– І, до речі, якщо придивитися, можна побачити… – сказала вона і затнулася. Раптова тривога промайнула на її обличчі. Не кажучи ані слова, вона встала і побігла в кімнату до Єлени, майже відразу прибігла назад, схопила телефон і стала дзвонити Мелісі.

За хвилину прибігла заспана Меліса, поглянула на монітор і мерщій кинулася до породіллі, а я за нею. На ходу вона по телефону повідомляла про ситуацію і викликала на допомогу фахівців, але говорила так швидко, вживаючи стільки термінів, що я далеко не все зрозумів. Ясно було одне: близнюки в біді, і єдиний шанс їх врятувати – це невідкладний кесарський розтин.

Серед загальної метушні я опинився разом з усіма в операційній. Єлена лежала на столі, препарати вже вводили їй у вену. Медсестра гарячково замальовувала великий живіт жінки антисептичним розчином, а тим часом черговий лікар, стажистка і я мили спиртом руки. Я мавпував їхні нетерплячі постукування, але мовчав, коли вони лаялися під ніс. Анестезіолог якраз зробив інтубацію породіллі, коли черговий лікар – старший хірург – захвилювався:

– Ну, що там? У нас немає часу. Будь ласка, швидше, швидше!

Я стояв поруч із хірургом, коли він почав операцію: зробив один довгий вигнутий надріз на животі жінки, нижче від пупчика, трохи нижче від вершини її опуклої матки. Я старався стежити за кожним його рухом, вишукуючи в пам’яті відповідні рисунки з навчального анатомічного атласу. Шкіра під скальпелем розходилась у протилежні боки. Тоді лікар впевнено розрізав широку білу фасцію, що покривала м’язи, потім розділив руками фасції і м’язи і відкрив очам матку, схожу на диню. І коли він розрізав матку, там майнуло малесеньке личко і відразу зникло в крові. Лікар занурив руки туди, усередину, і дістав по одному двійко фіолетових дітей, майже нерухомих, з заплющеними очима, схожих на неоперених пташенят, що випали з гнізда. Їхні кістки просвічували крізь прозору шкіру, це були радше попередні заготовки дітей, а не справжні діти. Занадто дрібні, щоб класти їх у колиску, не набагато більші, ніж руки хірурга, вони негайно потрапили до фахівців-неонатологів у неонатальне відділення інтенсивної терапії.

Коли гостра небезпека відступила, темп операції сповільнився, в операційній відчувалося полегшення. Запах паленої плоті здіймався вгору, коли каутер припікав краплини крові. Матку зашили, рівненькі стібки, як низка зубів, ніби закусили рану.

– Професоре, ви хочете закрити очеревину? – раптом спитала Меліса. – Я просто недавно прочитала, що це не обов’язково.

– Нехай людина не роз’єднує те, що з’єднав Бог, – відповів лікар. – Принаймні на певний час. Я люблю залишати речі такими, як я застав їх. Отже, шиємо.

Очеревина – це оболонка, яка вистеляє черевну порожнину. Якимось чином я цілком пропустив той момент, коли її розтинали, а тепер взагалі не міг розпізнати. Я в операційному полі бачив лише безформну масу, натомість хірурги бачили в ній все, що треба, до найменших дрібниць, як скульптор у мармуровій брилі.

Меліса почала зашивати очеревину – опустила пінцет в рану і підчепила прозорий шар тканини між м’язами й маткою. І тут-таки сама очеревина і зяюча діра в ній стали очевидними. Меліса зашила діру і взялася зшивати м’язи та фасції, стулила їх докупи, великою голкою зробила кілька широких наскрізних стібків. Після цього черговий лікар покинув нас, і шкіру ми зашивали вже вдвох. Меліса спитала, чи не хотів би я накласти два останні шви.

Мої руки трусились, коли я проводив голку крізь підшкірну основу. І коли я вже затягнув стібок, то помітив, що голка була вигнута. Шкіра зійшлася нерівно, і крізь шов випнулась грудочка жиру.

Меліса зітхнула.

– Це нерівномірний шов, – сказала вона. – Ти маєш просто зловити власне шкірний шар, ось бачиш цю тонку білу смужку?

Я побачив і зробив. Не тільки розум має бути натренований, але й очі теж.

– Ножиці! – Меліса повитинала мої аматорські вузли, наклала вторинний шов, зробила пов’язку, і породіллю повезли у відділення.

Меліса казала мені, що двадцять чотири тижні в утробі матері вважаються межею життєздатності. Наші близнюки мали двадцять три тижні і шість днів. Усі органи у них вже на місці, але, очевидно, ще не готові самостійно підтримувати життя. Їм бракувало ще майже чотири місяці розвитку в утробі матері, де насичена киснем кров і поживні речовини надходять до них через пуповину. Тепер кисень мав би надходити через легені, але вони не здатні були до комплексного розширення і газообміну, тобто до дихання. Я пішов подивитися на них у відділення інтенсивної терапії, близнюки лежали кожен окремо в прозорих пластикових інкубаторах, такі малесенькі порівняно з великими і шумними апаратами, ледь помітні серед плетива дротів і трубок. Інкубатори мали невеликі бічні отвори, через які батьки могли дотягнутися до дитинки і легенько гладити ніжку або ручку, забезпечуючи життєво важливий тілесний контакт.

Зійшло сонце, моя зміна закінчилася. Мене відіслали додому, але образ близнюків, яких витягають з рани, не давав мені заснути. Так, як легені недоношеного дитяти, я відчував, що не готовий взяти на себе відповідальність за підтримку життя.

Коли я того вечора знову прийшов на роботу, мені доручили нову породіллю. Ніхто не чекав ніяких проблем від цих пологів. Усе було, як має бути, як книжка пише: саме на сьогодні навіть припадала передбачувана дата пологів. Разом з медсестрою я спостерігав за регулярними переймами, що болісно ламали тіло породіллі щораз частіше. Медсестра повідомляла про розкриття шийки матки – на два пальці, потім на три, нарешті на п’ять.

– Ну, все, тепер час тужитись, – скомандувала медсестра. Відтак повернулась до мене і сказала: – Іди, не хвилюйся, ми тебе покличемо, коли буде треба.

Я знайшов Мелісу в резидентській. Невдовзі акушерів покликали в залу до породіллі: пологи були близько. Перед входом Меліса простягнула мені халат, рукавички і пару довгих бахіл.

– Це брудна справа, – сказала вона.

Ми увійшли до залу. Я ніяково стояв збоку, поки Меліса не підштовхнула мене вперед, просто між ніг жінки, якраз поруч з лікарем.

– Тужся! – командувала медсестра. – І ще тужся: так само, тільки без крику!

Але крик не припинявся і незабаром поєднався з фонтаном крові та інших тілесних рідин. Охайність медичних діаграм не мала нічого спільного з проявами природи, кривавої не тільки на зубах і кігтях, але й в пологах (до речі, на фото Енн Геддес цього не було). Стало ясно, що лікарська практика насправді дуже відрізняється від медичної теорії, яку студент здобуває в аудиторії. Читання книжок і проходження тестів ніяк не асоціювалося з необхідністю рішучих вчинків, за які ти несеш відповідальність. Знати, що треба зберігати спокій, коли тягнеш дитя за голівку, щоб полегшити вихід плеча, зовсім не те саме, що зберігати спокій, коли взявся за це. «А якщо я потягнув занадто сильно? Необоротне пошкодження нерва!» – кричав мій мозок. Голівка з’являлася з кожною потугою і ховалася з кожною паузою, три кроки вперед і два назад. Я чекав. Людський мозок приноситься в жертву найважливішій функції організму, репродуктивній, і це несправедливо. Бо той же мозок забезпечив нам такі речі, як обладнання для пологів, кардіотахометрію, епідуральну анестезію та терміновий кесарський розтин, і зробив їх можливими й необхідними.

Я стояв, не знаючи, що мені робити і коли. Голос лікаря підштовхнув мої руки до дитячої голівки, а з наступною потугою я обережно тримав плечі дитини, коли вона вийшла. Дитина була велика, повненька і мокра, десь втричі більша за тих вчорашніх пташенят. Меліса перетиснула пуповину, і я відрізав її. Дитинка розплющила очі і зайшлася плачем. Я тримав її ще якусь хвилю, відчуваючи її вагу, її життя, а тоді передав медсестрі, яка віднесла її до матері.

Я вийшов у залу очікування і повідомив родичам радісну новину. Мабуть, з десяток родичів і друзів, які зібралися там, почали стрибати від щастя, кинулися обіймати одне одного і тиснути руки. Я був мов пророк, що спустився з гірської вершини і явив радісну новину Нового Заповіту! Весь бруд пологів раптом щез: щойно я тримав на руках нового члена цієї родини, племінницю цього чоловіка, двоюрідну сестричку цієї дівчинки!