– Дивний чар маєш, – каже їй Михайло, – не можу тебе відпустити, прогнати від себе, хоч би й схотів – не можу.

Знає Ликера: мати й сестра Михайлові з цього світу її звести ладні – так ненавидять. Але хіба комусь зло заподіяла? Чи якусь шкоду? Чи наміри лихі у серці має? Та ж ні. Порається собі мовчки по дому: сорочки чоловікові пере, їсти варить, прибирає в хаті, за малою Наталочкою приглядає. Ото й усе її господарювання. А решта часу з матір’ю покійною – Устиною – перемовляється – чи то в думках, чи у снах, байдуже. Все про Ганю розпитує: як вона там, серед гір Карпатських далеких?.. А тоді – про себе: що чекає її тут, у цьому великому й чужому місті?..

Буває, Михайло, втомлений важким днем, вже спить міцно, і Наталочка – уві сні з янголятами перешіптується. Тоді Ликера обережно виймає зі сховку кульчика – отого, що Ганя їй на прощання залишила.

«Колись вони з’єднаються знову, і щастя буде цілим…»

Розглядає: золотий півмісяць, без пари. І так боляче їй тоді стає, аж краплі солоні самі на очі напливають, на килим скрапують нечутно. Дивиться у вікно, до живого місяця крізь сльози всміхаючись, і – замість Богові помолитися – неньку покійну вкотре до себе кличе. Просить, аби та пробачила їй усе. Аби допомогла – свою дитинку нарешті зачати. Бо – час вже. Ганя – далеко, Наталка – геть чужа. І кульчика золотого до живота прикладає. А тоді роздягається, волосся розплітає, до люстра підходить і, свічку запаливши, дивний свій танок виконує, бо так – мати наказує.

Криворівня

Сиділа на призьбі й чистила квасолю. Вряди-годи зводила погляд вдаль – на засніжене верхів’я Чорної гори, не перестаючи дивуватися: чому люди називають біле чорним, а чорне ніколи не називають білим.

Вже шостий день ішов дощ – безперервний, монотонний, холодний, густий, схожий на серпанок, на завісу між двома світами. Важкі краплі дзвінко розбивалися об бетонний поріг, об вікна, об діряву залізну діжку у дворі, об пожовкле листя яблунь і слив. У таку погоду думається лише про смерть. Цікаво, як поживають тепер її батько з матусею – там, на небі? Чи вже помирилися? Чи їм не сумно без Гані? А, може, це вони так плачуть?.. Рябі квасолинки вистрибували з дівчачих рук, щосили билися одна об одну, об стіни мідного полумиска – тішачись примарною волею, нагадуючи людей.

Ганя відчувала всередині себе якусь бездонну, пекучу порожнечу. Чи від того так, що – на іншій землі, в чужій оселі? – дивувалася потай. Та ж ні. Тут їй добре. Дід Омелько щодня розповідає купу цікавих історій – про опришків і січових стрільців, про відьом і мольфарів, про загадкових лісових істот: мавок, русалок, потерчат. Навчив її писати й читати. Ганя допомагає дідові по господарству: варить їсти, пере одяг, порається на городі, доглядає курей. Дякувати Богу, той невередливий, неперебірливий в їжі, і серце – лагідне, на дівчину ніколи не гримне, ні в чому їй не дорікне. Отак живуть собі удвох, у старій хатині на горі – вже цілих шість років.

Про своє минуле Ганя не згадує, аби ран у душі не ятрити. Лише іноді, коли почорніє небо, коли між двома світами опускається важка дощова завіса, виходить надвір, сідає на призьбі і заворожено дивиться вдаль, намагаючись відгадати: що там, за далекими горами. Може, Київ?.. Тоді в серці її зароджується невимовна туга. Дістає з кишені золотий кульчик-півмісяць і просить у Всевишнього, аби чимшвидше повернув до неї мачуху. Коли Ликера прийде сюди (а вона ж обіцяла!), два кульчики, подаровані покійною мамою на щасливу долю, знову з’єднаються докупи, і вже ніяка сила не розполовинить їхні два роди – Ганин і Ликерчин. І вже не буде між ними глибочезної – як тепер – прірви. Бо ж невидимими ланцями, сказала мачуха, поєднані вони – навіки.

– Ґандзю, ходи-но сюди! – почула раптом за своєю спиною приглушений дідів голос. – Ганнусю!

Підвелася, облишивши недочищену квасолю, увійшла до хати. Старий Омелян сидів на ліжку, важко позіхаючи. Був у сорочці, справленій ще покійною жінкою.

– Доброго ранку, діду! Як Вам спалося? – чемно привіталася Ганя.

– Йой-йой, страшно, доню, дуже страшно. Наснилося, ніби на нашу землю падають якісь великі вогняні кулі, ніби розриваються від тих куль корови, вівці, люди, дерева, хати, усе живе і неживе. А я, вже мертвий, лежу під землею, і все відчуваю, і бачу, як тече до мене чиясь густа чорна кров…

– Недобрі сни сняться на непогоду, діду. Он, погляньте: знову ллє, наче хто небесні крани повідкручував, а закрутити забув. Аби стріха не провалилася від такого дощу.

– Не провалиться, – зітхнув старий, – тут, в Карпатах, дощі – звична справа, сама знаєш, не перший рік зі мною жиєш. А сон мені не просто так наснився. Передчуття лихе маю. Мабуть, скоро в нашому краю почнеться нова війна.

– Не кажіть так, діду. Не страшіть себе усякими чорними думками. Кажу ж Вам: погані сни на дощ, тільки на дощ…

– Хотілося б так думати, що лишень на дощ.

Ганя допомогла Омелькові підвестися з ліжка і взути старі, продірявлені капці, подала ковіньку. Підвела його до вікна. По кількох митях старий зітхнув так важко, ніби вже був свідомий власної приреченості. Хоча, що там казати, усі ми – приречені: ані вороття у колишнє, ані певності у майбутньому, ані віри у справжність теперішнього.

– Хотілося б так думати, доню, що лишень на дощ, – повторив глухо. – Ми, люди, ще багато чого в цім світі не відаємо. Хоч і поводимо себе так, ніби вже взяли Бога за бороду. Вважаємо себе наймудрішими з-поміж усіх створінь. А самі ж геть не вміємо жити по-божому, у любові й терпимості. Все чубимося поміж собою, вискубуємо одне одному пір’я, проливаємо кров, заплямовуючи тією кров’ю не лише себе, а й свої прийдешні покоління. Але ж кров людська – не водиця, рано чи пізно затопить землю до самого краю. Що тоді?..

– Страшні речі говорите, діду. Не буде війни. Та й заради чого тепер воювати?

– Ех! Мала ти ще. Ніц не тямиш, – махнув рукою дід Омелько, тривожно задивляючись у вікно – крізь прозору дощову завісу – за засніжені вершини гір, так, ніби вже чекав звідти неминучої біди.

Тоді підійшов до полиці з книжками, довго перебирав очима надписи на корінцях. У нього було багато книг – і українських, і польських, і німецьких. Позаяк Бог не послав Омелянові рідних діточок, то мусив у щось інше свою нерозтрачену батьківську любов виливати. Любив дружину. Любив чужих дітей. Любив книги. Коли ще вчителював у Верховинській школі, із запалом вродженого колекціонера стежив за усім, що виходило в Австро-Угорській імперії, але більше – за старими виданнями, які через п’яті руки потрапляли до гуцульського краю. Поступово розжився на таку розкіш – створив домашню книгозбірню. Запрошував усіх, хто має хист до читання. І перший час ходило до нього багато люду – із Верховини, із Косова, із усіх довколишніх сіл. Однак, потім, коли війна почалася… ет, що там згадувати!.. Дружина захворіла й невдовзі Богові душу віддала, учні по фронтах розійшлися, більшість із них у бою з ворогом полягли – хто вже до нього повернеться?.. Зостався сам-один, ніби висохлий дуб посеред поля. Аби притлумити у серці гнітючий біль утрати, почав і сам писати одну велику Книгу. Не писав – списував із власної пам’яті: усе те, що йому боліло, що викликало жаль, радість, захват, гнів. Часом забував їсти й пити, лишень сидів, згорбившись, біля вікна і все мережив дрібнесенькими крученими літерами цупкі сторінки старого австрійського альбому для малювання – поки світло надворі. Ганя знала: у такі хвилини діда не можна турбувати, тому терпляче чекала, коли той довершить свій щоденний ритуал і, вже як сутінки впадуть на гори, як у хаті стане темно, почне переказувати їй, нерідній онучці, усе, про що написав.

Але цього ранку Омелян не квапився сідати за стіл і діставати зі скрипучої шухляди альбом. Перебравши очима запилюжені корінці книжок, нарешті дістав якийсь старий пошарпаний томик і, відставивши ковіньку вбік, почав його обережно гортати.