– Це добре.

– Добре. Звичайно, добре! Не проводити ж мені решту відпустки у строгій аскезі! – роздратовано випалила. – А взагалі хочу тобі нагадати, що курортні романи зазвичай не закінчуються нічим хорошим. Адже ними керує лише гола пристрасть, без почуттів. Пристрасть дуже скоро минає. І що залишається в підсумку? Нічого.

Мене це зачепило.

– Не розумію, Марто, тебе якась муха вкусила сьогодні зранку? Що тобі до мого особистого життя?

– Нічого. Просто через таких, як ти, нормальні хлопці не можуть одружитися!

Запала мовчанка. Між нею і мною. Мов прірва. Глибока-глибока. Вона зрозуміла: бовкнула щойно зайве і смішне. Їй від того стало некомфортно. Я це відчувала. І тому не бажала продовження.

– Марто, залиш мене, будь ласка. Хочу побути сама.

Вона мовчки повернулася і пішла вздовж Чорного Черемошу. Мені було боляче, бо я розуміла її тепер – як ніколи. Тільки що могла вдіяти?..

Назар приїжджав до Криворівні кожного дня. Зазвичай уранці. Але, бувало, і під вечір. Забирав мене, ми сідали у червоний «Спортедж» і їхали десь – у гори, до вцілілих криївок УПА, до водоспаду чи просто вздовж Черемошу… Це були найщасливіші хвилини і години мого перебування на гуцульській землі. Назар розповідав багато усіляких легенд, оповідок, історій. Я слухала із захопленням.

– Назаре, – запитала якось, коли ми лежали самі посеред полонини і стежили, куди пливуть сірі хмари, – а чому твоя бабця не хоче розказувати про своє минуле?

– А для чого відкривати іншим те, що має належати тільки тобі одному? У кожного є таємниці. Іноді саме вони тримають людину на цім світі.

– А тобі баба Анничка розповідала щось про своє життя – оте, яке було в неї до Криворівні?

– Дуже мало. Зовсім-зовсім.

– Наприклад? – мене розпирала цікавість.

– Ну, наприклад. Знаєш, одного разу на Маковея я приніс бабусі букет посвячених квітів. Вона нездужала, лежала в ліжку. І попросила, щоб я взяв у серванті вазу для тих квітів. Коли я ніс цю вазу до кухні, щоб налити туди води, почув, як усередині щось ніби дзвенить. Зазирнув. Там ховався золотий кульчик-півмісяць. Видно було, що кульчику тому вже багато-багато років, справжній антикваріат, тепер таких не роблять. Але він там був один. От що мене здивувало. Я приніс знахідку бабці і запитав, звідки це у неї. І бачив по її обличчі: вона не рада моєму запитанню. Відчув себе злодієм, який проник без дозволу в чужу душу і вкрав там щось дуже сокровенне, якусь таємницю.

– Так вона і не розповіла, звідки у неї той кульчик?

– Сказала: «Це подарунок матері. Мати подарувала, коли мені виповнилося сім років». І попросила строго, щоб я поклав півмісяця назад. Виявляється, я тоді взяв не ту вазу.

– А чому півмісяць був один, ти не поцікавився?

– Я запитав, де другий півмісяць. Відповіла: «Загубився». І все. Я зрозумів, що більше немає сенсу про щось її розпитувати.

– Та твоя бабуся могла б бути партизанкою!

– А вона там і була. У партизанах. Вірніше, мала справу з партизанами. Але і про це багато говорити не хоче. Мій дід був воякою Української Повстанської Армії. Псевдо повстанське – «Цимбал». А бабця моя його Соколом називала, бо справжнє ім’я – Юрій Соколовський, син Івана, 1920 року народження, з села Верхній Ясенів, присілок Борисівка…У 1944 році поступив у сотню «Перебийноса», чоту «Сокола». Був на зріст високим і сміливим скорострільником. Стрільці жартували: «Вже Цимбал грає, у бій закликає». Принаймні так про нього написав у своїх спогадах один з бойових побратимів. Бабця ж майже нічого не розказує. Знаю одне лише: кохала вона діда міцно і вірно. Тільки ж так і не встигли вони повінчатися. Загинув в одному з боїв з військами НКВД у квітні 1945 року в Криворівні, вірніше, у присілку Бережниця. Там його поховали так, що слід загубився, тіло родичі не змогли знайти. Але ж якби бабця була його законною жінкою, то її, певно що, забрали б одразу ж по тому випадку. І навіть якби живою лишили спочатку, то потім би все одно десь у таборі загинула. Сумна історія. Але ж у кожній історії – повно таємниць.

– Так, – погодилася я з Назаром, – і вже ніхто їх не розкриє. Забирають люди із собою в могилу все найдорожче, що мають – свої таємниці.

Лісник обійняв мене і притулив до себе. Я чула, як швидко й гаряче б’ється у нього серце.

Ми ставали з ним усе ближчими, все ріднішими. Тільки ота сила – якась невидима і тривожна, існувала весь час межи нами. Здавалося, що аж заржавілими ланцюгами прикуті одне до одного, що болять нам ті ланцюги, як нерви живі болять, але скинути, розірвати їх не можемо – бо не ми їх вигадали, а хтось іще задовго-задовго до нас…

Та ми йшли наперекір тій силі, відчайдушно віддавалися почуттям, кохали одне одного так, ніби кожного разу це мало бути востаннє.

Мені часто пахло цвіллю, коли ми були разом. Але озиратися я боялася. Знала: десь тут поруч є Яга, ота стара відьма. Я не знала її. Не знала навіть, чи вона справжня, чи мара, чи моя власна вигадка, мій сон… Нічого не знала про неї.

[хроніки чужих життів]

Київ

Через рік по тому, як нову жінку знайшов, звістка радісна його наздогнала: рішенням останнього з’їзду Центрального Комітету столицю України знову переносять до Києва! Отже, буде він тепер поліцаєм столичної залізниці, а це ж, як не як – підвищення по службі.

Тішився. На роботу ходив, наче на парад – у новій формі, у випрасуваній сорочці, черевики – до лиску вичищені. Йде і дорогою аж присвистує, увагу перехожих на собі спиняючи: хай дивляться, хай знають, що він – не якийсь там звичайний службовець, він тепер щодня урядові поїзди з Харкова зустрічає. Начальство, різне за рангом – від найвищого до найнижчого, зі своїми родинами до нової столиці перебирається. Михайло Костьович, то руку подасть, то усміхнеться, то розпитає чемненько, як їхалося. А тоді наказує своїм помічникам брати валізи (але обережно: аби нічого з багажу не пошкодилося!) і проводити високоповажних пасажирів до новісіньких чиновницьких автівок, виставлених рівною лінією покрай станції. Сам залишається на пероні. В останніх вагонах – речі, книги, архіви, документи; стежить пильно, аби нічого з того не згубилося, не пропало.

«Ні, так не годиться, – між тим сам себе подумки переконує. – Батько й мати правду кажуть: не личить такому чоловікові, як я, жити з жінкою-приблудою, дикункою неписьменною. Мені б засватати донечку міністра чи якогось комісарика – аби не соромно її на люди показати».

Але, міркуючи отак, все-одно бачить перед собою Ликерчині очі – дві прірви, від яких подітися нікуди не годен, хоч як би того хотів. Бо провалився він у ті прірви, ще як вперше її стрів на станції – налякану, безпорадну, худющу, знесилену від голоду; сиділа у порожньому вагоні товарняка і притискала до серця напівмертву сестричку. Ніби сам гаспид, кепкуючи, уколов молодого вдівця за живе – аж той побачив раптом у брудній страхоліській приблуді жінку.

Тепер би, звісно, усе змінив, виправив на краще для себе. Але – не годен. Є у житті речі, сильніші від нас, бо задовго до нас кимось іншим вигадані. Мусить, мов той хисткий човен, без керма і вітрил, плисти за течією, радіючи кожній перешкоді – сподіваючись на порятунок.

Двадцять четвертого червня тридцять четвертого року Київ було проголошено новою столицею. У центрі міста розпочалося будівництво: зводилися величезні похмурі палаци з колонами та високими стелями, з важкими дверима й непроникним цоколем – урядові споруди.

– Аж враження складається, що по-іншому оті хлопці жити непризвичаєні, тільки – в розкошах… Та ще ж учора топтали босими ногами по селах кізяки, а сьогодні, диви, раптом царьками поставали, керувати нами приїхали, – перешіптувалися між собою знатні городяни, залишки розбитих аристократичних родів.

Михайло на ті розмови не зважав, бо чого тільки від заздрості люди не набалакають?.. Та й набачився на своєму віку різних влад і урядів. Вже й сам не знав, кому вірити, кого слухати.