– Іди сюди, швидше, ще маємо трохи часу.

Потягнув жінку до кімнати, кинув на ліжко і, ніби голодний хижак, накинувся на неї: почав шматувати зубами її тонку полотняну сорочку, жадібно припав вустами до її грудей, кусав, стогнав, обціловував кожну клітиночку її тіла… В голові йому паморочилося від недосипання, від перепитого алкоголю, його руки тремтіли від нескоєних злочинів… Не впізнавав сам себе: не чоловік, а звір, кровожер. Пірнув у жінку, прострілив її, ніби голову свого вигаданого ворога. Хотів глибше, наскрізь, але ніяк не міг подолати отой гарячий густий морок, що несподівано оповив його, захопив у солодкий, п’янкий полон, стис до болючого екстазу. Розчинявся у тому мороці, залишав там свою нікчемну сутність… За вікном відлунювали вибухи, кривавили недалекі пожежі, але він нічого того не чув, не хотів чути, не бачив, став глухим і сліпим, байдужим до всього, що не стосувалося його знавіснілої, невгамовної плоті.

А потім заснув, упав у глибоке, липке заціпеніння.

Ликера лежала поруч на ліжку, ледве прикривши власну наготу старим мережаним простирадлом. Дивилася на Михайла вологими від сліз очима. Не відчувала жодної любові, лише – сором, огиду, безсилля, гірку провину перед своїм першим… перед мертвим чоловіком.

– Василечку, пробач, – шепотіла, приклавши руки до лона, так, ніби вже чула там, усередині себе, стукіт іншого, ще невидимого серця.

Криворівня

– Ґаздине, гостей впустиш?

На порозі стояло двоє високих і кремезних молодиків. У формах. Із залізними тризубами на кашкетах.

Зрозуміла одразу ж: повстанці. Але острах зачаївся десь глибоко в серці: а що, як раптом не повстанці? А що, як «стрибки»-емгебісти, переодягнені в повстанські строї? Їх, таких, тепер багато селом ходить… Прийшли з нею поквитатися – за те, що допомагає своїм хлопцям із лісу…

– А ти нетутешня. Файна така… Їй-бо, нетутешня? – запитав один із гостей і показав рівнесенькі білосніжні зуби.

– Тутешня, але… не зовсім, – спантеличена несподіваною появою незнайомців, ледве говорила.

– «Варка»?

– «Варка».

– Звати ж тебе як, солодка афинко? – запитував той самий. Гарний такий. Наче дідько-спокусник. Очі-вистріли. Із кріса. Ні, з вогнемета. Справжнісінький мольфар. Хоробрий і зухвалий. Їй навіть подобалася його зухвалість.

– Ганя мене звати, – гордовито вимовила.

– Йой! Анничка?

– Ганя, – підкреслила гостро.

– От і видала себе, що нетутешня! Бо по-тутешньому – Анничка.

Знову показав білі зуби. Здоровий хлоп. Цікаво: на коров’ячому чи на козиному молоці вимужнів-вибілів отак. Вдала із себе набундючену, бо ж зачепили її щойно отим кпином – мовляв, нетутешня, не гірська вона.

– А хіба це так вже погано, що нетутешня?..

– Не гнівайся на мене, Анничко, я ж не зі зла на тебе, зовсім.

І раптом посерйознішав:

– Мене звати Юра. Це мій побратим Петро. Нас до тебе прислав «Сокіл». Ми з його чоти. Скоростріли.

– Уперше про вас таких чую.

– Ми новачки. Лише тиждень, як вступили до війська.

– Невже «Сокіл» вам не сказав мого справжнього імені? – з підозрою запитала Ганя.

– Та ні, сказав. То ми просто перевіряли, чи не помилилися бува, – здалося, Юрко дещо зніяковів раптом перед Ганею, але й швидко розправив плечі. – А ти тут із ким жиєш?

Нишпорив очима по всіх кутках убогої Ганьчиної господи, але порога переступати так і не наважувався – без дозволу ґаздині. Петро увесь цей час мовчки стояв поруч, ледь не за спиною у товариша. І теж терпляче чекав.

– Сама. З дідом жила. Але дідо помер три роки тому. Відтоді сама.

– А тобі скільки?

– Двадцять п’ять.

– Не мало вже. Дівуєш?

– Дівую. А що?

– Та нічого… Може, впустиш нарешті до хати?

– Так, заходьте.

Тепер Ганя остаточно впевнилася: це повстанці. Відчула всім єством і серцем: свої хлопці, партизани, безстрашні та відчайдушні лісові чорти.

Босенко Ганна (псевдо «Варка») вже два роки була зв’язковою у сотні Перебийноса. А свою малесеньку вбогу, що ледве не розвалювалася від вітру, хатинку (дісталася їй по смерті діда Омелька) перетворила на підпільну штаб-квартиру – сюди зносилася інформація про розташування і стан сотні, тут вряди-годи навіть переховувалися повстанці – але рідко, бо всі ж розуміли, яка це серйозна небезпека для дівчини.

Коли нарешті владнали справи і передали «Варці» найновіший список вояків сотні Перебийноса, Юрко осмілився запитати раптом дівчину:

– Анничко, а ти підеш за мене… коли війна скінчиться?

Усміхнулася із якоюсь звабливою, до непристойного, сором’язливістю, бо ж не дівчинка вже – знає свою силу…

– Нехай закінчиться спершу, а тоді поговоримо, – відказала.

– Тоді посаг бережи! – гукнув уже за порогом. І знову блиснув молочно-білими зубами. Й очима вистрілив – аж кольнуло під серцем. От гаспидська врода!

Він прийде іще до неї. У її бідну господу. У повстанську штаб-квартиру. А куди йому діватися?.. Війна – не перешкода коханню, коли серця – вже запалені…

Але тривожна думка раптом прослизнула у Ганьчин мозок, наче протяг – у хату: з одним півмісяцем не може бути щасливою. Лише з двома. Другий кульчик – у мачухи.

Ганя згадала про Ликерку. Іще чекала її… Завжди чекала. Бо ж не могла не вірити у своє щастя…

[фрагменти мого життя]

Дорога

Ми їдемо з Орчиком – це мій друг – туди, де я виросла. Захотілося раптом походити по рідній землі. Попросила, щоб відвіз, знала – не зможе відмовити.

Ми познайомилися рік тому. Майже випадково. Я поверталася додому після роботи, а він проїхав повз мене по величезній густій калюжі – тоді станув сніг… Забрьохав – аж до непристойного – моє новісіньке рожеве пальто. Хотілося матюкатися і плакати одночасно. Але він зупинився, вийшов з авта, почекав, коли я опинюся поруч, і почав просити вибачення – красивою літературною мовою. Він і сам був красивим чоловіком. З блискучими – аж по-циганськи пронизливими – темно-карими очима і чорним волоссям.

Майже до ранку ми сиділи в одному затишному київському ресторанчику, пили вино і слухали живий джаз. В акваріумі напроти мене плавали сонні рибки – їх, вочевидь, вже було важко чимсь здивувати.

А потім він відвіз мене додому і побажав найкрасивішого сну. На прощання не поцілував. Поцілував, коли наснився… Був просто гарний сон. Що дуже скоро здійснився. Однозначно: це не було коханням. Бо я ж тепер знала достеменно: що таке кохання. Але було добре з Орестом. І ми почали зустрічатися.

За три місяці романтика випарувалася з наших стосунків. Усе стало таким простим, як щоденна метушня в метрополітені, як вівсянка на сніданок чи як механічні хрестоподібні рухи пучками пальців після кожного «Господи, помилуй». Лишилася приязнь і трохи пристрасті. І відчуття потрібності – своєї – йому. Він – прив’язався до мене – як цуцик. Працює в одній страховій компанії. Старший від мене на дванадцять років. Цілком серйозно має намір одружитися зі мною. Але я досі вагаюся. Невпевнена поки, що мені личитиме така роль – Орчикової дружини… що він – моя доля. Зрештою, куди так квапитися?

Кандидатську з історичної фонетики я вже захистила. Тепер продовжую своє наукове дослідження і викладаю другокурсникам історію української літературної мови. Все не віриться, бо ж сама ніби нещодавно за університетською лавою сиділа. Збігає час…

Мої батьки, несподівано для мене і для усіх наших родичів, вирішили знову зійтися. Цього разу вони навіть обвінчалися у церкві, хоча я ніколи не вважала їх віруючими. Мабуть, час робить людей вразливішими, додаючи їм не лише розсудливості, а й забобонності.

Вряди-годи зустрічаю Андрія. Якось запросив мене на каву. Шкодує, що так усе вийшло. Каже, не хотів мені тоді псувати життя порожніми обіцянками. Але тепер він – самотній, а я вже не кохаю його, тож не хочу до нього повертатися.

Марта – про це я дізналася випадково від наших спільних знайомих – перейшла в іншу компанію, теж на посаду головного бухгалтера, але з утричі більшою платнею. Знайшла собі парубка. Такого, якого шукала. Бо влітку – весілля. Мені не телефонує і не пише. Очевидно, коли жінка нарешті стає щасливою в особистому житті, дуже швидко забуває про усіх своїх «дошлюбних» подруг. І, зрештою, це нормально, адже кожна з таких подруг неминуче нагадуватиме їй – вже самим своїм існуванням! – про допущені у минулому помилки, проявлені слабкості, любовні пригоди, поразки, гріхи, сльози, страждання. А це шкодить щастю. Минуле треба відрізати від себе, наче спалене невмілою перукаркою волосся – без жодного жалю, з тремтливим очікуванням чогось нового, здоровішого. Але я – це щиро – радію за неї.