– Бабо Анничко, а тут, у Криворівні, багато відьом?

Просто Яга не виходила мені з голови.

– Вистачає, доню, – коротко відповіла стара, і я зрозуміла: неохота їй на сон прийдешній базікати про усяку нечисть.

Але ж тиша – мене вбивала!

– Бабо Анничко, я помітила, що у Вас мова – не така, як у тутешніх людей, Ви говорите майже так, як говорять у моєму селі.

– Бо я і направду нетутешня, з Київського Полісся, – зізналася Анничка.

– Дуже приємно! – швидко вхопила я тоненьку ниточку й почала намотувати її на клубок – лишень би стара не мовчала!

Я їла мед і лимон. Марта дивилася на мене винувато і з докором – одночасно – мед і лимон. Лимон з медом чи мед з лимоном. Чарівний чай, що зберігає молодість і вроду.

– А моя бабця теж із Київського Полісся! Зі Страхолісся.

– Знаю Страхолісся, – зітхнула Анничка, вихлюпнувши із тим зітханням, певно, весь свій багаторічний відчай.

Мені все кортіло знову запитати про оту Ликерку, з якою мене сплутала стара, але ніяк не могла відважитися на таке запитання. Боялася почути щось дуже важливе для мене.

– Бабо Анничко, а як Ви опинилися у Криворівні?

– Ой, довга то історія, доню. Життя занесло, та й усе. Хіба знаєш наперед, де завтра опинишся?.. Ну що, пора вже спати? Я звикла прокидатися вдосвіта.

Я зрозуміла, Анничці не хочеться згадувати своє минуле.

Тієї ж ночі – таки дочекалася! – мені знову наснилася ВОНА. Знову з ножем. І так само – свіжими краплями крові на ньому.

«Відріж усе зайве», – сказала і знову протягнула мені ніж.

Тепер я, не вагаючись і не подякувавши за допомогу, вихопила холодне лезо з її рук. І кинулася тікати. Через той ліс, у якому виросла. У якому колись так страшно кричала ВОНА.

Хто ВОНА?!.. Чому я знову про це в неї не запитала?.. Чи побачу іще колись, аби запитати нарешті?..

[хроніки чужих життів]

Київ

Ганя прокинулася на м’якому ліжку під теплою ковдрою. По ніздрях вдарив різкий запах горілки – як тоді, коли проколювали вуха…

Це була невеличка кімната з високою стелею. Ліжко стояло ліворуч від дверей, з іншого боку – різьблена дубова шафа і засклений сервант – з кришталевими келихами та порцеляновими сервізами. Напроти дверей – широка етажерка, під тон шафи і серванта, тісно заставлена книжками в різнобарвних палітурках. Біля ліжка – плетене крісло, підстелене вишитою подушечкою. На долівці – килим із химерними східними візерунками.

Ганя ще ніколи не бачила ані таких розкішних килимів, ані таких дорогих меблів… Вона була в кімнаті сама. У чужій сорочці, загорнена у чужу пухову хустку. Спробувала підвестися, щоб переконатися, що це їй не сниться, але тіло було важким, наче шматок заліза. В голові запаморочилося і заболіло зверху в спині. Не могла зрозуміти, де вона і як сюди могла втрапити.

Пам’ятає, як бігли з Ликеркою через темний ліс, як заблукала у тому лісі і не могла знайти стежку, що веде до залізничного шляху… як кричала, гукаючи Ликеру, але чула – лише власний голос… Провалля під ногами, холод, що пронизує аж до кісточок… важка вологість весняного повітря і крижана вода під ногами, над нею… Ганя тонула у лісовому озерці – не помітила у темряві, як втрапила туди… Почала у паніці хапатися то за крижину, то за сухе гілляччя, якого нападало за зиму в мерзлу воду… Хотілося жити. Нехай голодна буде, нехай самих лише жаб їстиме і вічно блюватиме тими жабами, …але життя, Господи, не відбирай отак… Нарешті допливла якось до мілини, а там ступила на дно і викараскалася на берег… Тремтіла від холоду, але холодно було лише спочатку, а потім, навпаки, стало так гаряче-гаряче, наче хтось зовсім близько розпалив багаття… Прийшла мама і довго стояла над нею, все повторювала монотонно: «Доню, кульчики свої бережи, бережи свої півмісяці на щасливу долю…»

Далі Ганя нічого не пригадує.

Спробувала поворушити бодай пальцями рук, але пальці, як і все тіло, оніміли. Тоді дівчина заплющила очі і почала прокручувати у пам’яті страшну картину: її хоче задушити рідний батько, от-от задушить, але важка сокира падає йому межи плеч… очі Ликерки… і цей божевільний тріумф в очах – Ликерка вбила Ганиного батька… калюжа яскравої крові, вогонь – по соломі, по долівці, по батьковому тілу…

Раптом глибокий біль пронизав Ганю наскрізь – з голови до ніг. Вона закричала.

Десь поруч заплакала дитина. До кімнати ускочила перелякана мачуха.

– Усе гаразд, ми вже врятовані, – заспокоювала Ликерка Ганю, сидячи на її ліжку. В руці скляний гранчак з темно-коричневою рідиною. Піднесла його до Ганьчиних губ:

– Пий, не бійся, воно гірке і неприємне, але мусиш випити. Ти перемерзла дуже, – сказала і перехилила обережно гранчак.

Ганя слухняно проковтнула рідину і скривилася. Раптом усередині у неї стало так гаряче, наче хтось укинув туди запалений смолоскип. Ликерка подивилася на Ганю і вийшла з кімнати.

Дитина вже перестала плакати. Гані ставало все тепліше. Вона вже відчувала свої ноги, але пальці на руках ще не рухалися.

Ганя знову заснула.

Не винна вона, ні, не хотіла вбивати Василя. Просто… Ганю шкода стало. Батько, від голоду збожеволівши, єдину свою дитину ледь не задушив. І задушив би – аби не сокира, не Ликера…

А потім, як тікали до Києва, сама такий гріх на гадці мала – донечку свого чоловіка у потойбіччя спровадити, та схаменулася вчасно, встигла біду відвернути, голосу материному підкорившись укотре.

Ликерка сиділа в кріслі, на вишиваній подушечці, уважно стежила за Ганиним диханням.

«Тут їй буде добре», – думала.

Між тим, все ніяк не могла витіснити зі своєї свідомості дві страшні картини, що досі стояли у неї перед очима так яскраво – аж мусила переживати все спочатку:

…Василь притис донечку до стіни, ухопив її своїм лаписьком за тоненьку шию, от-от задушить… мала червоніє, синіє, а в очах – не переляк, зовсім ні… лише наївне дитяче запитання: невже батько вб’є?!.. У мішку із дровами є сокира, ось вона, перед очима у Ликерки… «Рятуй малу!» – хтось підказує зі спини… ніби маминим голосом… І Ликерка, віддаючи себе цілком у владу незрозумілій їй силі, виймає з мішка сокиру, підходить до Василя…

Господи, як страшно все те пригадувати!.. Ликерка вбила свого чоловіка – батька Гані, а потім…

…темний ліс, іще не станув сніг, холодно… Вони з малою мчать щодуху заплутаними лісовими стежками – добігти б до найближчої залізничної станції, а далі щось придумають… ні голоду, ні втоми… Ликерка відпускає Ганину руку… біжить швидше… від сосни до сосни, межи молодих ялин і кущів ожини… довго біжить, ніби пробігла вже все своє життя…

– Ликеро-о-о! – чує раптом.

І, здається їй, що не Ганя то кричить, не мала, ні, – Василь. То мертвий Василь кричить голосом своєї донечки. Ликерка прискорює біг, вже спітніла, а проте втоми не відчуває… Нехай Ганя залишається в лісі. Коли батько так любить свою донечку, що аж кричить її голосом, то нехай батько забирає донечку до себе, нехай Ганя залишається з ним. А вона, Ликерка, буде жити… авжеж, у неї є сила, яка допоможе їй вижити… Іще встигне знайти порятунок…

Попереду – тупа нескінченність – здавалося б, до втрати будь-якої віри… Але дерева розсіюються… широка дорога… людський голос… стукіт кінських копит і дерев’яних коліс…

– Дядьку, зупиніться!

Ликерка залазить на підводу… а там лежить… худеньке дівча років тринадцяти, може, й менше – так схоже на… схоже… на… Ганю… щічки аж сині, оченята заплющені… Спить?..

– Померла, – каже дядько, – від голоду.

Ликерці зле, їй паморочиться в голові, хочеться злізти з підводи і бігти до лісу – по Ганю…

– Дядьку, зупиніться! Там у лісі ще… моя… сестричка.

Ликерка шукає те місце, де вона залишила Ганю, а знайти не може, якась сила штовхає її від одного дерева до іншого… Та, Господи, що це за мана?.. Раптом – голос матері: «Прямо біжи, не звертай нікуди, до озерця біжи!» Прибігла до озерця. А Ганя лежить на березі, на брудному снігу – мокра і нерухома. Нахилилася до неї – дихає, але ледве-ледве, перемерзла… На спину собі непритомну посадила, її руки своїми руками ухопила і так притягнула аж до підводи. Біля дороги на них чекає нещасний дядько… зі своєю мертвою донечкою… Тепер їх троє, дівчат у підводі. Живі – дві, але з них одна – напівмертва… Дядько довозить їх до залізниці, але перед тим зупиняється біля якогось села, іде кудись по лопату… Майже біля лісу, трохи далі від дороги, викопує неглибоку яму, стягує доньку з підводи, притискає її голівку до своїх грудей, цілує у чоло, обережно кладе у яму, перехрестившись тричі, швидко проговорює заупокійну молитву і землею засипає могилу.