Я не дивлюся, куди іду. Дивлюся лише на свої ноги. Босі, засмаглі на сонці, брудні від пилу. Іду повільно, але ритмічно, ніби заколисую саму себе – в дорозі – іду, іду, іду, іду, іду… Не наважуюся подивитися вище, відчуваю у тому якусь небезпеку, і пояснити цього відчуття не можу. Хтось керує моїм рухом, хтось задає напрямок. Мені тепло, бо тепла земля під моїми ногами. Раптом чую дитячий плач, який перетворюється на дзвінкий сміх. Переводжу погляд на дорогу, якою іду. Чую солодкі стогони кохання, жіночий крик під час пологів, хропіння чоловіка, старече зітхання і дикий крик, який навіть не схожий на людський. Але все це скоро замовкає. І тоді з-під землі вибухає гарячий багряний фонтан – ніби кидає виклик усім, хто не хоче вірити у те, що наша земля – це насправді наша кров.

Дивлюся на фонтан. Не відчуваю до нього ані любові, ані ненависті, ані огиди… ані подивування. Просто дивлюся: у цьому немає нічого надприродного. І тоді помічаю раптом – уся земля вкрита бридкими чорними жабами. Вони стрибають одна поперед одної, одна на одну, підставляючи під багряний фонтан свої потворні спини. А тоді, накупавшись вволю у крові землі, починають голосно кумкати, розриваючи тим кумканням мої слухові мембрани – на тоненькі-тоненькі шматочки… я вже нічого не чую… лише мовчки й покірно іду за ними – довгою і широкою стежкою, вгору, до розмитого туманного обрію…

Десь на півдорозі бачу Назара – у білій вишиваній сорочці – білим по білому. Він простягає мені руку. Я теж у білому вбранні і з білим вельоном – наречена. Ми йдемо разом, тримаючись за руки, дивлячись під ноги – аби часом не втрапити до прірви, аби не пробити землю своїми кроками…

Зупиняємося там, де обрій. Я завжди вважала, що обрій існує лише здалеку. Ні, до нього можна дійти, ми ж дійшли. Перед нами, мов із-під землі, виринає величний храм. Розкішний. У стилі бароко. Входимо. «Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа», – починає співати раптом невидимий хор. Десь високо над нами. Це якісь неприємні верескливі голоси, що переходять у жаб’яче кумкання. І мені найбільше хочеться, щоб стало тихо. І стає тихо – наче в могилі. Тоді до нас підходить ВОНА, а разом з НЕЮ – високий чорнявий красень, так схожий на Назара. Тримають у руках коровай. На білому рушнику. Вони хочуть нас поблагословити. Але ми всі чекаємо священика, який вінчатиме нас. Священик довго не йде. Ми бачимо інших гостей, які прийшли на наше весілля. Це красиві й усміхнені люди. Серед них є і моя бабця Галина, і Назарова бабця Анничка – але вони молоді, вродливі, зовсім не такі, якими запам’ятали їх ми. Анничку за руку тримає якась дівчина, вона дуже схожа на мене, як сестра-близнючка, а проте й гарніша від мене, здається. Є з ними і Назаровий дід – статечний парубок-гуцул у формі повстанця. І навіть – мій сусід Ілько, здоровий, щасливий. Всі вони підходять до нас і вітають зі святом. І дарують нам білі-білі квіти.

Нарешті з’являється Той, хто вінчатиме нас. У довгій рясі. Високий, стрункий. Я не забула б його навіть у пеклі. Лікар Думін. Він зовсім не змінився. Такий, яким я його любила. Від його погляду стає млосно. Але Думін мовчки протягує нам на долоні – замість наших весільних обручок – пару золотих кульчиків-півмісяців. І навіть не запитує, чи хочемо ми з Назаром бути до смерті разом – «і в радості, і в горі». Просто протягує кульчики на своїй широкій чоловічій долоні. Мовчки.

І тоді до храму заходять інші гості. Стурбовані і сумні. Серед них – наші батьки, мої і Назара, Марта, Андрій, інші друзі, чоловіки, які любили мене і яких ніколи – по-справжньому – не любила я, мій теперішній друг Орест, навіть – мій учитель музики з акордеоном.

Я беру один кульчик з долоні Думіна і гострим шпичаком проколюю Назарові вухо, щоб здійснити нарешті цей дивний обряд вінчання. З проколеного місця починає струменіти кров. І я не знаю, чим її зупинити. У голові паморочиться, свідомість залишає мене… Все, що бачу перед тим, як упасти в забуття, – яскраве і тепле-тепле світло, що заливає все довкола, розмиваючи обрій. Обрій існує лише здалеку, бовваніючи, – я не помилялася… Якась сила поки що не хоче мене відпускати ТУДИ. І тому я повертаюся знову…