Переді мною – бурхлива течія повноводого Черемошу. У прозорій холодній воді плавають маленькі золоті рибки. Я нахиляюся, аби піймати бодай одну з них, але бачу біля себе висохлі чорні ноги старої жінки, бачу чорну кішку, що впилася зубами у величезну жабу. Черемош наповнюється кров’ю, я занурюю руку в стрімку течію і дістаю звідти золотий півмісяць. Кульчик без пари. Треба негайно віднести його Анничці – допоки та ще жива. Жива?..

Все частіше відчуваю тугу за лісником. Саме за лісником, бо слово трунар для мене відгонить жахом смерті. А я не хочу думати про смерть. Розгортаю карту і крадькома від самої себе полюю поглядом на знайомі топоніми – Верховина, Криворівня, Косів… Десь там, між високих пагорбів, заховався один потічок – вода у ньому спливає швидше, ніж час.

Я вже стомилася займатися самообманом, переконувати саму себе у тому, що почала нове життя. Насправді ж моє щастя залишилося ув одному короткому відтинку минулого, і саме завдяки спогадам про цей відтин я можу безболісно переживати існування в «тут і тепер». Часом здається, що в моєму серці не перестає жевріти одна затаєна надія: іще не пізно перетворити те, що було – на те, що може бути. З минулого зробити майбутнє. Хіба такого не буває?..

Але, ні. Якщо вже тікати, то – до кінця. Не озираючись назад. Тільки ж пам'яті не обдуриш…

Від тієї поїздки у мене лишилося кілька десятків електронних світлин, перекинутих на флеш-пам’ять: Марта – корчить мені гримасу, розгойдуючись на підвісному містку; я – схилилася над бурхливою течією Черемоша і мию там щойно куплені на ринку свіжі огірки; ми з Мартою – п’ємо пиво у верховинській колибі, кепкуючи зі своїх надто юних залицяльників; двір баби Аннички і будинок, в якому ми винаймали кімнату лісника; Марта – лежить горілиць серед жовтих квітів, по дорозі до Писаного Каменя; я – сиджу в кріслі-гойдалці, начепивши на себе кептарик і гуцульську шапку самого Михайла Грушевського (директорка музею навіщось дозволила нам цей невинний школярський вибрик). І – гори, гори, гори… Величні, таємничі, сумні… На мене враз повіяло якимсь блаженним чаром первозданності. Я вдихнула в себе це відчуття і, без перебільшення, відчула божественне єднання з усім світом. Так було і тоді, коли стояла під самісіньким обрієм, міркуючи про кров і час, про смерть і воскресіння…

Я привезла ці світлини сюди, до Києва, разом із легендами про жаб і золотим кульчиком-півмісяцем, знайденим майже рік тому у Жаб’ївському потоці. Привезла усе це сюди – разом із таємницею, про яку, не знаю, чи зможу колись розповісти своїм майбутнім дітям.

А, може, я занадто драматизую свої спогади, навмисне надаю їм такої великої ваги, аби лишень виправдати свою теперішню почуттєву інертність? Годинами сиджу перед комп’ютером, ждучи бозна-кого, невідомо-звідки. Але – для чого? Чи не краще було б про все забути, викинути дурні спомини із дурної голови? Дописати нарешті свою кандидатську, взятися за вивчення французької або ж, як слід, вдосконалити англійську, навчитися грати на якомусь музичному інструменті або, в крайньому разі, пригадати бабусині уроки з вишивання. Я – ще молода, переді мною відкрито безліч різних можливостей. У чому ж проблема?.. Мабуть, у серці. А якщо точніше – у пристрасті. А якщо ще точніше – у її відсутності. Адже без цього живого духовно-тілесного вогню життя будь-якої жінки неминуче перетворюється на повільне помирання. На довжелезний, пересохлий шлях – із пустелі в пустелю…

Пригадую свою останню розмову з Мартою.

– Скажи, що ти хочеш від життя? Чого тобі бракує?

– Вогню, – не вагаючись, відповіла я.

– Може, інквізитора?

– Я сама собі інквізитор. Розумієш?

– Не розумію, – чесно відказала моя подруга.

Колишня подруга. Адже після тієї поїздки до Карпат між мною і Мартою пролягла невидима, але відчутна межа… Відчуження.

І взагалі, відтоді, як я повернулася до міста, багато чого змінилося.

«Ти обожнюєш його. Молишся на нього й за нього. Не уявляєш свого існування поза ним. Цілуєш очима його квартали і цвинтарі. Але подумай про це: колись твоє місто накриється. Піском, димом, радіацією чи, може, прісною хвилею. Накриється невідворотно і цілком…»

Шкода його, Ілька, що не дожив до цієї весни. Він був хорошим хлопцем.

Моє місто – великий шмат мого минулого, проілюстрований легко впізнаними і до болю рідними вулицями, кав’ярнями, обличчями. Безупинна, запаморочлива метушня, калейдоскоп подій, суєта суєт на згарищі часу, згвалтована й навіки закута у важкі кайдани – моя пам’ять.

А так хочеться про все забути…

До кісток роздираю гарячий асфальт – шкіру міста, в якому ми можемо вільними бути. місто, в якому дерева по-іншому пахнуть. місто, де я – наче хвостик Плутона, відірваний від пуповини Всесвіту.

Ми маємо достатньо часу для того, аби помилятися і виправляти власні помилки. Але завжди є щось, чого не можна виправити. Це те, що живе у нашій крові і переходить нам у спадок від предків.

Виймаю золотий кульчик-півмісяць із сільнички. Розглядаю вкотре. І кладу назад. Сільничку ховаю в шафу – туди, де білизна і рушники.

Що мені до цієї цяцьки? Чому вона так мене хвилює і вабить? Що це за таємниця?..

[хроніки чужих життів]

Київ

Ликера була вдома сама. Філоєнко вже кілька ночей впідряд ночував на залізниці. Наталочку забрали до себе Михайлові батьки, ще три роки тому, відтоді мала зажила з дідом і бабою.

Ликера сиділа на кухні, схиливши голову над вишиванням, між тим, продовжувала думати про своє життя. Про те, що вже було і те, що може бути. Про матір, яка знову перестала приходити у її сни, про коханого Василечка, про Ганю, яку відправила в далекі Карпати, про Михайла, якого по-справжньому ніколи не любила – був для неї чужим, далеким…

І раптом чує: підлога під її ногами хитається, зникає рівновага, серце сполохано у грудях б’ється. На зміну відчаєві приходить страх – з розширеними, ніби два безміри, очима.

Дивна блискавка спалахнула в небі, розколовши небо навпіл, а тоді з гуркотом полетіла на землю, вниз, вглиб – до самісінького пекла.

Ликера підскочила зі стільця, настрашена, за груди вхопилася, озирнулася довкола: ні, у їхньому помешкання ніби нічого не змінилося. Привиділося? Перехрестилася, але це не принесло їй полегшення. Знову задвигтіла під нею земля, аж здалося: зараз розверзнеться під їхнім будинком величезна прірва, і вона полетить донизу, зникне навіки у мертвому підземному царстві.

Філоєнко увірвався до помешкання під вечір – спітнілий, розчервонілий, захеканий.

– Збирайся, Київ горить! – гукнув з порогу, не скидаючи черевиків.

Ликера відклала вишивання, вийшла з кімнати, підійшла до нього впритул.

– Німці?

– Цього разу наші, – сказав і здивувався власним словам: навіщо ж вибовкує зараз те, про що дав слово мовчати – під страхом смертної кари?

– Наші? Тобто… твої? – перепитала жінка.

– Не мої, вже не мої. Ликеро, послухай…, – Михайло раптом запнувся, розгубився, насторожився, непомітно для самого себе піддався забутим жінчиним чарам.

А хотів же навіки викинути її з голови, із серця. Не зміг.

Відчув, як у ньому пробуджується дика, майже тваринна, пристрасть. Стояв на порозі, міцно стиснувши Ликеру в обіймах, дихав на неї вогнем. Повільно скидав із плечей увесь тягар пережитих днів, довгих безсонних ночей, пропахлих викраденим із розбитих крамниць вином, кров’ю своїх колишніх побратимів, страхом смерті… Відправляв до дідька усі плани, накази, вироки нової влади, державні таємниці влади старої, звергнутої… Ніби війна з усіма її небезпеками вже залишилася десь далеко позаду, за його спиною, за порогом його дому – там, де не було її, Ликери.