюди по кілька разів на тиждень, коли зранку надто поспішала, щоб самій варити каву вдома. Місцевий купаж на смак був досить гірким, — підозрюю, що він і досі такий, — але мені подобалася обстановка: потріскане дзеркало, на якому маркером були виведені сьогоднішні види кави за особливою ціною, робоча поверхня зі слідами у вигляді олімпійських кілець, аудіосистема, з якої долинали старі хіти. «Скромна мізансцена», — зазначив Ед, коли я вперше привела його сюди.
«Ці два слова несумісні в одному реченні», — сказала я йому.
«Тоді просто скромно».
Та незмінно. Лікарняна палата розчавила мене, але тут усе по-іншому — це terra cognita[232]. Мої вії тремтять. Я перекидаю погляд понад ґелґотінням покупців, розглядаю меню, закріплене над касовим апаратом. Чашка кави тепер коштує 2 долари 95 центів. Подорожчала на п’ятдесят центів, відколи я була тут востаннє. Інфляція, курва.
Парасоля схиляється донизу, зачіпає мої щиколотки.
Я так довго не бачила стільки усього. Так давно стільки не відчувала, не чула, не нюхала — променистого тепла людських тіл, поп-музики, якій вже десятки років, духу смаженої кави. Увесь цей епізод розкручується у сповільненому русі, в золотавому освітленні. На мить я заплющую очі, вдихаю, пригадую.
Згадую, як рухалася по світу так, ніби літала у повітрі. Згадую, як заглядала до цієї кав’ярні, або щільно закутана у зимове пальто, або в літній сукні з вузькими бретельками, яка вільно обвивала коліна; згадую, як терлася об людей, усміхалась до них, розмовляла з ними.
Коли знову розплющую очі, позолота світла вицвітає. Я в затемненому приміщенні, під окропленими дощем вікнами. Серцебиття прискорюється.
Спалах червоного полум’я біля барної стійки з випічкою. Це вона, розглядає данську здобу[233]. Вона підводить підборіддя, кидає погляд на себе у дзеркалі. Проводить рукою по волоссю.
Я підбираюся ближче. Відчуваю на собі погляди — не вона, а інші клієнти змірюють мене, цю жінку в халаті, перед якою гойдається гриб парасолі. Я розчищую собі прохід крізь натовп, крізь шум, доки з пихтінням суну до барної стійки. А коли зупиняюся, то балаканина відновлюється, ніби вода, що змикається наді мною, коли я тону.
Вона усього за пару футів від мене. Ще один крок, і я зможу простягти руку й торкнутися її. Схопити її за волосся. Потягти.
Тієї ж миті вона трохи повертається, опускає руку в кишеню, висмикує назовні свій завеликий айфон. У дзеркалі я бачу, як її пальці танцюють по екрану, як мерехтить її обличчя. Уявляю, що вона пише Алістеру.
— Перепрошую? — запитує бариста. Жінка далі постукує пальцями по телефону. — Перепрошую?
А тоді — що я роблю? — я прокашлююсь.
— Ваша черга, — бурмочу їй.
Вона припиняє, киває в мій бік.
— Ой, — каже вона, тоді повертається до дівчини за стійкою. — Лате зі знежиреним молоком, середнє.
Вона навіть не глянула на мене. Дивлюся на себе у дзеркало, бачу, як стою позаду неї, ніби примара, ніби янгол-мститель. Я прийшла по неї.
— Лате зі знежиреним молоком, середнє. Хотіли б ще щось із їжі?
Я дивлюся у дзеркало, дивлюся, як рухається її рот — маленький, акуратно вирізаний, зовсім не як у Джейн. Початково дрібна хвиля гніву з глибини починає наповнювати мене, роздуватися всередині, здійматися, доки не сягає вершин моєї свідомості.
— Ні, — за секунду відповідає вона. А потім, з ясним серпиком усмішки: — Ні, краще не варто.
За нами хор зі стільців шкребеться об підлогу. Я зиркаю через плече; група з чотирьох людей прямує до виходу. Повертаюся у попередню позицію.
Бариста, своїм дзвінким голосом серед шуму:
— Ім’я?
А тоді ця жінка перехоплює мій погляд у дзеркалі. Її плечі вистрибують. Усмішка плавиться.
На якусь мить час завмирає, як у той заціпенілий момент, коли ти вилітаєш з дороги в ущелину.
Не повертаючись і не відводячи очей, вона відповідає тим самим чистим голосом:
— Джейн.
Джейн.
Ім’я скипає бульбашками в мене на губах ще до того, як я встигла б його заковтнути назад. Жінка розвертається, простромлює мене поглядом.
— Здивована тебе тут побачити, — її тон беземоційний, як і очі. Акулячі очі, холодні, різкі. Мені хочеться відзначити, що я й сама здивована тут опинитися, але слова зрадливо підковзуються у мене на язику.
— Я думала, ти… недієздатна, — продовжує вона презирливо.
Я хитаю головою. Більше вона нічого не каже.
Я знову прокашлююсь. Де вона, і хто ти така? — хочеться мені спитати. — Хто ти така, і де вона? Оточуючі голоси вихоряться навколо мене, перемішуються з голосами у мене в голові.
— Що?
— Хто ти така? — Ось.
— Джейн. — Не її голос, а баристи, яка перехилилась через стійку й постукує Джейн по плечу. — Знежирене лате для Джейн.
Вона не відводить від мене погляду, наглядає за мною, ніби я можу її вдарити. Я — авторитетна психологиня, могла б я їй сказати, варто було б їй сказати. А ти — брехуха і шахрайка.
— Джейн? — Бариста пробує втретє. — Ваше лате?
Вона обертається, приймає чашку в зручній картонній сорочці.
— Ти знаєш, хто я, — каже вона мені.
Я знову хитаю головою.
— Я знаю Джейн. Я бачилася з нею. Бачила її у неї вдома. — Голос тремтить, але чіткий.
— Це мій будинок, і ти нікого там не бачила.
— Бачила.
— Ні, — каже жінка.
— Я…
— Я чула, що ти алкоголічка. Чула, що ти сидиш на пігулках. — А тоді вона йде, обходячи мене півколом, ніби левиця. Повільно я обертаюся слідом за нею, намагаючись не відставати. Відчуваю себе дитиною. Розмови навколо нас припинилися, застигли; лише крихка тиша. Периферичним зором на розі кав’ярні бачу хлопця Такеду, який досі стоїть біля дверей.
— Ти спостерігаєш за моїм будинком. Ти переслідуєш мене.
Я хитаю головою, тягаючи її туди-сюди уповільненими отупілими рухами.