«Ми не хотіли з цього робити помпезне дійство. Попередню дошку встановлювали урочисто, приїжджала з Москви сестра Рафальського, було багато його друзів, знайомих. Та навіть не знаю, як назвати того, хто за кілька гривень зазіхнув на нашу пам'ять і шану цьому талановитому письменнику, – розповів Ярослав Михайлюк. – Ми вважали справою честі це зробити і ми це зробили. Стрияни мають пам'ятати тих людей, які прославляли рідний край. Цьогоріч виповнилося 95 років з дня народження Віктора Рафальського – прозаїка, публіциста, поета, драматурга, людини трагічної й героїчної долі».

Віктор Рафальський народився у січні 1918 року в Одесі, в сім'ї вчителя. По материнській лінії – галичанин, по батьківській – полтавчанин. Дитинство пройшло на Поділлі. У 1926 р. переїхав з матір'ю до Києва, де вчився у школі № 32. Переніс голод 1933-1934 років. Політичні погляди сформував, будучи студентом робітфаку хіміко-технологічного інституту. Виключений через конфлікт з профспілкою. Вперше був заарештований у 1937 році. Куди лишепотім не кидала доля Рафальського! Туркменія, Іркутська область, Якутія, Крим, Кубань, Дніпропетровськ, Смоленщина, Івано-Франківськ, Тернопілля і нарешті Стрийщина, село Конюхів – така далеко не повна географія його місць проживання. Побував і в Маньчжурії, де влітку 1945 року гриміла війна з Японією. Післявоєнні події у Західній Україні мали вирішальне значення для становлення і утвердження його політичних поглядів. Такихлюдей тоді не щадили. Двадцять сім років неволі, з яких двадцять –тюремні психлікарні. Найтяжча кара (20 років) за сатиричний роман.Творив усе своє свідоме життя. В його доробку – кіносценарії, п'єси,романи, повісті, новели, оповідання, поезії (окремі покладені намузику), спогади про пережите. Кращі вірші увійшли в опубліковану в роки незалежності книгу «Слухай, моя Україно». Побачили світ книги прози: роман «Надзвичайні пригоди трьох обормотів у Країні Чудес», роман-поема «Зойк і лють», драма «Під дамокловим мечем», збірка пісень «Трохи музики» та багато інших. Помер В. Рафальський 1997 р. Похований в с. Конюхові. Його ім'ям названо провулок уСтрию.

Наталія Карпенкова

***

Віктор Рафальський – маяк, світло якого кличе до нових звершень

«Навіть, якщо б Віктор Рафальський написав один роман "Надзвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес", він увійшов би в історію української літератури», – так сказала про поета, прозаїка, багатолітнього в'язня радянських таборів під час зустрічі-спогаду керівник міського радіомовлення Галина Данильців, яка мала честь редагувати його твори.

Захід пройшов в інтер'єрі вже діючої фотодокументальної виставки під назвою «В душі багатства він не розгубив» присвяченій 100-річчю від дня народження В. Рафальського в меморіальному комплексі «Борцям за волю України». Підготувала і провела зустріч науковий працівник музею Романа Савчин.

Це людина складної, трагічної долі. Стрияни ходили з ним одними вулицями, бо останніх десять років свого життя Віктор Рафальський жив у Стрию в будинку на розі вулиць Зеленої і Незалежності, та навіть не підозрювали, що довелося пережити цьому високому, сивочолому з юнацькими бісиками в очах пану поважного віку. І так, все по-порядку. Романа Савчин запалила свічку пам'яті й запросила всіх присутніх хвилиною мовчання вшанувати Віктора Рафальського. Відтак, розповіла про основні віхи його життя.

Віктор Рафальський народився у січні 1918 року в Одесі, в сім'ї вчителя. По материнській лінії – галичанин, по батьківській – полтавчанин. Дитинство пройшло на Поділлі. У 1926 р. переїхав з матір'ю до Києва. Штудіював історію в Київському державному університеті. Виключений через конфлікт з профспілкою.

Згодом став вільним слухачем Одеського педагогічного інституту. Бунтівний характер ще не раз кардинально змінював курс його життя. У юності сформував «33 правила справедливості» і згідно з цим маніфестом, як згодом розповідав Рафальський, і намагався жити.

Він категорично не сприймав державний устрій і політику влади, тому відмовлявся служити в тодішній армії. За це вперше був заарештований у 1937 році. З-під конвою втік. У 1945 році вдруге арештований за дезертирство і як результат відправлений в Маньчжурію, де гриміла війна з Японією. Куди лише потім не кидала доля Рафальського! Туркменія, Іркутська область, Якутія, Крим, Кубань, Дніпропетровськ, Смоленщина, Івано-Франківськ, Тернопілля і нарешті Стрийщина, село Конюхів – така далеко не повна географія місць проживання.

Його політичні погляди йшли у розріз з діючою владою. Віктор Рафальський понад усе прагнув волі – собі й Україні. Таких людей тоді не щадили. Двадцять сім років неволі, з яких двадцять – тюремні психлікарні. Найтяжча кара (20 років) за сатиричний роман.

Його звільнення вимагали Міжнародна амністія, відомі борці за права людини, в тому числі Андрій Сахаров, доктор Кай Увс Госс з Німеччини, але, як розповіла під час зустрічі Лідія Миськів, безжальна система КДБ була непохитна. З ув'язнення його витягла, поручившись в опікунстві та прийнявши до себе, жертовна жінка, член ОУН і УПА Емілія Войцехович з с. Конюхів.

Незважаючи ні на що, він творив усе своє свідоме життя. В його доробку – кіносценарії, п'єси, романи, повісті, новели, оповідання, поезії (окремі покладені на музику), спогади про пережите. Кращі вірші увійшли в опубліковану в роки незалежності книгу «Слухай, моя Україно». Побачили світ книги прози: роман «Надзвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес», роман-поема «Зойк і лють», драма «Під дамокловим мечем», збірка пісень «Трохи музики» та багато інших.

Коли не стало Емілії Войцехович, письменником опікувалася стриянка Лідія Петриканин. Вона була, як казав сам Рафальський: «його руками і ногами, очима і вухами».

Пані Лідія займалася діловодством, друкувала під його диктовку на машинці твори, клопотала про видавництво книг, зберігала архівні матеріали, а після його смерті – хранителька літературної спадщини. Літня жінка розповіла на вечорі-спогаді про деякі моменти життя великої людини, зазначивши, що у побуті Віктор Рафальський був скромним і невибагливим, любив гостей і пофілософствувати.

Хворіючи, останні роки життя переживав, чи побачать світ його твори, чи вийдуть написані й вистраждані рядки, які можна назвати гімном людині, яка хотіла позбутися радянського минулого і прагнула бути вільною. І більше шансів було у тому, що не вийдуть.

Та в супереч системі і завдяки хорошим людям, які траплялися на його шляху, ми нині маємо змогу читати прекрасні, талановиті твори, де йому вдалося показати зсередини злочинну сутність сталінського режиму. Він писав про те, що йому боліло і про те, що він любив.

Мабуть тому чимало поетичних рядків покладено на музику, і вже піснями повертається до нас Рафальський. Автор та виконавець Михайло Золотуха зі своєю ученицею Христинкою Шоробурою виконали кілька пісень на його вірші. А також композитор поділився своїми спогадами про знайомство і співпрацю з Віктором Рафальським.

А юні аматори сцени театру-студії «Подих Мельпомени» сестрички Софія і Христина Теплі й Соломія Пелехович та Валерія Гнатишин (клас акторської майстерності Лідії Миськів) проникливо і так по-дорослому прочитали вірші, які зачепили кожного з присутніх за найпотаємніші струни душі.

Галина Данильців принесла з собою сигнальний примірник книги «Слухай, моя Україно» 1994 року видання з підписом автора. Пані Галина також звернула увагу, що портрет Віктора Рафальського має схожість з Василем Стусом. І ця схожість не тільки зовнішня, а й внутрішня, бо їхнє життя було боротьбою за місце під сонцем.

Своїми спогадами про Віктора Рафальського також поділилися: союзянка Ярослава Левицька, працівник міськвиконкому Володимир Кепич, депутат Стрийської міської ради та ініціатор відновлення меморіальної дошки на будинку, де жив у Стрию письменник – Ярослав Михайлюк, науковий працівник музею Ірина Лазурко, директор музею Галина Верес.