Коли більшовики уперше напали на Київ, йому було неповних двадцять років. Майже всі його ровесники на той час служили у війську, спершу – в російській армії, білогвардійцями, а згодом почали перебігати: хто – в Січове Стрілецтво, до Коновальця, хто – у Вільне Козацтво, хто – в Гайдамацький Кіш до Петлюри. А декотрі, загітовані новою політичною силою, одразу ж – до червоногвардійців. Михайлові теж кортіло взяти зброю до рук, але – вагався. По-перше, надто цінував своє життя, аби отак безглуздо віддати його на поталу кулям та ножам. По-друге, хіба міг передбачити, хто вийде у цій кривавій різні переможцем, а хто зостанеться переможеним, зганьбленим? Кого підтримувати, на чийому боці ставати?.. Була собі Російська імперія – здавалося, ніщо не потривожить її могутності, аж на тобі – проголосили Українську Народну Республіку. По тому прийшла до Києва із півночі інша сила – більшовицька…

«Будь-яка влада – тимчасова й відносна, – міркував Михайло, – а відтак, не варта жодних жертв».

Тож заспокоївся, думки про зброю облишив, попросив у матері, аби та йому виписала з лікарні документ «про бойову непридатність», а коли вже більшовики остаточно прибрали Київ до своїх рук, влаштувався на роботу до поліції і мусив – заради власної ж безпеки – негайно записатися до їхньої партії.

– Партія – не військо, нічого страшного в тім немає, – сам себе заспокоював.

І не прогадав. А радше, навпаки, ще й виграв, адже скоро його перевели з районного відділу на центральну залізничну станцію, та ще й – на керівну посаду. А тепер ось, коли Київ – знову столиця, взагалі великим начальником буде!..

Проте, восхваляючи на різних зборах і демонстраціях нову владу, Михайло все ж таки не міг не здригатися потай від страху перед нею: вже весь рід жінчин зі степової України на той світ відправили, організувавши примусову колективізацію. І Ликера у поліському селі ледь з голоду не вмерла…

Та й теперішнє розкошування нових «царьків» надто дорого Києву обходилося – навіть сліпий не міг того не бачити. Здригалася у передсмертних конвульсіях християнська душа міста. Там, де зводилися урядові споруди, безжально знищувалися старовинні київські святині: злетів у повітря Михайліський Золотоверхий монастир, розбиті Воскресенська та Петропавлівська церкви на Подолі, Трьохсвятительська церква та церква Богородиці Пирогощої, кудись поділася Кирилівська дзвіниця і храм Миколи Доброго, поруйновано Братський та Микільський собори…

А вже зовсім скоро почали звозити до залізничної станції служителів усіх церков та конфесій: єпископів, архієпископів, архімандридів, протоієреїів, звичайних священників та дияконів. Це відбувалося пізно вночі, аби зайве око ненароком не вгледіло й поголос по тому не розійшовся – про нелюдську жорстокість «найгуманнішої на світі» влади. Спершу приводили по декілька – старих і молодих; замучених, блідих, збайдужілих; хрести з грудей їм було позривано, ряси – кров’ю заляпані; ті, котрі найбільше противилися, істини Христові захищаючи – з виколотими очима, з роз’юшеними носами, від побоїв аж сині. Під конвоєм сунуть один за одним, голови низько хилять – у скорботі, в покорі чи в ганьбі. Хто розбере? Не люди, а мерці. Привиди з того світу.

Начальник над жандармами, червонопикий пузань, наказує Михайлові: передати машиністам, аби порожні товарняки до станції підігнали, поки ще не розвиднілося.

– Куди їх? – кинувши непевний погляд у бік гонених, запитує Михайло, а сам чує, як тремтить його голос.

– На курорт! Нехай трохи відпочинуть від тяжкої праці, – відповідає той і одразу ж заходиться диким реготом.

Аж раптом котрийсь зі священників, зовсім молодий – іще парубкувати б йому, підвів голову угору і щосили закричав – до примружених зір, до місячного серпа, що саме вигулькнув із-під густої хмари:

– Прости їм, Господи, прости, бо не відають, що коять!

Приборкавши у собі регіт, головний поліцай хапається за пістоля. Молодий піп тим часом пришвидшено водить тремтячими пальцями довкола власних грудей – вимальовує у повітрі все нові й нові хрести.

– Прости їм, Господи, прос…, – але домолитися не встигає, падає навзнак на пероні – мертвий. Широко розплющені його очі продовжують дивитися в небо.

Михайлові запаморочилося в голові, але вмить зібрав рештки сил, виструнчився – не має права виказувати ані хвилювання, ані співчуття. Якби міг, змінив би своє серце – з людського на кам’яне.

– До ранку прибрати усі сліди! – пролунав звідкись наказ: може, із самого пекла? – І щоб нікому ні слова про те, що тут відбулося! Ясно?..

Ясно. Вже все ясно. Скоро на запасну колію приїде товарний потяг і священники поодинці зникатимуть за важкою залізною стіною; їх будуть підштовхувати у спини, лунатимуть непристойні слова; вагони повільно віддалятимуться від станції, допоки зовсім не розчиняться в нічному мороці. Михайло дивитиметься на вбитого священика, переконуючи себе, що це просто жахливий сон. Що на ранок усе буде по-іншому. Для нього – так, буде… Головне – мовчати.

Відтоді, як відправила Ганю, донечку Василеву, з Києва у далекі Карпати, ніяк собі місця не знаходила, найгірше уявляючи. Усе картала себе, що так легко примхам нового любаска піддалася. Ночами від тих думок заснути не могла. Як вона тепер, кровинка її найріднішого, там – серед гір, у чужих людей?

Не винна вона, ні, не хотіла вбивати Василя. Просто… Ганю шкода стало. Батько, від голоду збожеволівши, єдину свою дитину ледь не задушив. І задушив би… аби не сокира, не Ликера… А потім, як тікали до Києва, сама такий гріх на гадці мала – донечку свого чоловіка у потойбіччя спровадити, та схаменулася вчасно, встигла біду відвернути, голосу материному підкорившись укотре… Що б робила – без матінки – на цьому світі?..

Дивиться на себе у люстро: ніби й та ще, колишня, та водночас – якась чужа, сама собі незнайома, геть не схожа на красуню страхоліську, на жінку трунаря горностайпольського. І лячно часом стає від споглядання такого. Врода, наче вода в потічку, спливає поволеньки з її лиця, з тіла. А що ж зостанеться?..

Пригадує, як просила Ганю, як вмовляла, ще по дорозі до Києва, аби та їй завжди сестрою називалася, бо хіба ж не сестри вони, коли – путами міцними невидимими, кров’ю чоловіка і смертю його – навіки між собою пов’язані?

– Сестри.

І хоч має у Страхоліссі рідну сестру, старшу від себе на сім років, серце їй за цією дужче болить, ніж за рідною. Та й по смерті материній вони з Галиною чужими стали – обіймаючись у спільному горі, роз’єднувалися навіки. Галина певна була: це через Ликерку їхня мама ножа собі в серце встромила. Бо якби Ликерка не відняла тоді у матері чоловіка, лиха такого не сталося б… Але ж… Хіба Устина перед тим не відняла Василечка в іншої жінки – в мами Ганнусиної, Степаниди? Хіба до старої ворожки ночами через ліс не бігала, чарів отруйних не шукала?.. Чи вбереже тепер Господь їхній рід від наступних важких гріхів і проклять? Аби ж то так сталося…

– Нехай сестра твоя додому повертається, – Михайло словами жорстокими серце Ликерчине розполовинив: єдина згадка про Василечка у неї була – Ганя, а тепер і тієї не матиме.

Але ж куди – додому? Немає дому у них тепер. Вони з Ганею сиротами давно лишилися, хату їхню пожежа проковтнула, в селі люди від голоду мруть. Нема куди повертатися.

І тоді Михайло про родича якогось свого далекого згадав, що у Карпатах, самотіючи, віку доживає.

– Я йому листа напишу, аби взяв малу до себе, на господарювання.

Могла заперечити, спротивитися, збунтуватися, чи, коли вже на те пішло – разом з сестрою названою господу Михайлову в одну мить покинути, але змовчала, покірно голову опустила, а наступного дня приготувала для Гані торбу – в дорогу.

Не любить Ликера Михайла, бо коли – з ним, іншого чоловіка з пам’яті своєї – з того світу – щоразу викликає. І приходить він до неї – Василечко її коханий – каже, що після смерті ще дужче любить, ніж за життя любив. Тоді Ликера до Михайлових вуст своїми вустами припадає жадібно, пристрастю такою палає, ніби всередині неї вже вогонь пекельний розгорівся і ось-ось спопелить її до рештки.