– Слухай, царице Аїду, в мене є ідея, – раптом озвалася Марта. Вона вже сиділа на рядні і, безтурботно позіхаючи, вивчала свіжу засмагу на своєму животі. – Поїхали в Шешори – туди, де великий водоспад!

Мене трохи зачепив отой відгомін недавніх кпинів над моїми враженнями від старої відьми, що прозвучав у Мартиному зверненні. Але вирішила не зважати на це. Треба бути мудрішою. Я подивилася на годинник. Було вже по третій. До Шешорів звідси, може, кілометрів з п’ятдесят, а то й більше. І хто нас туди повезе?

– Автостопом, – Марта інтуїтивно вловила мій внутрішній хід думок. – Зберемося швиденько, щось купимо зараз по дорозі перекусити і поїдемо. Нам же, думаю, вистачить дві години, щоб там накупатися?

Ідея мені сподобалася, принаймні це вже було б цікавіше, ніж лежати отут крячками і медитувати на скупенький потічок, переконуючи себе у тому, що це – притока Чорного Черемошу. Хутко одяглися, згорнули рядно і поспішили вже відомим маршрутом до траси.

Спочатку зупинився сріблястий форд. У ньому сиділи двоє молодих гуцулів.

– Вам куди? – запитав той, що був за кермом.

– В Шешори, – випалила Марта. Хлопці голосно розреготалися, і нам це відверто не сподобалося.

– Сідайте, до Криворівні довезу, а там, може, ще когось упіймаєте, – з неприхованим співчуттям запропонував водій, але це принижувало нас іще більше, ніж сміх.

Невже ми схожі на двох тупеньких дівчисьок, що вони дозволяють собі таке хамство?..

Але в машину сіли. Не мали часу чекати, поки зупиниться іще хтось.

– А не боїтеся з нами їхати? – раптом озирнувся до нас другий хлопець – той, що сидів біля водія, коли ми вже проїхали добру відстань.

– Ви не страшні, щоб вас боятися, – буркнула я непривітно. Зовсім не хотілося вступати з ними в знайомство, яке б традиційно дійшло до обміну телефонними номерами на прощання. Марті, судячи із зазвичай непритаманної їй мовчазності та насупленості, цього теж не хотілося.

– Але ж ми можемо завезти вас… – не вгавав мій співбесідник, але той, що за кермом, різко перебив його, звільнивши мене тим самим від чергової дурної відповіді:

– Саня, не лякай дівчат, а то більше сюди не приїдуть.

На Саню це подіяло – решту дороги він мовчав і більше не озирався назад. Мені впала в очі золота обручка на пальці водія, і я чомусь полегшено зітхнула.

Як і обіцяли, висадили нас у Криворівні.

Біля старої подряпаної, колись білої «Волги», неподалік від порожньої автобусної зупинки, стояв високий і худий, а проте моцний на вигляд, вуйко з посивілим чубом і довгими вусами, з-під яких стирчала дерев’яна різьблена гуцульська люлька. Наш намір їхати до Шешорів розсмішив його не менше, аніж недавніх підвожчиків. Та що це надумали кепкувати з двох туристок? – ми аж кипіли від обурення, а проте ціль від того ставала все більш бажаною, але водночас – і більш недосяжною.

У крихітному гастрономі на зупинці купили великий житній буханець, шматок твердого сиру і по пляшці холодного пива, розподілили покупки по наплічниках і пішли вперед, по правому краю траси, що вела від Криворівні у невідомому нам напрямку і, ясна річ, до невідомого населеного пункту. Від гумових капців на ногах понабрякали болючі мозолі і йти ставало дедалі важче.

Нарешті позаду загудів мотор, і скоро біля нас зупинилася знайома «Волга».

– Сідайте, панє, бо так не зайдете далєко, – сказав сивочубий вуйко, усміхнувшись до нас чорними очима. Ми мовчки сіли на заднє сидіння.

Він представився: Михайло. І пояснив нам: до Шешорів їхати тепер – то дуже задовгий шлях, а так пізно звідтіля вже автобуси не ходять, і машин можемо не зловити, якщо там нема де заночувати, то їхати ліпше завтра з самого ранку і на цілий день, щоб накупатися у водоспаді і ввечері вже повернутися до Верховини. А взагалі, чому ми зупинилися у Верховині? – там людно дуже і машин багацько, відпочивати краще десь далі від селища, де повітря свіжіше, ось, наприклад, він сам із Криворівні, у Верховину їздить лише по господарських справах, а коби не ті справи, то й не виїжджав зі свого села взагалі…

– Ваші пропозиції? – не витримала Марта і різко перебила балакучого водія.

– Ну, коли з тиждень ще будете тут, то можете пожити в мене, – сміливо відгукнувся той. – Ми з ґаздинею живемо удвох, корову маємо, молоко домашнє, бринзу гарантую, курів тримаємо, то і яйця будуть, поселимо вас у окрему кімнатку, усьо чисто, прибрано – ґаздиня в мене файна… А про плату – поторгуємося, коли надумаєте, багато не візьмемо, це я вам обіцяю. Ось три дні тому лише виїхали від нас туристи з Харкова, усьо файно було, задоволені…

– Залиште телефон, ми подумаємо. Й адресу бажано теж, щоб потім не довелося витрачати з мобільника останні гроші, записуючи під диктовку, – діловито відрубала Марта і дістала з наплічника блокнот і ручку. Вуйко сказав номер телефону, вулицю, номер хати і ім’я дружини – Марія.

– Слухайте, пане Михайле, а куди Ви нас везете? – до мене раптом дійшло, що Шешорів ми вже сьогодні не побачимо, а напрямку водієві так і не задали.

– Я їду до сина в Косів, а вам пропоную, коли хочете щось цікаве побачити, піти на Писаний Камінь, це мені по дорозі, я зупиню вам і там покажу, куди йти, не переживайте, – вуйко Михайло прийняв рішення за нас. Довелося сприйняти це як чергову невідворотність.

– Писаний Камінь – то такий великий камінь на горі, про нєго багато легендів існує, – продовжив далі, – були там такі відомі люди, як Іван Франко та Леся Українка, вони там свої автографи залишили, туристи полюбляють ходити на ту гору…

Ми повірили старому гуцулу. Проте у тому місці, де він нас висадив, не побачили жодної живої душі. Траса круто повертала ліворуч і зникала за стрімкими пагорбами, вкритими смереками, а перед нами – праворуч – відкривався фантастичний краєвид – довга, аж ніби зовсім нескінченна, широка стежка тягнулася вгору, десь у туманній далечіні ніби з’єднуючи безліч гірських вершин і зникаючи таємниче за розмитим сивим обрієм.

«Далечінь тому тільки синя, що вона – далечінь», – пригадалися мені рядки одного поета.

Ми спустилися з траси, яка в тому місці, де ми стояли, раптово обривалася, і скоро опинилися на широчезній стежці.

– Перед такою дорогою не завадило б перекусити, – сказала Марта і, дістаючи з наплічника чорний буханець, тріумфально усміхнулася, – які ми з тобою розумниці!

Сіли на траві, поскидавши із себе капці. Дістали пиво, відломили по шматку хліба, поділили сир на двох.

– А могли б з голоду померти, – завершила свою попередню думку Марта, запиваючи пивом сухий хліб.

– Краще нам не знати такого. Мені довелося наслухатися від бабці про голодомор 33-го… – я ковтнула пива і подивилася на обрій, – Аж страшно уявити, як це люди могли стільки часу нічого не їсти.

Марту, очевидно, не влаштовувала перспектива продовження такої сумної теми, і вона поспішила мене перебити:

– А може, й справді, переїхати до цього чорта?

Я зрозуміла: вона має на увазі вуйка, який залишив нам свої координати.

– Подумаємо ще. Телефон і адресу маємо.

Я заховала порожні пляшки і решту хліба собі в наплічник, і ми впевнено пішли по стежці, босоніж, тримаючи гумові капці в руках.

Ми йшли вже добру годину, а жодної хати, жодної людини на своєму шляху так і не зустріли. Стежка, справді, видалася нескінченною. Ішли горою, під нами – ліворуч – був ліс, над нами – праворуч – ліс. Височезні смереки, розгойдані вітром, крехтіли, мов старі діди.

Закрадалася легенька паніка. Скоро мало смеркати, а Писаним Каменем, про який говорив старий гуцул, і не пахло. Але ж він чітко показав нам рукою сюди. Невже пожартував?..

Вийшли на простору гірську галявинку, уквітчану рясно пахучими жовтими квітами, сіли перепочити, зачаровані дивовижною красою незайманої карпатської природи. Усе, що було довкола, – нагадувало скоріше сон, аніж дійсність. Я дістала з наплічника цифровий фотоапарат, щоб бодай таким чином зафіксувати бачене. Марта зірвала жовту квітку й усміхнулася мені в об’єктив.