У такому піднесеному настрої я повернувся назад, зіткнувся з Мелісою і спитав:

– Слухай, ти не знаєш, як там вчорашні близнята?

Вона спохмурніла. Перше немовля померло вчора вдень, друге протрималось неповні двадцять чотири години, а потім померло, приблизно в той самий час, як я приймав щойно народжене дитя. Тієї миті я міг думати тільки про Семюеля Беккета, згадувати його метафори, що у випадку цих близнюків досягли максимальної виразності: «Одного дня ми народилися, одного дня ми помремо, того ж дня, тієї самої секунди… Народжуємось на могилі, світло спалахує лише на мить, а потім знову ніч». Я стояв зовсім поруч з «гробарем» і його «знаряддям». У чому ж сенс цих життів?

– Ти думаєш, це погано? – спитала Меліса. – Більшість матерів з мертвонародженими дітьми повністю переживають пологи, від початку до кінця. Уявляєш собі? Ці хлопчики принаймні отримали шанс.

Сірник займається, але не горить. Молода мати ридає в палаті № 543, запалені червоні повіки молодого батька заливають сльози і безгучно стікають по його обличчю: ось вам зворотний бік радості, нестерпна, несправедлива, несподівана присутність смерті… Як можна це пояснити, якими словами можна цьому зарадити?

– Вважаєш, це був правильний вибір – робити терміновий кесарський розтин? – спитав я.

– Поза всякими сумнівами, – відказала вона. – Це був єдиний спосіб їх врятувати.

– І що було б, якби цього не зробили?

– Вони все одно померли б. Спеціальні пренатальні обстеження виявили в них ацидемію, через неї розвивались проблеми зі спинним мозком і ще якісь суттєві відхилення.

– Але як визначити, коли час втручатись? І що гірше: коли дитя народиться занадто рано чи занадто пізно?

– Складне питання.

Як знайти відповідь? Хіба мені коли-небудь в житті доводилось ухвалювати рішення складніше, ніж вибір страви або книжки? Як і коли я мав навчитися вирішувати такі доленосні питання і жити з цим? Я досі дуже багато вивчив з практичної медицини, але хіба достатньо виявилося цих знань, коли переді мною постало питання життя і смерті? Звісно ні, самого розуму не досить, потрібні також певні моральні якості. Так чи інакше, я отримав переконання, що здобуду тут не тільки знання, але й досвід, і мудрість. Бо лише позавчора я переступив поріг лікарні, і ще позавчора народження й смерть я сприймав як абстрактні поняття. І тут побачив їх зблизька. Може, й справді той Поццо, герой Беккета, має рацію. Може, й справді життя «миттєве», занадто коротке, щоб його розгледіти. Але моя увага була зосереджена на властиво моїй неминучій ролі гробаря з пінцетом, так нерозривно пов’язаній із часом і місцем смерті.

Невдовзі акушерська практика закінчилась і мене перевели у відділення хірургічної онкології. Там я зустрів Марі, свою однокурсницю, і далі ми стажувалися разом. Минуло кілька тижнів, одного разу після безсонної ночі їй доручили асистувати при операції Уїппла – надзвичайно складній, під час якої проводять переміщення органів черевної порожнини заради резекції ураженої раком підшлункової залози; на цій операції студент-медик зазвичай просто стоїть або, якщо пощастить, розширює операційний отвір – приблизно дев’ять годин поспіль. Для студента, якому доручають асистувати на такій операції, це завжди велика честь, оскільки операція настільки складна, що допускаються до неї тільки лікарі найвищої кваліфікації. Але це виснажлива, екстремальна перевірка знань і вмінь із загальної хірургії. Через п’ятнадцять хвилин після початку я побачив Марі в коридорі, усю в сльозах. Операція Уїппла завжди починається з того, що хірург робить маленький розріз і запускає туди камеру, яка допомагає побачити метастази; якщо є множинні метастази, то операцію скасовують, бо вона вже не допоможе. Отже, після безсонної ночі Марі в операційній чекала, коли почнеться, уявляючи собі дев’ятигодинне стояння над операційним столом, і шепотіла подумки: «Я так стомилась… Боже, прошу Тебе, хай там будуть метастази». І так сталось. Пацієнта зашили, операцію скасували. Марі зітхнула з полегшенням, але раптом відчула страшний, пекельний сором. Вона в розпачі вибігла з операційної, вона шукала сповідника – і побачила мене, і я ним став.

На четвертому курсі медичного факультету я спостерігав, як мої однокурсники один за одним обирають спеціалізацію в менш відповідальних сферах медицини – таких, наприклад, як рентгенологія або дерматологія – і подаються туди в резидентуру. Спантеличений цим, я зібрав дані кількох найкращих медичних факультетів і побачив, що це спільна тенденція: до завершення медичної освіти більшість студентів зазвичай зосереджуються на спеціальностях, пов’язаних з якістю життя – там коротший робочий день, вищі зарплати і значно нижчі вимоги – виходить, ідеалізм, задекларований кожним в мотиваційному листі, який ми подавали при вступі, за час навчання вивітрився частково або навіть цілком. Коли вже випуск був не за горами і ми, за традицією Єльського університету, сіли переписувати урочисту присягу – скомпоновану з висловів Гіпократа, Маймоніда, Ослера, а також інших видатних основоположників медицини – кілька студентів запропонували видалити той фрагмент присяги, де згадується, що ми ставимо інтереси наших пацієнтів вище від власних інтересів. Більшість студентів не дозволили цього зробити і навіть не вступали в тривалі дискусії. Слова залишилися. Але такий егоїзм вразив мене як щось таке, що суперечить засадам медицини, і, слід зазначити, цілком небезпідставно. Насправді 99 % людей обирають собі роботу за такими ознаками: рівень оплати, умови праці, години праці. Але важливо пам’ятати, що цим людям цілком байдуже до ідеалів і покликання – йдеться лише про бажаний рівень життя, який саме така праця зможе забезпечити.

А я все-таки обрав нейрохірургію. Цей вибір, над яким я розмірковував певний час, став для мене остаточним одного разу вночі, у палаті поруч з операційною, коли я з тихим благоговінням слухав розмову дитячого нейрохірурга з батьками дитини, яку привезли тої ночі зі скаргами на головний біль і при обстеженні виявили велику пухлину мозку. Цей лікар не тільки ознайомив батьків з клінічною картиною, але й поговорив з ними по-людськи, визнав трагізм ситуації, дав необхідні поради і рекомендації. Так трапилося, що мама дитини була рентгенологом. Пухлина скидалася на злоякісну – мама вже переглянула МРТ і тепер, спустошена, сиділа на пластиковому стільчику під флуоресцентним світлом.

– Будь ласка, Клер, – лагідно звернувся до неї хірург.

– Усе насправді так, як я бачу тут? – перервала жінка. – Ви гадаєте, це рак?

– Не знаю. Єдине, що я знаю, – і певен, що ви теж знаєте це, – ваше життя в цю хвилину дуже змінилося. Це буде довгий шлях, розумієте? Ви повинні пройти його разом, жити один для одного, але не можна забувати про відпочинок, коли він потрібен. Ця хвороба може або об’єднати вас, або розшарпати на шматки. Зараз більше, ніж будь-коли, ви маєте допомагати одне одному. Я не хочу, щоб ви цілі ночі сиділи без сну біля ліжка дитини або щоб весь час залишалися в лікарні. Домовились?

Далі він описував заплановану операцію, ймовірні результати і можливості, казав, що необхідно вирішити негайно, а що треба почати обмірковувати, щоб невдовзі ухвалити правильне рішення, згадував, про що поки що зовсім не варто турбуватися. До кінця бесіди батьки, звісно, не стали щасливими, але, здавалося, отримали здатність дивитися в майбутнє. Я спостерігав за їхніми обличчями – спочатку блідими, скорботними, майже нетутешніми – уважно і зосереджено. І саме тоді я зрозумів, що питання про життя та смерть і про сенс цього всього, питання, які в певний момент постають перед кожною людиною, – вони виникають зазвичай в медичному контексті. Коли ці питання виникають в конкретних життєвих ситуаціях, то спонукають людину до роздумів довкола філософії та біології. Люди – це біологічні організми, які підпадають під дію законів природи, серед котрих і той, згідно з яким ентропія постійно зростає. Хвороби – це сигнал про виявлене порушення; основна умова життя – це обмін речовин, а смерть його зупиняє.