«Ти не вмреш від голоду. На, візьми», – простягала жабу доньці.

Жаба витріщила здивовані баньки на Ликерку.

«Візьми, – повторила Устина, – вона тебе врятує від смерті».

Ликерка вагалася. Не могла втямити, як оця зелена болотяна потвора може бути її рятівницею? Невже мати з’їхала з глузду?.. Але ж мати – мертва. І це – сон. А чого уві сні не буває!.. Тож взяла Ликерка жабу з Устининих рук. А та одразу ж сплигнула на землю і великими стрибками вдалася до втечі. Ликерка довго бігла за жабою – допоки не наздогнала і не впіймала нарешті. Але – подумала, стискаючи міцно впійману в долонях – для чого було бігти, коли це – всього лише сон?.. Випустила на землю і прокинулася.

Таки повільно тягнулася зима, ох, і повільно ж! – до сказу. Ніколи ще так довго не тупцювала на одному місці, ступивши до Горностайполя.

– Я хочу їсти, – майже простогнала мала до Ликерки.

Та по-материнськи подивилася на Ганю, відчайдушно головою похитала, бо не мала ради на цей дитячий стогін – обидві схудли за останні кілька місяців так, що кістки на них крізь шкіру світилися. Ще ходила Ликера няньчити Ониська, але вчителька дуже вкоротила плату. Давала тепер лише жменю якоїсь крупи чи борошна. І все. Але ж і цьому тепер радіти мусила.

Де й поділася молодеча пружність Ликерчиного дівочого тіла, вже не було у ньому жодної спокуси для чоловіка. Але й Василеві не до того було. Сам схуд, зблід, згорбився, аж наче постарішав на років двадцять. Домовин тепер не замовляли зовсім. Як хто у селі помирав, то просто в рядно біле загортали і в яму клали. Отак просто. Не було у людей за що вічні домівки для родичів споруджувати. То й роботи для Василя у селі вже не було. До наступних врожаїв якось би протриматися з двома дівками. Їй-богу, не знав, що робити. Спродав уже все, що міг спродати, аби на ті нещасні копійки купити якоїсь крупи чи квасолі.

Дні – рахували – до – весни. Аби вже трава перша почала крізь землю пробиватися. Ще трохи потерпіти… небагато ще… зовсім трохи… а там і сніг розтане.

Знову Ликерці мати наснилася із жабою в руці, знову жабу віддавала їй. Тільки тепер не втікала від Ликерки та жаба, а, навпаки, ще й сама до рук їй стрибнула. І зрозуміла нарешті дівчина, що цей сон значить. Прокинулася вдосвіта і розбудила Ганю.

– Одягайся. Підемо до ставка.

– Для чого? – Ганя подивилася на мачуху з підозрою: чи не надумала та часом щось лихе заподіяти?

– Жаб в ополонці шукати.

– Для чого нам жаби? – дивувалася мала.

– Тільки менше запитань, добре? Давай одягайся і пішли!

– Не піду, – Гані було страшно іти з Ликеркою. Хто її знає. Дивна вона якась.

– Мені самій буде важко ополонку довбати.

– А я боюся.

– А вмирати від голоду не боїшся?..

– А хіба можна їсти жаб? – дивувалася Ганя.

– Не можна, а треба, – відповіла, роздратована допитливістю малої, Ликерка.

– А чому ж ми тоді раніше не їли їх? – продовжувала мала свій допит.

– Чому, чому… Бо неголодні були…

Ганя встала і почала одягатися.

– Тільки тихо, – приклала мачуха вказівного пальця до вуст і показала очима на сплячого Василя, – батька не розбуди. Хай він про це не знає.

Поки Ганя одягала кожуха, Ликерка знайшла у сінях важкий молоток, старий залізний цебер і довгий патичок, яким улітку збивали груші. Прив’язала мотузкою патичок до ручки цебра, закинула його собі за плече, а молоток заховала за пазуху, вийшла з хати, почекала малу.

І вони удвох вирушили у досвітній напівтемряві до ставу. У тому місці, де була невелика глибина, Ликерка пробила молотком кригу – так, щоб можна було вільно опустити в ополонку цебер. Ганя тримала кінець патичка, коли вже виймали з намулу сонних жаб. Їх було небагато, тож мусили пробивати кригу в кількох місцях. Коли трохи наловили, поскидали їх у цебер і пішли до лісу. Ликерка наламала з дерев замерзлих гілок, дістала з кишені кожуха сірники і розпалила багаття.

Пекли здобич прямо у цебрі. Було трохи гидко спочатку – їсти жаб’яче м'ясо, але від голоду так вже паморочилося в голові, що Ганя не зважала ні на вигляд, ні на смак – наминала за милу душу, наче то була найсмачніша за все її життя страва.

Вони нічого не сказали Василеві, коли повернулися, а наступного ранку знову пішли до ставу. Увечері в Гані розболівся живіт і піднялася температура. Нудило і вивертало її тими жабами, хай їм грець.

А Ликерці – нічого. За малу тільки переживала, неспокійна була, картала себе: мати ж уві сні тільки до неї одної зверталася, тільки їй поміч давала. А вона потягнула із собою Василеву донечку. Не буде більше цього робити. Напоїла малу відваром споришу, приклала їй долоні до живота й отак цілу ніч просиділа.

Ганя заснула. Вранці їй стало краще. А Ликерка відтоді вирішила ходити на став сама. Крига вже станула, тож стало легше жаб з намулу тягати. А вже як іноді кілька рибинок попадалося, то відносила їх Гані.

Врода Ликерина оживати потроху почала на тих жабах. Лише дивно пахнула сама собі – болотом наче або й навіть іншим світом – тим, де живуть люди після смерті… Тільки ж – про те. Коли від голоду є порятунок, то хіба має значення, чим пахне твоє тіло і вся твоя людська сутність?.. Не має. Жодного значення.

Ганя сиділа біля грубки на ослінчику, дивилася на вогонь і уявляла, що то – величезний казковий дракон, який може їсти все, що трапляється на його шляху, навіть дерева і людей, а тому ніколи не відчуває отакого сильного голоду…

Рипнули сінешні двері. Василь кинув біля дверей мішок з дровами. З мішка стирчала сокира, якою рубав щойно в сараї деревину. Ганя подивилася на батька. Йому не личить сива голова і довга – як у старого діда – борода. І запалі щоки не личать. І оцей кожух, що висить на ньому… Й очі, сповнені безпорадності, розпачу і страху. Не личить батькові все це!..

Василь стояв напроти Гані, пронизливо впиваючись поглядом у її сухе личко, на якому великі зелені очі тепер виглядали дуже химерно – наче у ящірки… чи – у жаби. Стояв, може, десять хвилин, а може, й більше.

– Скидай, доню, свої цяцьки з вух. Прийшов і їм час іти до «Торгсину», – раптом заговорив. Голос його був утомленим і байдужим.

Ганя відчула, як усередині неї щось боляче тріснуло і розкололося надвоє. Мамин подарунок – золоті кульчики-півмісяці?.. Ні, нізащо в світі, ніколи! Та ж мама застерегла її перед самою смертю – берегти, щоб доля була щаслива… Як оце – проміняти тепер найдорожче, що мала – мамин подарунок, золоті півмісяці, єдиний оберіг у житті, майбутню долю свою – на жменю неперебраної гречки чи житнього борошна?!..

«Ні! Татку, ні! Не можна цього робити!» – кричали перелякані зелені очиська, кричала кожна клітинка її висохлого тільця, кожна часточка не зіпсутої іще, чистої душі. Але крикнути – по-справжньому – вголос – не мала сил і сміливості. Лише головою заперечливо похитала: ні, мовляв, не зніму, ви так, батьку, не жартуйте, щось інше краще придумайте, як нас із Ликеркою від голодної смерті вберегти…

– Давай, давай, – настійливо вимагав Василь, – хочеш до весни дожити, скидай, кажу тобі.

Ганя знову хитнула головою в два боки – тепер іще категоричніше.

– Якщо сама скидати не хочеш – я зніму, противитися будеш – вирву з вухами. Чуєш? Не вередуй. У нас хліба немає. Останнє відро картоплі сьогодні вночі винесли з нашого погреба. Помремо з голоду. Здохнемо, як собаки. Давай скидай свої цяцьки.

Ганя встала з ослінчика і, не зводячи з батька очей, позадкувала вздовж стіни в напрямку дверей. Василь перегородив їй шлях. Прилипла спиною до стіни і завмерла.

– Не вередуй, чуєш, що кажу! – гримнув на доньку.

Зняв кожуха, кинув на долівку. Впритул підійшов до Гані. Його очі нагадували очі божевільного й аніскілечки не були схожими на очі батька. Чекав. У напруженні. Дихання його було важким і прискореним.

Гані стало страшно. Але кульчики вперто знімати не хотіла. Була певна: не має права робити цього. Краще вмре від голоду, але золотих півмісяців не віддасть. Не віддасть, не віддасть, не відда…