— Це мусить припинитися. Ми не можемо так жити. Може, для тебе це й нормально, але для нас — ні.

— Просто скажи мені, де вона, — шепочу я.

Ми обійшли повне коло.

— Я не знаю, про кого чи про що ти говориш. І я викликаю поліцію. — Вона зривається повз мене, штовхнувши мене у плече своїм. У дзеркалі я бачу, як вона виходить, маневруючи між столами, ніби між буйками.

Коли вона відчиняє двері, нагорі лементує дзвіночок, а потім це повторюється, коли вона ляскає за собою дверима.

Я не рухаюсь. У приміщенні тихо. Мій погляд опускається на парасолю. Очі заплющуються. Ніби зовнішній світ хоче пролізти всередину. Відчуття таке, ніби по мені пройшлися бороною. Я спустошена. І знову ж таки, нічого нового я не дізналась.

Окрім одного: вона зі мною не сперечалась — не лише сперечалась, у будь-якому випадку.

Думаю, вона благала.

62

— Докторко Фокс?

Стишений голос просто позаду мене. Ніжна рука на моєму лікті. Я повертаюся, розліплюю повіки.

То хлопець Такеда.

Досі не можу пригадати його ім’я. Заплющую очі.

— Вам потрібна допомога?

Чи потрібна мені допомога? Я за кілька сотень ярдів від дому, хитаюся у своєму халаті із заплющеними очима посеред кав’ярні. Так, допомога мені не завадить. Я опускаю голову.

Його хватка посилюється.

— Ходімте сюди, — каже він.

Він тягне мене через кав’ярню, парасоля б’ється об крісла та коліна, наче білий ціпок[234]. Тихий гул балачок за кавою супроводжує нас.

Тоді звучить дзвіночок, і порив вітру обхоплює мене, а рука хлопця опускається мені на талію; він підштовхує мене з дверей.

Повітря на вулиці спокійне — ніякої мжички. Я відчуваю, що він хоче забрати у мене парасолю, але я відводжу її вбік, підіймаю на рівень очей.

Його рука повертається до мого ліктя.

— Дозвольте провести вас додому, — каже він.

По дорозі його рука міцно обхоплює моє передпліччя, ніби пов’язка тонометра. Уявляю, як він відчуває клекіт у моїх артеріях. Дивно, коли тебе так ведуть; почуваєшся старою. Я хочу розплющити очі, глянути йому в обличчя. Та я не роблю цього.

Поривчасто ми сунемо далі, хлопець йде в ногу зі мною; ми ламаємо хребти листочкам під ногами. Я чую зітхання машини, що натужно проїжджає ліворуч від нас. Десь над головою дерево осипає краплі дощу мені на голову, на плечі. Я думаю про те, чи не йде та жінка по тротуару перед нами. Уявляю, як вона повертає голову і бачить, що я її переслідую.

Тоді:

— Батьки розповіли мені, що сталося, — каже він. — Мені дуже шкода.

Я киваю, очі досі заплющені. Ми йдемо далі.

— Ви вже давно не виходили з дому, так?

Останнім часом це відбувається на диво часто, думаю я, але знову киваю.

— Що ж, ми майже на місці. Я вже бачу ваш будинок.

Серце роздимається у грудях.

Щось брязкає мені об коліно — я усвідомлюю, що то його парасоля, яку він повісив собі на руку.

— Вибачте, — каже він. Я не обтяжую себе відповіддю.

Коли я востаннє з ним розмовляла… коли це було? На Гелловін, здається, більше року тому. Точно: він відчинив нам двері, коли ми з Едом прийшли в парадному одязі, а Олівія одягнута в костюм пожежної машини. Він похвалив її костюм, сипонув цукерок у рюкзак. Побажав нам гарного вечора і багато солодощів. Такий гарний хлопець.

А зараз, через дванадцять місяців, він супроводжує мене кварталом, доки я човгаю у своєму халаті, із запечатаними від світу очима.

Такий гарний хлопець.

І я раптом згадую:

— Ти знаєш Расселлів? — Мій голос вигнутий, але незламний.

Він мовчить. Мабуть, здивований, що я заговорила.

— Расселлів?

Мабуть, це і є відповіддю на моє запитання, але я пробую знову:

— Живуть через вулицю.

— А-а-а, — каже він, — нових сусідів? Ні. Мама постійно збирається їх відвідати, але не думаю, що вона це вже зробила.

Чергова спроба.

— Ось ми й прийшли, — каже він, м’яко повертаючи мене праворуч.

Я підіймаю парасолю до неба, розплющую очі, бачу, що опинилася перед ворітьми й будинок нависає наді мною. Я здригаюсь.

Він говорить знову.

— У вас двері відчинені.

Звісно, він має рацію: я можу зазирнути просто до залитої світлом вітальні, що блищить, ніби золотий зуб на обличчі будинку. Парасоля тремтить у руках. Я знову заплющую очі.

— Це ви їх залишили відчиненими?

Я киваю.

— Добре. — Його рука ковзнула мені на плече, м’яко підштовхнула вперед.

— Що ви робите?

Це не його голос. Хватка міцнішає; очі розплющуються до того, як я встигаю їх зупинити.

Біля нас, зіщулившись у своєму завеликому светрі, у блідому світлі стоїть Ітан. Непримітний прищ порушує його брову. Пальці не можуть знайти собі місця в кишенях.

Я чую свій голос, що бурмоче його ім’я.

Хлопець Такеда повертається до мене.

— Ви знайомі?

— Що ви робите? — повторює Ітан, ступивши крок вперед. — Вам не можна виходити з дому.

Твоя «мама» може багато про це розповісти, думаю я.

— З нею все добре? — питає він.

— Думаю, так, — відповідає Такеда. Якимось чином я несподівано згадую, що його звуть Нік.

Я повільно звішую свій погляд між ними. Вони майже ровесники, мабуть, але мій ескорт — це вже молодий чоловік, зовсім зрілий, як готова мармурова скульптура; Ітан же — незграбний, худий, з вузькими плечима і розколотою бровою — поруч з Ніком він виглядає як дитина. Він і є дитина, нагадую я собі.

— Можна… Можна я проведу її всередину? — питає він, кидаючи погляд на мене.

Нік робить те саме. Я знову киваю.

— Думаю, так, — погоджується Такеда.

Ітан робить ще крок до нас, кладе руку мені на спину. На якусь мить вони мене оточили з обох боків, ніби крила, прикріплені на лопатках.

— Якщо ви цього хочете, звісно, — додає Ітан.

Я заглядаю йому в очі, ті водянисті блакитні очі.

— Так, — видихаю я.

Нік відпускає мене, відходить. Губами я вимовляю слова, але не встигаю вкласти в них звук.

— Будь ласка, — відповідає він. Ітану: — Думаю, в неї стався шок. Дай їй, мабуть, води. — Він повертається на вулицю. — Хочете, я загляну до вас пізніше?

Я хитаю головою. Ітан знизує плечима.

— Можливо. Побачимо, як там складеться.

— Добре. — Нік підіймає руку, смикає її в легенькому помаху. — До побачення, докторко Фокс.

Поки він йде, на нас, здригаючись, падає дощ, змочуючи наші голови, бризкаючи по моїй парасолі.

— Ходімте всередину, — каже Ітан.

63

Вогонь досі потріскує в каміні, ніби його щойно розпалили. Я залишила його горіти. Як безвідповідально.

Все одно, у будинку тепло, навіть коли листопад відправляє крізь двері свої пориви вітру. Як тільки ми заходимо до вітальні, Ітан витягує парасолю в мене з рук, впускає її, потім ставить у куток, доки я пропливаю до вогню, а полум’я помахує мені своїми пальцями, манить. Я сповзаю на коліна.

Якусь мить я чую, як вогонь тягнеться до мене. Чую своє дихання.

Відчуваю погляд Ітана у себе на спині.

Дідусів годинник збирається із силами і бамкає тричі.

Тоді Ітан йде на кухню. Наповнює склянку в раковині. Повертається до мене.

Я вже дихаю глибоко й рівно. Він ставить склянку на підлогу біля мене; вона м’яко брязкає об камінь.

— Чому ти збрехав? — запитую я.

Пауза. Я заглядаю в полум’я й чекаю, доки він відповість.

Натомість чую, як він переступає з ноги на ногу. Я повертаюся до нього, продовжуючи стояти на колінах. Він височіє наді мною, худий, як тріска, із загравою вогню на обличчі.

— Про що? — запитує він, дивлячись на свої ступні.

Я одразу ж хитаю головою.

— Ти знаєш, про що.

Знову пауза. Він заплющує очі, змахнувши віями над щоками. Раптом він стає дуже молодим на вигляд, навіть молодшим, ніж раніше.

— Хто та жінка? — тисну я на нього.

— Моя мама, — каже він низьким голосом.