– Вже сиджу.

– А якби побачила його вперше, але вже знала, що він – трунар?

– Назаре…

Він затулив долонею мої вуста.

– Нічого не кажи. Я каюся перед тобою, що збрехав тоді. А ти не гнівайся і спробуй мене зрозуміти. За фахом я маркетолог, закінчив економічний у Львові. Життя змусило таким от не зовсім приємним бізнесом займатися. Смішно, може, звучить – відчув у тому своє покликання – людей красиво у вічність проводжати.

– Тому і вивіска така – «Салон краси»?

– Вивіска не моя. Колись там, справді, був салон краси. Але коли я винайняв у тому будинку кімнату поруч із салоном і відкрив свій бізнес, до моїх сусідів усе менше й менше клієнток стало ходити. А потім взагалі власник салону знайшов інше приміщення.

– А ми з Мартою хотіли там манікюр зробити, – згадала я.

А сама подивилася на свої красиві нігті і подумала: «Назаровий бізнес значно стабільніший і прибутковіший, аніж бізнес його колишнього сусіда».

– Ну так що, пробачаєш мені, Ярочко?

– Пробачаю.

Ми ніжно поцілувалися.

Це було там, де закінчувалася одна з маленьких верховинських вуличок.

Скоро я поїду звідси. І що повезу додому? Окрім короткої і красивої історії кохання.

Раптом мені стало неспокійно. Якась сила відібрала вмить весь мій внутрішній спокій. Ця сила наказувала мені: тікай! швидше тікай звідси!..

Я щось забула. Точно, щось забула… не взяла того, без чого не маю права залишати завтра гуцульську землю. Це щось дуже важливе для мене. Хто мені скаже, що це?!!

На мить мене осінило: стара Яга! Відьма з потічка! Хто вона? Чому переслідує мене скрізь, де я відчуваю радість? Чому заважає мені насолоджуватися цією радістю? Чому від неї так тхне цвіллю?..

– Назаре, можна тебе про щось попросити? – мій голос був схвильованим, цього я не могла приховати.

– Слухаю, – сказав лагідно.

– Назаре, почекай мене, будь ласка, тут. Я скоро повернуся, мені треба збігати… до тітки Насті. Марта попросила… коли дізналася, що ми з тобою їдемо до Верховини, щоб я забрала її нічну сорочку, – збрехала.

– То я підвезу тебе до тітки Насті.

– Будь ласка, ні! Я сама… збігаю. Так треба. Назаре, будь ласка.

– Щось трапилося, Ярочко? – моє хвилювання перейшло на трунаря.

– Ні, все гаразд. Я потім… поясню все.

(Щось вигадаю… потім… – подумала).

– Добре, – здивовано погодився Назар, – але раптом що, дзвони, буду тут, на місці.

Я щодуху мчалася до потічка. До того місця, де ми з Мартою засмагали у перші дні приїзду. Час від часу озиралася: чи не стежить за мною Назар. Бо ж занадто підозрілою я здалася йому.

Скинула капці і бігла босоніж. Так зручніше.

Нарешті – знайомий дерев’яний місток. Невелика галявина, яка веде вгору, до плетеного тину чийогось обійстя. Прозорий потічок із химерними камінцями на дні. Чи химерними є ці камінці насправді? Холодна течія лоскоче мої литки. Дивлюся лише у воду. Занурюю руку і виймаю каміння, і потім знову кидаю його назад. Немов шукаю щось, що колись згубила, давно-давно. І раптом – на дні – золотий кульчик-півмісяць! Один кульчик! Один півмісяць!

Відчуваю знайомий запах цвілі. Озираюся – стара. Яга. Біля потічка. Біля мене. Суха, скарлючена, чорна, в чорному платті. Біла хустка накинута на голову – тепер уже біла. Босі ноги у воді.

Ковінька пробила землю. Стара пробила мене своїм страшним поглядом. Я заклякла від жаху. Ми дивилися одна одній в очі.

Але жах відходив від мене потроху. І вже не тхнуло так сильно цвіллю. Я вже не боялася цієї жінки.

– Дай Боже здоров’ячка, – привіталася з нею так, як вітаються тутешні люди.

Вона мовчала. Я підійшла ближче. Її очі здалися мені звичайними очима – такими, як у людей. Як у мене. Тільки з глибоко вкарбованим сумом. З бездонним, невичерпним, нескінченним відчаєм…

Просто дуже стара жінка. Це час зробив її Ягою.

Я подивилася на свою долоню, на золотий півмісяць. На очі Яги. Їх більше не було. Не було й обличчя. І самої старої, здається, більше теж не було. Ніколи не було.

Мені стало холодно. Я кинулася тікати – назад, від цього проклятого потічка, зачаклованого відьомського місця.

І раптом ВОНА – та, що з моїх снів – закричала – мені у спину – знайомим із дитинства голосом:

– Доню! Тікай! Тіка-а-а-а-ай! Тіка-а-а-а-ай від нього!

Я не озиралася. Мчала так, ніби за мною гналася зграя вовків. Але ЇЇ голос – луною – озивався – крізь мене. Проникав у мої легені, у мою кров…

Та чи це був ЇЇ голос?!..

Я вже не пам’ятаю, як добігла до машини. Як ми їхали з Назаром до Криворівні. Про що він мене запитував і що я йому відповідала. Нічого не пам’ятаю. Лише оте «Тікай!.. від нього»… І – грім, який несподівано прокотився небом – над нами.

Пішла злива. Лише тепер я згадала про затиснуту міцно долоню. Боялася розтискати. Назар не повинен нічого знати. Це – моя власна знахідка. Навіть якщо вигадка, якщо мара, то лише – МОЯ ВЛАСНА. Я дам усьому цьому раду, сама. Але найсправедливіше буде, – міркувала собі, – віддати кульчик бабі Анничці – до пари, адже, схоже, це і є той другий, якого вона колись загубила. Так я вирішила, поки їхала в машині з Назаром. Я віддам знахідку його бабці. Авжеж!

Але ми не встигли. Коли приїхали до Аннички – та вже була мертвою. Лежала на своєму ліжку із заплющеними очима. Якась блаженна усмішка застигла на її білому – помереженому брижиками – обличчі. Цікаво, що вона бачила, перш ніж піти? На переході між двома світами…

Марти тоді не було вдома. А стару стерегла знайома чорна кішка. І пахло цвіллю.

– Померла, – відпустивши холодну руку бабці, здавленим голосом вимовив Назар.

– Пішла за Габією, – навіщось додала я.

Захотілося якомога швидше поїхати звідси. І ніколи більше не повертатися.

[хроніки чужих життів]

Київ

Відчувала: чоловік на неї дуже сердитий за те, що досі йому сина не привела. Вже не любить її Михайло так, як спершу любив. Розчарувався, охолов, стомився, розгубив у марних сподіваннях ту дещицю ніжності, яку тримав колись для неї у своєму серці. Холодною, грубою байдужістю щодня прирікав її на ганебну поразку. А якось у відчаї, перехиливши кілька чарок оковитої, заявив прямо:

– Оце ти собі, як хочеш, а мені жінка порожня ні до чого.

Посмутніла Ликера. Хіба ж вона винна у тому, що сім’я чоловікове у ній ніяк не зійде, не проросте новим життям? Хіба винна, що утроба її темна не приваблює до себе жодної живої душі? Багато чарів знає, але тут їй ніякі чари, ні закляття, ні трави не допомагають. Ще й мати Устина – ніби навмисне – замовкла, перестала приходити у доньчині сни. Від безсилля власного Ликера з кожним днем згорала, ніби свічка. Душа її прозоріла, топилася, витікала із тіла і, застигаючи, мертвим каменем ставала. Біль продовжував своє існування вже десь поза нею, і вона намагалася ні на що не зважати.

Несподівано знайшла для себе нове заняття. Згадала якось про рідну сестру Галину, про її дивовижне рукоділля, і подумала, що могла б не згірше своєї сестри голкою по тканині малювати. Вмовила чоловіка придбати їй усе необхідне для вишивання причандалля, і той охоче виконав її забаганку: накупив тканини, різнокольорових ниток, малюнків – усе, що вона просила. І сам при тому аж ніби трохи прояснів, полагіднішав: матиме тепер його Ликера, куди себе подіти від міської нудьги й марноти – у нестерпному, хворобливому очікуванні материнства; бо все ще не втрачав надії на сина, потай вірив у справдження своєї задавленої і нав’язливої мрії.

Спершу взялася Ликера за нову справу без особливого натхнення – більше заради того, аби відволіктися від важкого пригнічення, аби виконувати в житті бодай якесь призначення, бодай чимось заповнити своє пісне сіре життя, додавши до нього, хоч і штучних, а проте строкатих і радісних барв. Але поступово так захопилася вишиванням, що час на неї зовсім тиснути перестав, як то було раніше, коли ще нудьгувала. А згодом і замовлення почала брати від київських жінок: на подушки, ікони, портрети вождів, квіти на рушниках… Щоправда, вишивки ті їй виходили не з уяви, як це було у її сестри Галини, а з наперед накресленого на папері малюнку. Звичайне ремесло, яке, між тим, робило її потрібною у цім житті іще комусь, окрім самої себе.