– А хреста не ставите? – Ликерка у нього за спиною.

– А навіщо хрест? – дядько повернувся до неї обличчям, очі його блищать від сліз, і сльози зсередини душать його за горло, що ледве виговорює слова. – Бога ж… немає.

– Щоб знати, де могила.

– А навіщо знати? – знову запитує. – Хто її шукатиме?.. Мати вже пішла туди, – показує на свіжу землю, – три дні тому, братик – минулого тижня, сестра старша – ще до весни… А батькові хіба багато лишилося?..

– Небагато, – Ликерка дивиться на дядька безнадійно: так, він теж скоро пропаде – і не так від голоду, як від горя.

– Тож-бо й воно. Для чого ж, щоб знали про цю могилу? Щоб вирили якісь нелюди та й позбиткувалися над моєю Тосею? – скиглить якось не по-людськи. Відвертається, щоб дівчина на нього такого, безпорадного, не дивилася.

– Сестричка моя… там, – нагадує Ликерка, показуючи на підводу, – вона теж може померти. Давайте швидше, дядьку.

Ледве вдалося вмовити начальника станції, щоб дозволив залізти у порожній вагон товарняка. Зглянувся, навіть допоміг непритомну Ганю занести, а потім ще й просунув Ликерці крізь щілину брудне, але ж сухе, вовняне рядно, аби малу ним вкрила.

Так доїхали до Києва. В дорозі зупинялися часто і довго стояли на тих зупинках. Ликерка бачила крізь щілинку, вздовж колії, нескінченну лінію з напівмертвих і мертвих людей, їх згрібали докупи чоловіки у робах, а потім скидали у вантажівки і везли – невідомо куди. Чомусь із голови не виходив той дядько, який свою донечку поховав.

«Навіщо, щоб знали про її могилу?»

І справді, нехай не знають…

Ликерка хукала на Ганю, але мала не прокидалася. Хоч би дожила до Києва…

Прибули аж вдосвіта.

Тридцятидворічного залізничного поліцая Михайла Костьовича Філоєнка, зустріли дві глибокі й холодні безодні замість очей. Але, трясця його матері! – ці безодні вабили якимсь незбагненним магнітом, кликали, благали провалитися в них, але – у жодному разі! – не залишати напризволяще.

– Я – Ликера.

– Михайло.

Ганю він сам ніс на руках – до самої своєї квартири. Ликерка йшла за ним.

Усе вже було вирішено.

Михайло сподобався Ликерці одразу ж, як побачила його. Більше того, напередодні їй сон наснився: гойдає вона на місяці-молодикові вродливого незнайомця. Гойдає й усміхається про себе: бачить, як очі його світяться – до неї. Очі – такі, як у Михайла, геть чисто.

Вони сиділи самі – на канапі в кухні. Обійнявшись. Ганя і Наталочка спали.

– Ти мене чуєш чи ні? Я тебе хочу… як жінку.

Шепотів і руки простягав до неї – так безсоромно, що аж Ликерці від того в голові паморочилося. Божеволіла. Звикла щоночі бути з чоловіком, але ж довго вже була без чоловіка.

Його долоні жадібно стискали красиві груди молодої жінки, опускалися нижче, до лона, пестили так грубо, аж якось по-тваринному. І від того у ній ще сильніше пробуджувалося бажання. Не могла стримувати себе, та й не хотіла цього робити… Дурна чи що – позбавляти свого тіла такої ось насолоди?!..

Вуста припали до вуст. Вона теж – вже давно – хотіла – багнула. Усупереч власній волі верталася до тієї миті, коли робилася жінкою. Чоловік у жінки завжди один. Той, який перший. І ніколи вже, це як вирок – НІКОЛИ – не буває других, третіх чи сорок третіх. Інші лише повертають до нього – першого і єдиного. Всього лише. Просто дають можливість знову пережити ТЕ САМЕ. Ликерка кохалася з Василем. Просто Михайло тоді не знав, що він – більше не Михайло, що він тепер – покійний Ликерчин чоловік.

Запалав Всесвіт. Не було нікого, окрім них, Ликерки і… Василя. Коли, вибухаючи, хотіла було закричати від несподіваного і короткого щастя, Михайло міцно стис її вуста долонею:

– Мовчи, бо сестра твоя прокинеться.

І ледве стримала себе – аби не закричати.

Михайло вибухнув також. Прямо всередину неї.

Що це? Подарунок чи покарання за колишні гріхи?.. Михайло хотів знайти відповідь, але – не знаходив. Його дружина померла торік від важкої хвороби крові. Лишився із трирічною донечкою Наталочкою, за якою, поки був на роботі, доглядали його батьки. Час тягнувся, наче розпечена гума, ніби хтось навмисне зупинив усі годинники світу. Не було жодних змін у житті. Залізниця, поліція, мала, легковажні дівахи на вбоге відчуття себе-ще-чоловіком… І – порожнеча всередині. Аж раптом ось – втрапив до якоїсь прірви – хижої, вогненної, нетутешньої. Дивно: впав у цю прірву, але відчув лише наповнення і піднесення.

Ликерка лежала у нього на грудях – оголена, волога, гаряча.

– Ликеро, будь ласка, не залишай мене, я боюся, – попросила Ганя. Під вечір їй стало трохи краще.

– Ніхто тебе не залишає, заспокойся. Ми потрапили до хорошої людини. Поживемо тут, поки ти не одужаєш, а там далі – видно буде. У Михайла Костьовича жінка померла рік тому, він хоче, щоб я його малу поняньчила якийсь час, – говорила Ликерка Гані, але ніби – сама до себе.

Наталочка в цей час сиділа чемно у кріслі й кліпала сонними оченятами. У її батька сьогодні – нічна зміна на залізниці.

– Лике-е-еро, – продовжувала скиглити Ганя, – не йди в іншу кімнату, будь ласка, залишися, мені страшно тут спати одній.

Коли вклала нарешті Михайлову малу, стрибнула під Ганьчину ковдру.

– Ще не спиш?

– Ні, – сонно пробубоніла Ганя, лежачи на спині. – Не можу заснути.

Ликера обняла її і враз пригадала її батька. Василь був ніжним коханцем. Ніжним і сильним. Шкода, що Ликерка вбила його… Але тоді б не було Гані… Хтось із них мусив вмерти, хтось – залишитися з нею, для неї…

Гані стало вже нелячно і тепло-тепло. Згадала про свою рідну маму і ще тісніше притулилася до мачухи. Перед її очі постав інший світ – бачила в тому світі своє минуле і майбутнє, але вже не відчувала жодного страху, лише – безмежну, чисту, неосяжну любов до Ликери. Врятувавши Ганю від смерті, Ликера подарувала їй нове життя.

Було темно. Лише крізь велике вікно спостерігав за ними повний місяць.

– Мамо, я тебе люблю, – раптом прошепотіла до мачухи, а потому, злякавшись власних слів, вткнулася у її груди і тихенько заплакала.

– Я тебе також… люблю, – відказала Ликера, ще дуже притуливши до себе змарнілу від тривалого голоду «сестричку».

Місяць за вікном мовчав. А що йому було говорити?!..

[фрагменти мого життя]

Криворівня

Під ранок Марту почало сильно лихоманити. Піднялася температура. Вона вся трусилася, ледве дихала, була у напівпритомному стані.

Я покликала Анничку. Та довго щось шепотіла над моєю подругою, тоді заварила якісь трави. Але це не допомогло.

– Треба викликати лікаря, – була моя пропозиція.

– То – людське око. Вишіптувати треба. Не поможе лікар.

Я не хотіла сперечатися зі старою. Але набрала Назара і розповіла про біду з Мартою.

За дві години лісник був у нас.

Стара, схилившись над Мартою, шепотіла замовляння і молитви всім святим, палила свічки, виливала розтоплений віск у склянку з водою, – ворожила-ворожила, і, здається, жар почав відходити, Марта дихала вже рівніше і спокійніше, а потім заснула.

– Вийшов врок з її тіла, нарешті, – втомлено, але й полегшено, зітхнула стара, наче щойно сама вивантажила цілу фуру з цементом, – нехай тепер поспить, сили набереться.

Анничка пішла на город, а ми з Назаром лишилися в хаті самі. Я зробила один крок до сінешніх дверей.

– Ти що, боїшся мене, Ярославо? – раптом він запитав.

Не могла на те ні сміятися, ні обурюватися – адже це я – сама – викликала Назара. Авжеж, зовсім не для Марти…