– Вередувати надумала, сучий виплідок? – Василь однією рукою стис боляче обидва доньчиних зап’ястя, аж хруснули кісточки, а другою щосили ухопив Ганю за горло і почав душити, б’ючи крихітною голівкою об мазану стіну. – Зі світу хочеш усіх нас звести, так? Кажи!

Ганя плакала і задихалася. Говорити не могла. Рухатися – теж. Мовчки підкорялася батьковому божевіллю. Раптом відчувати почала, як свідомість її залишає, в голові запаморочилося, в легенях забракло повітря. Зрозуміла – помирає. Від рук рідного татка на інший світ іде. Може, там краще? – подумала, аби саму себе перед тою наглою смертю втішити, аби виправдати і простити рідного…

Аж тут тінню перед очима щось метнулося, якась сила упала глухо на Василеву потилицю – заревів звіром диким, здригаючись у конвульсіях – руки враз ослабли, доньку відпустили. В очах у нього відкрилася страшна безодня. Гані здавалося, що летить вона у ту безодню і приречена вічно летіти… Але ні, не вічно. Батько упав, скорчившись, на долівку, постогнав і замовк. Навіки.

На долівці розлилася густа яскраво-червона калюжа. Над батьком переможно стояла Ликерка і тримала в руках важку сокиру. Дрова у грубці догоряли. За вікном сутеніло, і в хату закрадався поволі морок. Калюжа крові ширшала, але вже не здавалася такою страшною, бо поблякла в мороці її червона яскравість. Сокира грюкнула об долівку. І запала по-справжньому мертва тиша.

Ликерка притягнула до грубки мішок з дровами, розсипала їх по долівці, а тоді схопила з печі подушку, роздерла її, висмикнувши звідти чималий жмут пахучої сухої трави, піднесла той жмут до грубки і, підпаливши, кинула на батькове тіло. Додала ще трави. Яскраве полум’я таємниче освітило кімнату.

– Швиденько тікаємо звідси! Бери кожуха і за мною біжи, тільки щоб не відставала, добре?

Ганя покірно кивнула головою – згода. Відтепер вона зобов’язана мачусі – цілим – своїм – життям.

[фрагменти мого життя]

Криворівня

Анничка прийшла, коли вже смеркало. Я саме сиділа на призьбі й медитувала під музику цвіркунів. Марти ще не було. Дві години, як поїхала з Назаром до криївки. Звісно, вона вчинила не зовсім по-дружньому, але я майже не сердилася на неї. Чомусь була впевнена, що Марта дуже скоро повернеться і що лісник…

– Як відпочинок? Не нудьгуєте? – звернулася до мене стара.

– Дякую, все гаразд.

– От і добре, – Анничка вже заходила до хати.

Та я зупинила її своїм різким і нав’язливим – воно ж бо мені не давало спокою – запитанням:

– Бабо Анничко, а хто така Ликера?

Стара похитнулася і завмерла на місці. Зблідла, мов небіжчиця.

– А що тобі до Ликери? – її голос став іншим, приглушеним і сухим.

Моє запитання – недоречне, тепер це було очевидним.

– Та нічого, просто цікаво, з ким Ви мене сплутали, – відповіла я з награною байдужістю.

– Так, мені здалося спершу, що ти – це вона, Ликера. Що вона прийшла нарешті… Просто я чекаю її. А ти дуже схожа на неї, – говорила Анничка і дивилася кудись далеко, туди, де зникали у вечірніх сутінках гірські обриси.

– Але хто, хто вона, ота Ликера?!! – вже не пам’ятаю, яким був мій голос, але, здається, я кричала, коли запитувала про це.

А вона відповіла тихо, майже пошепки, що я ледве вловила за порухом її вуст:

– Моя тінь. Ликерка – це моя тінь…

Запала страшна гнітюча тиша. Замовкли навіть цвіркуни у траві. Усе – довкола нас – замовкло. Затаївши подих, я чекала, коли стара нарешті заговорить. Вона ж переступила поріг і на порозі озирнулася до мене.

– Заварю трав’яного чаю, щоб сон був спокійним. Вип’єш зі мною, Ярославо? – запитала спокійно й лагідно.

Мені стало соромно, бо згадала, що не принесла води.

– Бабо Анничко, дайте порожні відра, я збігаю до криниці.

Коли вже вдруге опускала цебер, відчула, як сковзнув по моїй спині холодний погляд. Вже помітно стемніло. Я різко повернулася і ледь не крикнула від переляку: за два кроки від мене стояла баба Яга, котру бачила тоді, біля потічка.

«Якась вона всюдисуща… ніби переслідує мене…»

Очі її світилися – тими ж самими потойбічними вогниками. Знову мені запахло цвіллю. Тільки тепер – удвічі дужче. Але не було у її очах зла. Лише якийсь глибокий-глибокий сум – за чимось віджитим і навіки втраченим. У цій містичній напівтемряві скарлючена і суха Яга раптом здалася мені молодою і красивою жінкою. Схожою на мене. І вже не було так страшно, як тоді, біля потічка.

– Добрий вечір, – промовила до неї.

Але вона мовчала. Я підняла цебер і наповнила водою друге відро. Коли озирнулася знову, старої вже не було. Я знала, що вона десь поруч, але шукати її – було б божевіллям. З важкими відрами я подалася нагору – пити з Анничкою чай – на спокійний сон.

Цікаво, хто вона, ота стара жінка? – міркувала дорогою. – Чи направду мої зустрічі з нею є випадковими?..

Я вже підходила до нашого двору, як раптом почула позаду себе знайомий чоловічий голос.

– Не можна тендітним дівчатам носити такого важкого.

Назар обігнав мене й обережно перебрав відра з водою до своїх рук, коли.

– А де Марта? – перше, що вирвалося у мене.

– Вже вдома. Тобто в хаті. А ти як себе почуваєш?

– Дякую, вже трохи краще.

Мені раптом стало ніяково, що я вдавала хвору перед таким вродливим і здоровим чоловіком.

– А чесно скажи, ти ж не хворіла? – ніби відгадав мої думки Назар. – Просто жіночі хитрощі, так?

– Ні, це по-іншому називається. Марта у тебе закохалася, тобто ти їй дуже сподобався, – чомусь мені закортіло продемонструвати перед цим чоловіком свою жіночу солідарність.

– А тобі? Тобі я не сподобався? Аніскілечки?..

Було вже зовсім темно, але світив місяць-молодик, і зорі світили, і село – електричними вогниками крізь вікна хат, а тому я чітко бачила Назарові очі. В тих очах змагалися безпорадність і хіть.

Мені стало смішно, тому голосно розсміялася.

– Пішли, – по тому звернулася до нього. – Баба Анничка чекає воду на чай.

– Почекає, – лісник поставив відра і взяв мене обережно за руку.

Стис долоню – ніжно і боляче водночас. По моєму тілу пройшов струм. Цвіркуни ставали сміливішими. Повітря пахло зелом і таємницями.

– Назаре, так не гарно. Ти ж провів цей вечір з моєю подругою.

– Але хотів бути з тобою… Ярославо, ти отруїла мене своїми чарами, ще тоді, коли зупинила мою машину.

– Чарами? – я примружилася лукаво. – А ти – хіба не мольфар?

– Мольфар. Хочеш почаклую?

Лише усміхнулася.

Він поцілував мене. Не відштовхувала. Розтанула від того цілунку. Сама собі була схожою на ягідне морозиво у сорокаградусну спеку. Не розуміла, що зі мною коїться. Ще ніколи не пахла так земля… цвіллю. Я побачила тінь старої Яги, що ходила довкола нас. Раптом тінь зникла.

У мене є Андрій. У Києві. Господи, що я роблю?..

– Назаре!

Я з усієї сили відштовхнула його, що він зачепив ногою одне відро, і трохи води вихлюпнулося на траву. Мене почала брати злість – на нього, на себе, на Андрія.

– Будь чемним. Ти подобаєшся моїй подрузі.

– А мені подобаєшся ти, – Назар не здавався.

А я – занадто сильно – відчувала невидимі ланці між нами – вони були задовгими – аж на декілька прожитих життів – не нами – кимсь іншим – до нас.

– Назаре, або ми йдемо у двір або… ти пошкодуєш потім.

Є такі чари, що забирають у чоловіка його чоловічу силу. Саме це й мала на увазі. Може, він і зрозумів, бо мовчки взяв відра і пішов до хати.

Я підняла очі вгору. На мене подивився золотий молодик. Усміхнулася йому і подякувала. Знала, за що.

Є така сила, яка завжди підказує мені, що робити. Але – просто сила – без знання. Дуже часто ходжу навпомацки.

Я все ще чекала, коли ВОНА знову насниться мені.

Назар не схотів пити з нами чаю, як стара лишень його не вмовляла. Поїхав додому до Косова. Ну так, авжеж, там на нього чекали дружина і донечка.

Марта майже не розмовляла зі мною за столом. Анничка теж говорила мало – певно, стомилася за день. Та й мені не дуже хотілося говорити, але мертва тиша, що панувала у нас на кухні, наганяла на мене якийсь незрозумілий жах. Я мусила розірвати цю тишу – щоб не збожеволіти.