– А ти здатен зробити дівчині зле? – відповіла питанням на питання.

– Я схожий на чорта? – він починав мені підігравати.

– На мольфара, але не на чорта.

– Ну, так. Мольфар – не чорт. Але ж… і не янгол.

– Для чого – янгол? – коли я говорила це, наші руки вже були сплетені, а вуста готувалися до поцілунку.

Знову згадала про Андрія. Він не озивається вже третій день. Його не цікавить, чим я тут займаюся, – промайнула думка. Мене взяла злість – тепер вже тільки на Андрія. Це він винен у всьому.

І чомусь саме в оцю-от мить – коли в мені прокидається злість на коханого чоловіка – мене починає переповнювати ніжність до лісника. Вона вихлюпується зсередини спочатку несміливо, маленькими сплесками, а потім більше і більше, біжить, витікає з мене стрімким потоком, схожим на Чорний Черемош, розливається і заповнює все живе. Стає солодко і страшно – я боюся такої ніжності, вона ж може потопити у собі весь світ. Намагаюся знайти її першовитоки і напрям руху, поставити шлюзи, аби призупинити цю шалену стрімкість, але не маю, чесне слово, не маю, за що зачепитися. І тоді, у відчаї, в паніці, хапаюся, мовби за рятівну соломинку, за своє кохання до Андрія. Я таки кохаю його. Я кохаю Андрія, і мені дуже важко без нього, так важко, що я сама починаю захлинатися у невідданій нікому – за весь цей час, поки ми не разом – ніжності. Ну чому він не шле мені навіть скупих (мов чоловіча сльоза) есемесок? Чому?!..

Сміливішаю.

Мені подобалося, як мене цілував лісник. Він підхопив мене на руки, мов якусь легеньку пір’їнку і переніс до моєї (нашої) кімнати. Я швидко втрачала розум і контроль над собою. Було гаряче – аж до самоспалення.

Раптом мені – вже вкотре – запахло цвіллю. До кімнати вскочила чорна кішка. Подивилася на нас гострим поглядом, ніби пропекла обох очима-вогниками, і миттю щезла. Але Назар не бачив її, а я не хотіла казати. Не думала про забобони. І зовсім – взагалі – не думала про свого київського коханого.

Не було ані докорів сумління. Ані суму. Взагалі нічого не було. Про все забула. Про Марту – теж.

Був тільки один світ, а в ньому – я. І лісник. І – порожнеча. Бездонна прірва, у яку кидаються з високої скелі – для того лише, аби вижити.

Назар – мольфар. Назар вилікував мене від Андрія.

– Зізнайся, тільки щиро, – питала його потім, – а це ж твоїх рук справа – Мартина хвороба? Ти їй поробив, правда ж?

– Ярочко, сонечко, – він ніжно гладив мене по волоссю, – це справа її власних рук. Вона змусила тебе грати роль хворої, от і отримала сама. За все – своя платня, – сказав.

– Платня буває високою і мізерною, – підхопила.

– Залежно від ступеня недобрих намірів щодо інших. Я і ти у цій історії – лише інструменти, завдяки яким розрахунок відбувся.

Дивний цей Назар. Підозрілий. Підступний. Погано жінок знає. Чи просто прикидається дурником.

– Не вірю, щоб Марта вже аж так бажала мені зла.

– Знаєш, що каже мій батько? «Бійся жінок понад усе. Бо жінка – найнебезпечніше у світі створіння». Вибач, але у цьому велика частка правди. На жаль, – зітхнув якось нещиро.

– А ще є до нудоти примітивне продовження: кожна жінка – відьма, – зіронізувала.

– Не кожна. Бувають і янголи, – усміхнувся і поцілував мене.

– Я – не янгол, – сказала. – Ти мене майже не знаєш.

А потім подумала: а я – хіба знаю його?..

Марта ще спала. Я вийшла надвір. Хмари насувалися прямо на Криворівню. Стало темно-темно, хоча до смерку лишалося години три. Подивилася на свої руки, вони були вкриті «гусячою шкірою». Мене добряче трусило. Хоч би не сталося такого, як з Мартою, – подумала. На мені були коротенькі шорти і майка.

Відчувала якийсь неспокій – після того, як Назар поїхав. Таке враження, що я щось забула. Забула не взяти, а навпаки – віддати, а точніше – відірвати від себе і викинути геть. Щось зайве. Що заважало мені тепер вдихати на повні груди свіже гірське повітря.

Увійшла до хати, тихенько дістала зі своєї дорожньої сумки джинси. Нові, ще не вдягала їх жодного разу. Трохи задовгі, доведеться підкочувати. Але для чого – підкочувати? Ноги довшими вже ж не виростуть. Дістала з косметички манікюрні ножички. На сантиметрів сім можна спокійно вкоротити. Навіть підшивати – не обов’язково, оригінальніше буде…

– Що ти робиш? – почула раптом сонний голос Марти.

– Зайве відрізаю, – відповіла.

– Цікаво, що у тебе може бути зайвого?

– Сім сантиметрів зайвих. На джинсах.

– На джинсах? – луною підхопила подруга.

– Знаєш, Мартуню, не тільки на джинсах. В моєму житті теж є щось зайве. Тільки вимірюється воно не в сантиметрах, а в чомусь іншому. В сльозах, у днях чи, може, у спалених нервових клітинах… Не знаю.

– До чого все це?

– До того, що я більше не кохаю Андрія.

– У черговий раз розійшлися назавжди? По телефону?

– Розходяться ті, що сходилися. А ми ніколи не сходилися. Тільки випадково перетнулися. Щоправда, ця випадковість затягнулася аж на три роки, – я докладала максимум зусиль, аби примусити манікюрні ножички виконувати незвичну для них справу, а тому навіть не повертала голови у бік Мартиного ліжка.

– Не мучся, – вона підійшла до мене і протягнула старі й величезні ножиці. – На, відрізай свого Андрія, тобто свої сім сантиметрів.

– Де ти їх взяла? – здивовано подивилася на Марту.

У довгій білій льолі, яку Анничка видала їй вчора ввечері (свою Марта забула в тітки Насті) і з ножицями в руках моя подруга була схожа на небезпечну для суспільства особу.

– Де!.. Перед носом у тебе лежать, а ти не бачиш.

Ножиці були страшенно важкими, проте добре нагостреними, а тому моя справа почала рухатися веселіше.

Дивним був мій сон, – думала. Але хто ж ВОНА така?!..

– З оцими шматками джинсів я відрізаю все, що досі заважало мені нормально жити, відрізаю все, що було у моєму житті зайвим, відрізаю, аби викинути все це зі свого життя, зі свого серця – геть і назавжди, – ритуально повторювала я під скрегіт заліза і тертя цупкої тканини, різала джинси, але уявляла, як відрізаю невидимі ниточки – між мною і… Андрієм. Невже вони були такими тонкими?..

Марта стояла біля мене і мовчки спостерігала.

Раптом залунав грім, і по вікнах забило щосили великими, наче цілі цибулини, краплями дощу.

– А цей сильний дощ, – продовжила я, тріумфально сидячи з ножицями в руці над порізаними штанями, ніби провела щойно обряд ініціації, і дивлячись у вікно, – нехай він змиє з мене всі дурні думки, помисли і почування. Я хочу бути вільною від усякого внутрішнього непотребу. Я хочу почати нове життя.

– Гм, важкий випадок, – співчутливо прокоментувала Марта і пішла на кухню ставити чайник.

По-моєму, вона вже здорова, – раптом до мене дійшло.

Коли я в своїх багатостраждальних джинсах увійшла до кухні, Марта насипала цукор у чашку з розчинною кавою.

– Знаєш, Ярко, а він мені вже не подобається. Навпаки, навіть здається якимсь примітивним, затурканим сільським хлопом, – сказала, побачивши мене.

Я здогадалася: вона про Назара.

– Це добре, що не подобається, – відповіла їй, – значить, твої джинси залишаться цілими.

– Може, тут, у своєму селі він і виглядає як справжній мачо, але, уяви, якщо його привезти до Києва… Затюкають у перший день!

– Кожен має бути там, де йому належить бути.

– Може, й так. Я лише хотіла сказати, що ми з тобою заслуговуємо на гарних і розумних чоловіків. Звісно, розважатися можна з будь-ким, але присвячувати своє життя – одному-єдиному, найкращому. Мусимо одразу ставити собі високу планку, в жодному разі не знецінювати самих себе, а відтак не захоплюватися посередніми чоловіками.

– А почуття?

– Їх відрізають. Легко. Ножицями.

Ми разом розсміялися.

– Питимеш каву? – запитала Марта.

– Ні, я хочу пива. Холодного.

Мене вже не трусило. І не було неспокою. Зайве я відрізала. Хотілося обійняти Карпатські гори і станцювати з ними запальний гуцульський танок. Я почала мугикати під ніс коломийкову мелодію.