– Йой! Та це ж… Ликерка!..

Стара інстинктивно вхопилася за тин, аби не впасти від якогось незрозумілого мені хвилювання. Майже прошепотіла:

– Прийшла… нарешті.

Марта стояла поруч і нічого не могла зрозуміти. Мене охопив панічний жах від згадки про навіки поховану таємницю роду – моя ж бабця, коли я була ще зовсім дитиною, кілька разів називала мене цим самим іменем.

– Я не Ликерка. Мене звати Ярослава.

Але стара все ще трималася за тин і дивилася на мене перелякано, ніби боялася повірити у те, що я – справді не Ликерка.

– Так, вона Ярослава, – розірвала напружену струну між нами Марта, – мабуть, ви просто з кимсь її сплутали. Ми – знайомі Вашого онука Назара. Приїхали з Києва, щоб відпочити тут. А мене звати Марта.

Стара відпустила тин. Жах відпустив мене.

– Пробачте, дітки, це моя старість. Пробачте, – сказала, опустивши очі.

«Старість – це страшно. Не хочу бути старою», – вигулькнуло в свідомості.

Назар дещо прибіднився, коли казав, що бабця не звикла до розкошів. Хоч і немає санвузла та євровікон, але ж і не хатинка на курячих ніжках. Цілком пристойна гуцульська господа – смерекові стіни, дві просторі кімнатки, кухня, сіни, веранда. У дворі – невеличкий сарайчик, курятник, нужник і щось подібне на літній душ.

Кімната, у якій ми мали жити, виявилася досить охайною і чепурною, з двома ліжками, шафою, книжковою етажеркою, письмовим столом та великою дерев’яною скринею. Але, на відміну від решти гуцульських хат, у які нам доводилося заходити в перший день нашого приїзду, у цій не було жодної ікони. Я навмисне обдивилася всі кутки – не було.

Ціну назвала смішну – так, аби не зовсім задарма жили. Але ми з Мартою вже встигли звикнути до надприродної щедрості місцевих людей. Хоча тут зрозуміли: без втручання Назара не обійшлося.

– Бабою Анничкою мене називайте, – сказала стара, – живіть собі тут, скільки хочете. Я вам заважати не буду, у мене на городі роботи багато, та й чого мені до вас, молодих, тулитися. Он у мене своя кімната є, а коли треба вам що – кажіть, питайте.

Тепер я могла роздивитися її уважніше. Одягнена у рожеве літнє платтячко, зверху прикрите теплою плетеною з вовняних ниток кофтою, на голові – світла хустка, підв’язана – по-баб’ячому – під саму шию, на ногах – старі гумові чуні, на декілька розмірів більші від розміру ноги. Погляд – якийсь дитячий, а проте з помітним відбитком невиліковної печалі.

Ми покидали сумки в своїй (тобто тій, де ночує Назар) кімнаті, а самі вийшли зі старою надвір.

– Я піду до курей, а тоді на город, а ви не соромтеся, влаштовуйтеся, відпочивайте, почувайтеся, як удома. Про одне тільки попрошу, коли не полінуєтеся: принесіть відерце води свіжої, криниця внизу, через три двори, трохи далеченько, мені самій важко, а онук, не знаю, чи приїде сьогодні. За це увечері вас чаєм почастую чарівним, з чарівного зілля, – по-молодечому всміхнулася нам стара.

– З приворотного? – пожартувала я.

– З такого, від якого молодість надовго зберігається. А коли є молодість і врода, як у вас обох, то й без приворотів парубків стане… Ага, сказати забула ще: коли зголоднієте, то на кухні є молоко кисле і сир, і хліба півбуханця, а в слоїку – мед гречаний, там ще онук мені фруктів учора привіз заморських, печені смачної і цукерок шоколадних – у шухляді під столом – їжте, не соромтеся, бо мені, старій, скільки того добра треба. І взагалі почувайтеся вільно, я бачу, ви дівчата хороші, вже наскрізь людей бачу, то рідко помиляюся, – по цих словах баба Анничка хутко зникла за похиленим тином, залишивши нас самих у відчиненій хаті.

Раптом знадвору до сіней ускочила велика чорна кішка і, блиснувши на нас пекучими очима-вогниками, прошмигнула до хати. Але вже за якісь кілька хвилин так само хутко вискочила назад і одразу ж зникла межи кущами півоній. Ми з Мартою перезирнулися здивовано.

Назар приїхав під вечір. Удень він телефонував Марті, запитати, як ми влаштувалися. Сказав, якщо будемо не проти, організує нам вечірню екскурсію до однієї із небагатьох вцілілих криївок Повстанської Армії.

– Яросю, можна тебе про дещо попросити, чисто по-дружньому? – обережно запитала Марта після розмови з Назаром.

Я вже знала (це навіть важко назвати інтуїцією), про що саме проситиме подруга. Вона хоче поїхати до криївки із Назаром сама, тобто без мене. І я не помилилася. Саме таким було «чисто дружнє» прохання Марти.

– Мартусю, ти хочеш, аби я зіграла роль хворої?

– Ну не треба вже так сильно… Просто скажи йому, що погано себе почуваєш, що у тебе болить голова чи живіт… чи ще щось… Ну, Ярочко, ну, будь ласочка. Я колись тобі віддячу, чесно, чесно, чесно, – благання переходили у скиглення (цікаво: хто з нас більше схожий на хвору?).

– Окей, але це вперше і востаннє, – заявила я, враз відчувши владу над Мартою – мушу зізнатися, а це приємне відчуття, коли чиясь доля залежить від твого рішення…

Отже, Назар приїхав під вечір…

[хроніки чужих життів]

Київське Полісся. Горностайполь

Гані хотілося їсти. Дуже-дуже. Жменя пшона, кілька картоплин, ложка олії, пів смаженої цибулини, сухий кріп, а то решта вода – ось таким став їхній щоденний суп відтоді, як дочимчикувала одного дня до їхніх країв небачена досі пані «колехтивізація».

У Горностайполі відкрили колгосп. Залунали раптом якісь не зовсім зрозумілі заклики до «єднання», тобто до скидання усього нажитого чесною працею протягом життя добра – у загальне корито. Не на себе пропонувалося (ні, вимагалося) працювати – на всіх одразу, на колектив, на «государство», тобто на якесь марево, туман… чи не на лисого дідька (перемовлялися пошепки). «Колехтивізація» почала уявлятися кожному звичайному селянинові страшною істотою з чортячими рогами і довгим хвостом, що волочиться по землі, змітаючи з неї геть усе чисто – хліб, худобу, людей… А тому вперто не хотіли приставати до тої пані в найми. Бунтували до останнього. Хто мав трохи більше – більше мусив і страждати. За непокору – важке покарання. Цілими сім’ями іноді вивозили із села – куди, ніхто того не міг знати. Знали одне: вороття звідти до рідного села вже немає.

Але ж Ганя – іще дитина. Хіба годен хто второпати у її віці, що то за штукенція – колгосп – і який кому зиск від нього?

Лише два питання хвилювали Ганю: куди подівся хрест із церковної бані і чому люди тепер бояться ходити до храму?

Аж раптом однієї ночі згоріла їхня церква. Красива була, дерев’яна.

«Помер Бог, – вирішила Ганя, – мабуть, він теж невічний, як людина. Немає нічого вічного».

Василь вже кілька разів відмовлявся іти в колгосп. Його й не дуже чіпали. Що у нього можна було взяти?! Збиваючи односельцям труни, таки з часом заробив трохи грошей, то купив стару корову і з півтора десятка курей. Мав город невеличкий, трохи сільськогосподарського реманенту, як у кожного неледачого господаря, сякий-такий запас збіжжя і городини на зиму. Жінку мав молоду і донечку десятирічну. Власне, не було чого віддавати.

Ликерка на той час мала підробіток – щодня ходила додому до вчительки Мокрини Іванівни. Допоки та додавала сільським дітлахам розуму, Ликерка няньчилася з її малим Ониськом. За це їй перепадало від вчительки трохи цукру, борошна і грушевого повидла. Іноді ще чогось смачненького, що можна було віднести додому Гані. Незвикла до важкої праці – ні в матері, ні в чоловіка, – таку роботу Ликерка вподобала одразу ж, тож і виконувала сумлінно. Коли заняття у школі закінчувалися, закінчувався і її робочий день.

Але якось сталося у Василя лихо: обікрали його вночі. Винесли все, що було в погребі, в хліві, в коморі, все, що приготували собі на зиму – курей, картоплю, буряк, жито… Певно, що свої, односельці, але хто вже тепер шукатиме злодія.

Саме вдарили добрячі морози і надій на те, що ліс врятує його сім’ю від голодної смерті, годі плекати.

Цієї ночі Ликерці наснилася мати. Тримала у руці жабу.