— Це мусить припинитися. Ми не можемо так жити. Може, для тебе це й нормально, але для нас — ні.
— Просто скажи мені, де вона, — шепочу я.
Ми обійшли повне коло.
— Я не знаю, про кого чи про що ти говориш. І я викликаю поліцію. — Вона зривається повз мене, штовхнувши мене у плече своїм. У дзеркалі я бачу, як вона виходить, маневруючи між столами, ніби між буйками.
Коли вона відчиняє двері, нагорі лементує дзвіночок, а потім це повторюється, коли вона ляскає за собою дверима.
Я не рухаюсь. У приміщенні тихо. Мій погляд опускається на парасолю. Очі заплющуються. Ніби зовнішній світ хоче пролізти всередину. Відчуття таке, ніби по мені пройшлися бороною. Я спустошена. І знову ж таки, нічого нового я не дізналась.
Окрім одного: вона зі мною не сперечалась — не лише сперечалась, у будь-якому випадку.
Думаю, вона благала.
62
— Докторко Фокс?
Стишений голос просто позаду мене. Ніжна рука на моєму лікті. Я повертаюся, розліплюю повіки.
То хлопець Такеда.
Досі не можу пригадати його ім’я. Заплющую очі.
— Вам потрібна допомога?
Чи потрібна мені допомога? Я за кілька сотень ярдів від дому, хитаюся у своєму халаті із заплющеними очима посеред кав’ярні. Так, допомога мені не завадить. Я опускаю голову.
Його хватка посилюється.
— Ходімте сюди, — каже він.
Він тягне мене через кав’ярню, парасоля б’ється об крісла та коліна, наче білий ціпок[234]. Тихий гул балачок за кавою супроводжує нас.
Тоді звучить дзвіночок, і порив вітру обхоплює мене, а рука хлопця опускається мені на талію; він підштовхує мене з дверей.
Повітря на вулиці спокійне — ніякої мжички. Я відчуваю, що він хоче забрати у мене парасолю, але я відводжу її вбік, підіймаю на рівень очей.
Його рука повертається до мого ліктя.
— Дозвольте провести вас додому, — каже він.
По дорозі його рука міцно обхоплює моє передпліччя, ніби пов’язка тонометра. Уявляю, як він відчуває клекіт у моїх артеріях. Дивно, коли тебе так ведуть; почуваєшся старою. Я хочу розплющити очі, глянути йому в обличчя. Та я не роблю цього.
Поривчасто ми сунемо далі, хлопець йде в ногу зі мною; ми ламаємо хребти листочкам під ногами. Я чую зітхання машини, що натужно проїжджає ліворуч від нас. Десь над головою дерево осипає краплі дощу мені на голову, на плечі. Я думаю про те, чи не йде та жінка по тротуару перед нами. Уявляю, як вона повертає голову і бачить, що я її переслідую.
Тоді:
— Батьки розповіли мені, що сталося, — каже він. — Мені дуже шкода.
Я киваю, очі досі заплющені. Ми йдемо далі.
— Ви вже давно не виходили з дому, так?
Останнім часом це відбувається на диво часто, думаю я, але знову киваю.
— Що ж, ми майже на місці. Я вже бачу ваш будинок.
Серце роздимається у грудях.
Щось брязкає мені об коліно — я усвідомлюю, що то його парасоля, яку він повісив собі на руку.
— Вибачте, — каже він. Я не обтяжую себе відповіддю.
Коли я востаннє з ним розмовляла… коли це було? На Гелловін, здається, більше року тому. Точно: він відчинив нам двері, коли ми з Едом прийшли в парадному одязі, а Олівія одягнута в костюм пожежної машини. Він похвалив її костюм, сипонув цукерок у рюкзак. Побажав нам гарного вечора і багато солодощів. Такий гарний хлопець.
А зараз, через дванадцять місяців, він супроводжує мене кварталом, доки я човгаю у своєму халаті, із запечатаними від світу очима.
Такий гарний хлопець.
І я раптом згадую:
— Ти знаєш Расселлів? — Мій голос вигнутий, але незламний.
Він мовчить. Мабуть, здивований, що я заговорила.
— Расселлів?
Мабуть, це і є відповіддю на моє запитання, але я пробую знову:
— Живуть через вулицю.
— А-а-а, — каже він, — нових сусідів? Ні. Мама постійно збирається їх відвідати, але не думаю, що вона це вже зробила.
Чергова спроба.
— Ось ми й прийшли, — каже він, м’яко повертаючи мене праворуч.
Я підіймаю парасолю до неба, розплющую очі, бачу, що опинилася перед ворітьми й будинок нависає наді мною. Я здригаюсь.
Він говорить знову.
— У вас двері відчинені.
Звісно, він має рацію: я можу зазирнути просто до залитої світлом вітальні, що блищить, ніби золотий зуб на обличчі будинку. Парасоля тремтить у руках. Я знову заплющую очі.
— Це ви їх залишили відчиненими?
Я киваю.
— Добре. — Його рука ковзнула мені на плече, м’яко підштовхнула вперед.
— Що ви робите?
Це не його голос. Хватка міцнішає; очі розплющуються до того, як я встигаю їх зупинити.
Біля нас, зіщулившись у своєму завеликому светрі, у блідому світлі стоїть Ітан. Непримітний прищ порушує його брову. Пальці не можуть знайти собі місця в кишенях.
Я чую свій голос, що бурмоче його ім’я.
Хлопець Такеда повертається до мене.
— Ви знайомі?
— Що ви робите? — повторює Ітан, ступивши крок вперед. — Вам не можна виходити з дому.
Твоя «мама» може багато про це розповісти, думаю я.
— З нею все добре? — питає він.
— Думаю, так, — відповідає Такеда. Якимось чином я несподівано згадую, що його звуть Нік.
Я повільно звішую свій погляд між ними. Вони майже ровесники, мабуть, але мій ескорт — це вже молодий чоловік, зовсім зрілий, як готова мармурова скульптура; Ітан же — незграбний, худий, з вузькими плечима і розколотою бровою — поруч з Ніком він виглядає як дитина. Він і є дитина, нагадую я собі.
— Можна… Можна я проведу її всередину? — питає він, кидаючи погляд на мене.
Нік робить те саме. Я знову киваю.
— Думаю, так, — погоджується Такеда.
Ітан робить ще крок до нас, кладе руку мені на спину. На якусь мить вони мене оточили з обох боків, ніби крила, прикріплені на лопатках.
— Якщо ви цього хочете, звісно, — додає Ітан.
Я заглядаю йому в очі, ті водянисті блакитні очі.
— Так, — видихаю я.
Нік відпускає мене, відходить. Губами я вимовляю слова, але не встигаю вкласти в них звук.
— Будь ласка, — відповідає він. Ітану: — Думаю, в неї стався шок. Дай їй, мабуть, води. — Він повертається на вулицю. — Хочете, я загляну до вас пізніше?
Я хитаю головою. Ітан знизує плечима.
— Можливо. Побачимо, як там складеться.
— Добре. — Нік підіймає руку, смикає її в легенькому помаху. — До побачення, докторко Фокс.
Поки він йде, на нас, здригаючись, падає дощ, змочуючи наші голови, бризкаючи по моїй парасолі.
— Ходімте всередину, — каже Ітан.
63
Вогонь досі потріскує в каміні, ніби його щойно розпалили. Я залишила його горіти. Як безвідповідально.
Все одно, у будинку тепло, навіть коли листопад відправляє крізь двері свої пориви вітру. Як тільки ми заходимо до вітальні, Ітан витягує парасолю в мене з рук, впускає її, потім ставить у куток, доки я пропливаю до вогню, а полум’я помахує мені своїми пальцями, манить. Я сповзаю на коліна.
Якусь мить я чую, як вогонь тягнеться до мене. Чую своє дихання.
Відчуваю погляд Ітана у себе на спині.
Дідусів годинник збирається із силами і бамкає тричі.
Тоді Ітан йде на кухню. Наповнює склянку в раковині. Повертається до мене.
Я вже дихаю глибоко й рівно. Він ставить склянку на підлогу біля мене; вона м’яко брязкає об камінь.
— Чому ти збрехав? — запитую я.
Пауза. Я заглядаю в полум’я й чекаю, доки він відповість.
Натомість чую, як він переступає з ноги на ногу. Я повертаюся до нього, продовжуючи стояти на колінах. Він височіє наді мною, худий, як тріска, із загравою вогню на обличчі.
— Про що? — запитує він, дивлячись на свої ступні.
Я одразу ж хитаю головою.
— Ти знаєш, про що.
Знову пауза. Він заплющує очі, змахнувши віями над щоками. Раптом він стає дуже молодим на вигляд, навіть молодшим, ніж раніше.
— Хто та жінка? — тисну я на нього.
— Моя мама, — каже він низьким голосом.
234
Білий ціпок — ціпок, який для орієнтації в просторі використовують сліпі люди.