– Чи не здається тобі, що для тутешніх гавриків це занадто?

– А ми не для них, для себе, тобто ти – для мене, а я – для тебе, – пожартувала Марта, але додала потім: – Ну, не пощастило в перший вечір, так попереду іще десять вечорів, заспокойся.

І хоч я зовсім не ставила собі за мету спокушати гуцулів, а тим паче, розпочинати з котримсь із них курортний роман, вирішила не озвучувати своїх думок. Марта від самого початку нашої дружби категорично не сприймала моїх стосунків з Андрієм, демонструючи це несприйняття постійними намаганнями відшукати для мене гідного кавалера, який би став, як вона казала, моєю долею. Ясна річ, таким чином вона підшукувала «долю» і для себе, а тому завжди зважала на те, щоб «обидва були симпатичними».

Вже на виході з ринку ми купили кілограм свіжих огірків, які помили, спустившись до берега, в стрімкій воді Черемошу. Посідали на траві. Вранці ріка видавалася набагато спокійнішою, ніж ввечері, коли ми гуляли з випадковими залицяльниками. А хрумкіт огірків на наших зубах ніби взагалі приглушував шум течії.

– Ми з тобою на хибному шляху, – раптом вирвалося у мене.

Марта здивовано зиркнула в мій бік. Я це зрозуміла як прохання пояснити детальніше, що таке «хибний шлях». За нашими спинами загудів двигун старого автобуса, і сморід бензину неприємно залоскотав нам ніздрі.

– Тут добре, – продовжила я, – і влаштувалися ми непогано, в самому центрі Верховини, майже за безцінь. І посидіти ввечері є де… Але… Не знаю, як тобі, але мені це не в кайф. Цивілізація – то, звичайно, добре, але ж вона завжди витісняє автентичність…

Значення останнього слова Марта, здається, не дуже зрозуміла.

– Автентичність – ну, тобто первісну культурну та духовну ауру народу. Мені цікаво стежити за вимовою цих людей, але вже тут, у Верховині, гуцульський діалект помітно спотворений, школярів учать правильної мови, отже, за якихось років десять-двадцять усі ці говірки можуть взагалі зникнути, адже вимруть останні їхні носії.

– Тобто ти на повному серйозі вирішила відпрацювати своє відрядження? – не переставала дивуватися мені подруга.

– Ні, я хочу справжнього екстріму, – чесно зізналася я, – а тут, у селищі, навряд чи це можливо.

Пригадався ранковий сон. Враження від нього ще не випарувалося зі свідомості. Взагалі я не звикла ділити своє життя на сни і дійсність. Усе – дійсність. Іноді навіть важко сказати, що більш справжнє – сон чи те, що буває після сну як його продовження, як туманний відголос…

Але моя бабця Галина, мамина мама, говорила колись, що жаба уві сні, і взагалі будь-яка гадина – це насправді не дуже страшно. Найгірше, що може означати – хтось брехатиме тобі чи на тебе, піде дощ, але обов’язково – з блискавкою, або підуть місячні, але то вже ближче до кращих тлумачень… Одразу подумала, яке сьогодні число – ніби ще зарано. Небо теж було ясним, жодної хмаринки, яка б натякала на негоду. А щодо брехні… Можливо, сьогодні Андрій знову напише мені, як сильно скучає за мною. А може бути ще й таке: моя бабця Галя просто не знала інших тлумачень, або знала і не хотіла мені про них казати…

Ми з’їли ще по два огірки і пішли додому – віднести придбані обновки.

Зрештою, подумала я по дорозі, може бути і навпаки: сон – як емоційний відголосок вчорашніх просвітницьких оповідок про Жаб’є та вечірніх прогулянок, не більше того.

Хоча, кажу ж, я не звикла ділити своє життя на сни і дійсність…

Після двогодинного блукання верховинськими присілками, знайшли знайоме «пляжне» місце. Воно було насправді недалеко, за Жаб’євським Потоком. Розстелили невеличке ряденце, яке випросили вранці у тети Нестії, поскидали одяг – під ним були купальники – і лягли засмагати.

Проміння полуденного сонця до червоного розпекло мій живіт, і я перевернулася, підставивши йому спину. Переді мною простягнулося прохолодне і прозоре водне полотно. Хотілося на повні груди вдихати оцю незвичну свіжість – води, трави й уповільненого часу.

З такого приємного трансу мене вивела попсова мелодія Мартиного мобільника.

– Привіт. Нормально. Ні, ще не знаємо. Ну, давай десь ближче до вечора. Угу. Добре. Бувай. Це був Славік, – прокоментувала, вже звертаючись до мене, Марта, вводячи новий номер в телефонну пам’ять. Тоді поклала мобільник на рядно біля себе і знову лягла, натягнувши картуз на обличчя так, щоб він закривав їй ніс і підборіддя.

– Я здогадалася.

Було прикро від того, що цей нахаба потривожив мою гармонію з навколишнім світом.

Я встала і пішла до потічка. Ноги – до литок – увібрали в себе вологу прохолоду. Присіла на камінь, який виступав із води і вже добряче від того нагрівся на сонці, почала розглядати камінчики у воді. Іноді вони видавалися химерними, подібними на тварин та людей або на потворних чудовиськ із дитячих «жахіток». Але коли я занурювала руки в прозору воду і пригорщами виймала камінні скарби, одразу ж розчаровувалася – вони були вже ні на що не схожими.

Раптом я підвела голову і побачила, як трохи далі за маленьким дерев’яним містком, на протилежному березі потічка стоїть зігнута і геть висохла стара жінка, – стоїть, обіпершись на ковіньку, і дивиться уважно на течію. Одягнена у чорну сукню з короткими рукавами, завдовжки трохи нижче колін, на ногах – розтоптані коричневі мешти, на голові – тепла зелена хустка в червоні і жовті квітки. Стара вправно, самими лише ногами, скинула мешти й, уткнувши ковіньку в прибережне каміння, пошкандибала до води. Мене приголомшило не те, що стара була зігнута в дугу, ледь не до самої землі, а те, якою сухою і темною була шкіра на її ногах. Мимохіть пригадалася картина з Лаврської печери: як на одних із святих мощей з-під савана стирчала правиця – так само чорна-чорнюща і суха. Стара увійшла у воду і почала мити ноги – трохи піднімаючи кожну по черзі, не виймаючи при тому з води, ретельно тручи обома руками. Її обличчя не було видно. І вона мене теж, здається, не помітила.

«Баба Яга», – подумала я, спостерігаючи зі свого каменя за цією страшною подобою жінки. Нарешті стара завершила свою дивну процедуру, повернулася до ковіньки, взула мешти на мокрі ноги і повільно рушила до містка. Від переляку мені забракло дихання. Яга перейшла по містку на наш берег і зупинилася за якихось три кроки від того каменя, де я сиділа. Стало чітко видно її обличчя. Чорні очі засвітилися до мене – ніби іскри з потойбіччя, – що я вся аж затремтіла від несподіваного холоду. Мені запахло чимсь… таким неприємним, наче вогкістю старого погреба або цвіллю.

Постояла вона отак хвилини зо дві, а тоді різко відвела погляд, повернулася і пішла на гору, так, що скоро зовсім зникла за плетеним тином.

«Ди-ви-на».

З моєї підсвідомості рвалося божевільне бажання – побігти туди, нагору, за старою, подивитися, куди вона щезла і що робитиме далі – дика цікавість розривала мою душу на шмаття.

Я піднялася з каменя і вийшла на берег.

– Марто, я щойно бачила відьму.

– Треба було записати номер її телефону. Може, який парубок припаде до серця, так одразу ж і звернемося, щоб приворожити, – віджартувалася з-під картуза Марта.

– Даремно ти так. У неї очі – наче ціле царство Аїда, а ноги – чорні-чорні, худющі і сухі, мов хмиз, вона мила їх тут, у річці, а потім перейшла на наш берег і попленталася нагору. Ще можна встигнути її наздогнати… якщо не віриш.

– Ага, залишилося лише за відьмами побігати по Верховині, в купальниках. Це вже, знаєш, Яросю, не екстрім називається, а трохи по-іншому, – Марта, здається, зовсім не відчувала мого внутрішнього переляку від кілька хвилин тому побаченого.

Я не стала більше переконувати подругу. Від свого бажання бігти за старою відмовилася добровільно. Повернулася до води і пішла по ній проти течії, попід містком, в той бік, де відьма мила ноги. Тут вже було значно крупніше каміння. Я опустила руку під воду і витягла один камінчик, завбільшки приблизно з два мої пальці – середній і вказівний, формою дуже подібний до зображення скіфської баби – кругла голова з двома маленькими цяточками посередині, плаский тулуб з ледь випуклими на ньому півкулями грудей і темними штрихами замість складених рук. Абсолютний витвір природи, але як він нагадує витвір людських рук! Вирішила забрати з собою – на спомин про відпочинок.