І тоді, ніби крізь сон, Ликера думати почала: чому воно так трапилося. Запитувала саму себе: хіба матері своєї не любить? Любить, – відповідала крізь сон. І ось, здається, Устинині очі наче подобрішали на мить, і щось таке тепле-тепле звідти, де серце у людей, виходити потихеньку почало – ніж опустила й зронила зумисне на долівку, зупинилася за якийсь крок від доньки.

Хіба матері своєї не любить? – запитувала себе дівчина. Любить! любить! любить! – відповідала.

«Прости, мамусю», – видавила із себе чужим голосом, ніби це не вона, Ликерка, а хтось інший за неї проговорив.

Але це була вона, Ликерка. Підійшла до Устини, обняла її міцно-міцно – не мара перед нею була – жива жінка. Притисла свої груди до її грудей, заридала. Гарячими, мов окріп, потоками лилися з Ликерки сльози. Відчувала при тому, як усе легшає й легшає, усю свою вагу зі слізьми втрачає, і земне тяжіння не діє вже на неї ніяк. Якби не повисла вчасно обома руками на материній шиї, то вже б відірвалася від землі і злетіла угору, і стріху б у хаті пробила власною невагомістю – аби вище летіти…

А коли прокинулася вранці, почала думати, що той сон міг значити. Василя біля неї вже не було – подався ще вдосвіта на поле – на підробіток, Головачам картоплі підгортати. Ганю із собою взяв. А її, свою жінку, пожалів, не розбудив, знав, що треба якийсь час, щоб заспокоїлася після пережитого. Ні, неправда – боятися Василь своєї жінки почав після Устининого самогубства…

Думала-думала, мучила себе всякими здогадками, а тоді зірвалася з ліжка, вмилася, одяглася і побігла… до свіжої могили за цвинтар. Лягла навзнак на продовгуватий земляний горбочок, під яким її ненька спочивала, і руками охопила землю довкола себе – прагнула так обійняти небіжчицю.

Гарячі сльози – майже як уві сні – полилися з її очей і – підземним потічком – вниз – до мами.

Мурашки лоскотали їй обличчя, а вона лежала, здригалася всім тілом, плакала і не відчувала нічого, крім безмежної любові. Ця любов переповнювала її, наповнювала новим смислом, додавала якоїсь дивної і дикої сили. Здається, вона тепер могла сотворити цілий світ. Здається, знищити тепер могла цілий світ…

Відтоді щоночі Ликерці покійна мати почала снитися, тільки вже в інших снах. І вже інша. Була в білому довгому шовковому вбранні, на голові – теж довга біла хустка, вуста – бліді, мов крейда, а замість очей – дві порожнечі. Але жаху не наганяла, навпаки, приємне тепло від себе випромінювала. І ножа вже не було. Коли зверталася до доньки, руки складала «замком», наче тримала там якусь таємницю… Мова її була спокійна і тиха, говорила дуже мало і то все якимись знаками, натяками, загадками. Стояла завжди осторонь, а до тіла свого Ликерку більше не підпускала.

Одного разу запитала:

«Чи не хочеш, доню, нашого Василечка на місяці-молодикові погойдати?»

Саме так – «нашого» – сказала, аж Ликерчине серце наче хробаки дрібні залоскотали недавнім гріхом.

«Як скажеш, мамо, можу й погойдати».

«Тоді візьми цієї ночі, коли він спатиме, тихенько висмикни йому з чуба волосинку, вийди на вулицю, до місяця простягни долоню з волосинкою і попроси: «Місяченьку, молодий панку, гойдай мого Василька до самого ранку!» – а тоді подмухай на долоню, щоб злетіла волосинка вгору, а сама до хати тікай швидко, скинь із себе сорочку, ляж у ліжко і притулися грудьми до тіла Василевого. А вранці побачиш, як буде».

Зробила донька все, як мати казала. Прокинувся Василь вдосвіта, відчувши тепло по всьому тілу, побачив: Ликерка гола притислася до нього грудьми – аж палає уві сні, така гаряча. Відчув, як тужавіти почала його плоть і витягуватися – ніби у космічну безмір, як млосно стало до запаморочення, до забуття, до втрати контролю над отим чуттям, що тепер у полон взяло не лише його тілесну сутність, як раніше було, а й цілу душу його, що теж рости почала – ушир, удовж, увись – до нескінченності… Не витримав, увійшов у сонну жінку, пробудив її жагу, накинувся жадібним звіром на її гаряче, спрагле неземної любові, лоно – що та аж застогнала від щастя, переповнившись тим щастям вщерть, і закричала голосно від вибуху, який відбувся раптом у ній – уперше за життя з чоловіком.

Відтоді щоночі Ликерка просити у Місяця почала, аби погойдав на собі її Василечка…

А Устина продовжувала тим часом відкривати доньці у снах нові й нові таємниці.

[фрагменти мого життя]

Жаб’є

Вранці, перш ніж виїжджати, вирішили іще трохи прогулятися по Жабйому. Звернувши в бік Верховинської районної адміністрації і вийшовши на центральну й найширшу тут вулицю, ми опинилися біля ряду фруктово-овочевих яток. Не втрималися, щоб не купити полуниць і черешень, після чого попрямували вперед – туди, де стирчала з будинку якась вигоріла на сонці вивіска. Вдалося ледве розібрати, що то «Салон краси», без назви.

Марта раптом подумала вголос: можна було б перед від’їздом з Верховини зробити тут манікюр – нігті на руках за ці три дні у нас обох помітно злущилися і мали не зовсім естетичний вигляд. Тим паче, цілком імовірна недалека зустріч з молодим та симпатичним лісником. А тут ще, певно, й ціни такі, що по кишені аж ніяк не вдарять.

Я погодилась, і ми увійшли у вогке похмуре приміщення. Піднялися сходинками на другий поверх і відчинили єдині двері, які там були. Картина, що постала перед нашими очима, справляла, так би мовити, не найкраще враження: велика простора й добре освітлена кімната, без жодного натяку на присутність у ній живого персоналу, була тісно заставлена трунами та похоронними вінками. Тож ми щодуху дременули з того «салону», ніби за нами вже гналися привиди усіх колись померлих в цьому краї. Привести до ладу нігті, зрештою, могли і самі.

– Немає нічого дивного – життя і смерть завжди ходять поруч. У цьому, напевно, і суть їхнього «салону краси», – зробила філософський висновок Марта опісля тієї пригоди, коли ми вже сиділи на лакованій лавочці під приміщенням адміністрації і їли полуниці, обмиваючи кожну мінеральною водою з літрової пластикової пляшки.

– За Габією теж хочуть іти красиво, – додала я, але Марта не звернула уваги на мої слова. Це мені чомусь укарбувалося у свідомість оте «піти за Габією». Красиво звучить.

Проїхали автостопом вже знайомі сім кілометрів до Криворівні, де, щоб поєднати корисне з приємним, одразу ж зайшли до музею Івана Франка.

Великий Каменяр приїхав уперше до Криворівні у кінці 19 століття на запрошення відомого фольклориста Гуцульщини Володимира Гнатюка. Село йому настільки сподобалося, що він обрав його для постійного літнього відпочинку, майже щоліта – аж протягом дванадцяти років – приїжджаючи до Криворівні з сім'єю. Спочатку зупинявся у хаті Проця Мітчука, а з 1906 року – в цьому будиночку, який тепер є музеєм, в господаря Василя Якіб’юка – різьбяра, фотографа, лікаря-самоучки. Самому ж Гнатюкові вдалося перетворити маловідоме тоді гірське село на «літню столицю» української культури, де також відпочивали Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Костянтин Станіславський, Михайло Грушевський та багато інших громадських і культурних діячів. Саме в Криворівні Михайло Коцюбинський написав свою відому містичну повість «Тіні забутих предків», – в моїй голові продовжували бриніти відголоски почутої у музеї інформації, тим самим ще більше розпалюючи бажання оселитися до кінця відпочинку саме у цьому селі, яке, певно, добре надихало таких видатних людей.

Тут, справді, було набагато спокійніше і затишніше, ніж у гамірному центрі селища, за сім кілометрів звідси – власне, чорт з білої «Волги» нам не збрехав. До речі, можна якось до нього навідатися, адресу ж маємо…

Ми піднялися крутою стежкою на гору і почали майже інтуїтивно шукати хатинку, у якій повинні зупинитися на решту свого відпочинкового ліміту.

З хати, назустріч нам, вийшла бабця Назара – зморшкувата й худюща, мов трясця, але виструнчена і проворненька, з кирпатим носом і великими виразними зеленими очима, що, здається, не піддаються віку і всмоктують у себе все, що бачать довкола. Першою вона всмоктала очима мене.