— Добре.

— Чудово. Вдень чи вночі. — Він перекидає телефон з однієї руки в іншу. — У мене ж діти. Я не сплю. — Знову в першу руку. Він перехоплює мій погляд, завмирає.

Ми дивимось одне на одного.

— Тримайтеся, докторко Фокс. — Литтл йде до дверей у передпокій, відчиняє їх, потім м’яко зачиняє за собою.

Знову скриплять вхідні. Знову зачиняються.

42

Несподівана, напружена тиша. Світ натиснув на гальма.

Я на самоті, вперше за цілий день.

Розглядаю кімнату. Пляшки з-під вина блищать під похилими променями сонця. Повернутий стілець біля кухонного стола. Кіт патрулює диван.

Часточки пилу неквапно прогулюються під світлом.

Я кидаюся до дверей у передпокій, притьмом замикаю їх на ключ, на засув.

Знову повертаю обличчя до кімнати.

Це справді щойно сталося?

Що це щойно сталося?

Я бреду до холодильника, видобуваю пляшку рожевого. Заганяю коркотяг, вириваю корок. Добряче хлюпаю собі в келих. Підношу його до губ.

Я думаю про Джейн.

Спустошую келих, а потім притискаю до губ саму пляшку, перехиляю її. П’ю довгими, глибокими ковтками.

Я думаю про ту жінку.

Петляю до вітальні, прискорююсь; дві пігулки брязкають дорогою на мою долоню. У танці вони летять моїм стравоходом.

Я думаю про Алістера. «А це — моя дружина».

Так і стою, хлебчу, ковтаю, доки не починаю захлинатись.

І коли я відставляю пляшку, то думаю про Ітана, про те, як він відвернувся від мене, як він повернув голову. Як він ковтнув слину перед тим, як відповісти мені. Як він чухав свого нігтя. Як він мимрив.

Як він збрехав.

Тому що він таки збрехав. Відведені очі, погляд ліворуч, пауза перед відповіддю, нервові рухи — усі симптоми брехуна. Я знала це ще до того, як він розкрив рота.

Хоча він ще й скреготнув зубами: а це свідчить про дещо інше.

Це ознака страху.

43

Телефон лежить на підлозі кабінету, там, де я його і впустила. Проводжу пальцем по екрану й одночасно кладу пляшечки з пігулками до шафки з ліками в моїй вбиральні. Доктор Філдінґ, наскільки мені пречудово відомо, володіє званням доктора медицини і блоком бланків для рецептів; але тут він мені нічим не зарадить.

— Можеш прийти? — кажу я, щойно вона підіймає слухавку.

Пауза.

— Що? — Її голос звучить збентежено.

— Можеш прийти? — Я підходжу до ліжка, залажу на нього.

— Зараз? Я не…

— Біно, будь ласка.

Знову пауза.

— Я підійду до тебе десь близько… дев’ятої, дев’ятої тридцять. У мене ще плани на вечір, — додає вона.

Мені однаково.

— Добре. — Я лягаю на спину, подушка заповнює мені вухо. За вікном гойдаються гілки, розсипають листя, ніби жаринки; воно іскриться на склі й відлітає геть.

— Тбе зедоре?

— Що? — Це темазепам закупорює мені мізки. Відчуваю щось подібне до коротких замикань. — Питаю, чи в тебе все добре? — повторює вона.

— Ні. Так. Я все поясню, коли приїдеш. — Повіки схиляються, падають.

— Добре. Побачимось увечері.

Та мене вже роздробило у сон.

Це був морок без сновидінь, невелике забуття, а коли внизу прокрекотів зумер дзвінка у двері, я прокидаюся геть перевтомленою.

44

Біна витріщається на мене, роззявивши рота.

Нарешті вона його стулює, повільно, але твердо, ніби мухоловка[192]. Не каже ані слова.

Ми в Едовій бібліотеці, я згорнулася клубочком у м’якому кріслі, Біна розвісилась на шкіряному, там, де зазвичай паркується доктор Філдінґ. Вона зігнула свої схожі на стічні труби ноги під собою, а Панч кружляє навколо її щиколоток, ніби дим.

За решіткою каміну — низькі полиски вогню.

Вона переводить погляд на дрібні хвильки полум’я.

— І скільки ж це тобі довелося випити? — питає вона, морщачись, ніби боїться, що я її вдарю.

— Не так багато, щоб у мене були галюцинації.

Вона киває.

— Добре. А пігулки…

Я стискаю ковдру на колінах, викручую її.

— Я бачилася із Джейн. Двічі. Протягом двох різних днів.

— Так.

— Я бачила її із сім’єю в їхньому домі. Не раз.

— Так.

— Я бачила, як вона стікала кров’ю. Коли у неї з грудей стирчав ніж.

— То точно був ніж?

— Принаймні, то не була чортова брошка.

— Я просто… О’кей, гаразд.

— Я бачила це все через свій фотоапарат. Дуже чітко.

— Але ти не сфотографувала.

— Ні, не сфотографувала. Я намагалася допомогти їй, а не… зафіксувати той момент.

— Добре. — Вона ліниво погладжує пасмо волосся. — А тепер вони кажуть, що нікого ножем не били.

— І ще вони хочуть показати, що Джейн — інша людина. Чи якась інша людина — це Джейн.

Біна намотує волосся на свій довгий палець.

— Ти впевнена, — починає вона, і я напружуюсь, адже знаю, що зараз буде. — Ти абсолютно точно впевнена, що це не якесь непоро…

Я нахиляюся вперед.

— Я знаю, що бачила.

Біна опускає руки.

— Я не… знаю, що сказати.

Говорю повільно, ніби навшпиньках пробираюся через бите скло.

— Вони не повірять, що щось трапилося із Джейн доти, — кажу я більше собі, ніж Біні, — доки не повірять, що та жінка, яка видає себе за Джейн, нею не є.

Це замкнуте коло, але вона киває.

— Але… невже поліція не спитала б у цієї людини якийсь документ?

— Ні. Ні. Вони би просто послухали, що скаже її чоло… послухали, що скаже її нібито «чоловік». Хіба ні? Чому б і ні? — Кіт пробігає через килим, прокрадається мені під крісло. — І ніхто її раніше не бачив. Вони тут лише трохи більше тижня живуть. Вона могла бути ким завгодно. Якоюсь родичкою. Чи коханкою. Чи «нареченою поштою»[193]. — Я шукаю рукою випивку, але згадую, що її тут немає. — Але я бачила Джейн з її сім’єю. Бачила її медальйон із фотографією Ітана всередині. Я бачила… Вона через нього подарувала мені свічку, тож Бога ради.

Біна знову киває.

— А її чоловік не поводився…

— Так, наче він саме когось зарізав? Ні.

— Це точно він…

— Що?

Вона повертається.

— Зробив це.

— Хто б іще це міг бути? Їхній малий — просто янгол. Якби він і… збирався когось убити, то це був би його батько. — Я знову тягнуся по келих, махнувши рукою в повітрі. — І я бачила його за комп’ютером саме перед тим; тому, хіба що уявити, ніби він кинувся донизу, щоб різонути свою маму, а в іншому випадку — він чистий.

— Ти ще комусь про це розповідала?

— Ще ні.

— Доктору?

— Розповім. — І ще Едові. Пізніше з ним поговорю.

Стало тихо — лише невеликі брижі полум’я у каміні.

Я дивлюся на неї, бачу, як її шкіра рум’яниться міддю в заграві вогню, і думаю, чи вона лише підігрує мені, чи сумнівається. Неймовірна історія, чи не так? Мій сусід вбив свою дружину, а тепер якась самозванка видає себе за неї. А їхній син надто наляканий, щоб сказати правду.

— І де зараз Джейн, як думаєш? — м’яко питає Біна.

Тиша.

— Я навіть не взяла до уваги, коли ти про неї розповідала, — каже Біна, нахилившись над моїм плечем, створюючи своїм волоссям завісу між мною та настільною лампою.

— Надзвичайна краля у п’ятдесятих роках[194], — муркочу я. — Пізніше — ревна «пролайферка»[195].

— Ох.

— Сама перенесла невдалий аборт.

— Овва.

Ми за моїм столом прокручуємо двадцять дві сторінки фотографій Джейн Расселл — обвішаної коштовностями («Джентльмени віддають перевагу білявкам»), напівоголеної на сіні («Поза законом»[196]), у вируючій циганській спідниці («Гаряча кров»[197]). Також ми проконсультувалися у «Пінтерест»[198]. Прошкребли до дір «Інстаґрам». Обнишпорили бостонські місцеві газети та веб-сайти. Навіть відвідали галерею фотографій Патрика Макмаллена[199]. Нічого.