Кажуть, що, коли вперше робиш розтин мертвої людини, то це ніби чудно і ніяково. Насправді, як не дивно, нічого такого нема, відчуття нормальні. Яскраве освітлення, столи з нержавіючої сталі, викладач з краваткою – усе це створює атмосферу поваги й доречності. Проте отой перший розтин вздовж спини, від потилиці до попереку, неможливо забути. Скальпель настільки гострий, що наче не ріже шкіру, а розкриває її і відкриває очам приховані й заборонені м’язи; попри всю підготовку це захоплює тебе зненацька, присоромленого і зворушеного. Анатомічний розтин завжди був медичним ритуалом, випробуванням і посяганням на святе та супроводжувався масою суперечливих почуттів: від відрази, хвилювання, нудоти, розчарування і навіть благоговіння (трепету) – до поступового збайдужіння і ставлення як до звичайної навчальної вправи. У анатомці все балансує між пафосом і цинізмом: ось ти порушуєш основоположні табу людської спільноти, – і тут же формальдегід, потужний стимулятор апетиту, пробуджує в тобі нестримне прагнення з’їсти бурито. Нарешті, коли ти на закінчення практичного завдання робиш розтин серединного нерва, розпилюєш навпіл таз, відкриваєш серце, цинізм перемагає: твоє святотатство наче переносить тебе в шкільні роки, до товариства зануд, блазнів і вискочнів. Анатомічний розтин для більшості означає перетворення скромного, шанобливого студента на черствого, зарозумілого лікаря.

Усвідомлення величезної моральної місії медицини стало для мене в перші роки навчання важким тягарем. Першого ж дня, перед тим як потрапити на розтин, ми мали практичне заняття з СЛР (серцево-легенева реанімація, штучне дихання і непрямий масаж серця), де мені довелося робити це другий раз в житті. Перший раз, іще в коледжі, це було несерйозно і скидалося на фарс, усі сміялись: моторошне відео і безногі пластикові манекени – що могло бути більш недоречним? Але тепер існувала ймовірність того, що нам доведеться насправді використовувати ці навички, намагаючись повернути людину до життя. Я вже кілька разів сильно штовхав долонею в потрібному місці грудної клітки маленьке пластикове дитя і не міг врятувати його, хоч і чув, паралельно з жартами моїх колег-студентів, наче справді ламаються ребра.

З трупами все навпаки. Манекен ти уявляєш людиною; людський труп ти уявляєш манекеном. Але з першого разу це просто неможливо. Коли я побачив тіло, призначене мені для розтину, синювате і набрякле, в ньому було стільки людського, його смерть була така справжня… І сама думка про те, що через чотири місяці я маю розпиляти голову цієї людини ножівкою, здавалася несусвітною.

Але на те існують викладачі анатомії. Вони дали нам добру пораду: перед розтином уважно подивитись на обличчя померлого, а потім накрити його: це значно полегшує роботу. Поки ми тяжко зітхали і розмірковували над серйозними речами, готуючись препарувати голову нашого мерця, хірург сперся на лікті перед його обличчям і почав свою розповідь. Указуючи на різні сліди і шрами на оголеному тулубі, він відтворював повний анамнез померлого. Ось цей шрам – від видалення пахової кили (грижі), а цей – від ендартеректомії сонної артерії, ось тут, бачите, подряпини від розчухування через свербіж, можливо, це була жовтяниця з високим рівнем білірубіну; причиною смерті, ймовірно, став рак підшлункової залози, хоча слідів від операції на тілі нема – рак вбив цього чоловіка надто швидко. Я слухав і ніяк не міг відвести погляду від ліктів, що кожну медичну гіпотезу, кожен термін супроводжували рухами і штурхали оту накриту голову. Я думав: прозопагнозія – це неврологічний розлад, при якому людина втрачає здатність бачити обличчя. Досить скоро ця хвороба спіткає мене – з ножівкою в руці.

Проте через кілька тижнів драматизм втрачається. Я зловив себе на тому, що в бесідах зі студентами-немедиками, розповідаючи історії з трупарні, вибираю щось ґротескове, моторошне, абсурдне, ніби хочу тим самим їх заспокоїти, запевнити, що я залишаюсь нормальним, хоч і витрачаю по шість годин щотижня на розтин трупа. Часом я розповідаю про один випадок, коли я обернувся і побачив свою однокурсницю з розписаним кухлем в руці, вона стояла навшпиньки на стільчику, а я ніби в повітрі перелетів до неї і жваво засунув скальпель їй в хребет. Я розповідаю про цей випадок, бажаючи відсторонитися від нього, але все-таки моя причетність не викликає сумнівів. Зрештою, хіба не я так само гарячково препарував грудну клітку одному чоловікові парою гвинторізів? Навіть працюючи з мертвими, коли їхні обличчя закриті, їхні імена невідомі, ти все одно наражаєшся на прояви людського: коли, скажімо, при розтині шлунка знаходиш дві неперетравлені таблетки морфію, а це означає, що людина померла в муках, можливо, на самоті, ледве здолавши відкрити пляшечку з пігулками.

Звичайно, усі ці люди за життя добровільно заповіли свої тіла науці, і з огляду на це нещодавно змінилося формулювання щодо них. Отже, нам запропонували більше не називати тіла «трупами», а називати їх «донорами», зважаючи на офірність їхнього вчинку. Варто сказати, що негативні й неприємні моменти розтину в наш час, безумовно, зведені до мінімуму порівняно з похмурим минулим. (Сучасні студенти не мусять приносити на розтин добуті власними силами тіла за допуск до навчання, як вони це робили в дев’ятнадцятому столітті. Сучасні медичні факультети більше не практикують перманентні ексгумації на кладовищах, щоб забезпечити студентів навчальним матеріалом – що, безперечно, незмірно краще, ніж убивства з тою ж високою метою, які, треба думати, були досить поширеними, оскільки з’явилося спеціальне слово на позначення цього явища – «burke» – і Оксфордський словник тлумачить його так: «убити таємно шляхом задушення, також з метою продажу тіла жертви для розтину».) Проте найбільш поінформовані особи – лікарі – майже ніколи не заповідають свої тіла. У такому разі, наскільки поінформовані донори? Як сказав колись один викладач анатомії: «Ти ж не розкриєш пацієнтові кривавих подробиць майбутньої операції, якщо є ризик, що через це він не дасть згоди на операцію».

Але, навіть якби наші донори були достатньо поінформовані, – що цілком можливо, попри твердження того викладача анатомії – найбільше мучить думка не про те, що на них чекає, не про розчленування. Найбільше муляє думка про свою маму, свого тата, своїх бабусь і дідусів, яких може потяти на шматки який-небудь двадцятидворічний студент-медик. Щоразу як я читав план розтину і бачив термін «медична пилка», я думав, що отепер мені точно доведеться блювати. Але насправді мене рідко нудило в анатомці, не нудило навіть тоді, коли я побачив на власні очі «медичну пилку» і переконався, що вона не що інше, як звичайна трохи іржава пилка з дерев’яною ручкою. Щоправда, було таке, що я ледве стримався від блювоти, але сталося це не в анатомці, а біля могили моєї бабусі в Нью-Йорку, яку ми відвідали з нагоди двадцятої річниці її смерті. Там, на могилі, я низько схилився і, ледь не плачучи, просив пробачення – ні, не в покійниці, а в її онуків. Одного разу трапилось так, що син вимагав повернення напівпрепарованого тіла його матері. Вона добровільно заповіла своє тіло, так, – але він не міг далі з цим жити. І я розумів його. І я вчинив би так само. (До речі, тіло матері йому віддали.)

У анатомічній лабораторії ми остаточно об’єктивували померлих, дослівно зводили їх до окремих органів, тканин, нервів і м’язів. Так, у перший день ти просто не в змозі знехтувати людськістю трупа. Але на той час, коли ти власноруч зняв шкіру з кінцівок, оголив м’язи, вийняв легені, розтяв серце, видалив частку печінки, – на той момент вже складно розпізнати людину в цій купі решток. Урешті анатомка стає не стільки переступом чи святотатством, скільки обставиною, здатною зіпсувати щасливі моменти, і усвідомлювати це неприємно. І в ті рідкісні хвилини, коли випадає нагода замислитись, усі ми подумки вибачаємось перед нашими мерцями – не тому, що відчуваємо провину, але тому, що не відчуваємо її.

Однак все це не так просто. Уся медицина, а не лише анатомічний розтин, – це втручання в сакральні сфери. Лікарі втручаються в людське тіло всіма можливими способами. Вони бачать людей максимально незахищеними, наляканими, позбавленими приватності і права на сором. Лікарі приводять людей у світ, а потім супроводжують їхній відхід. Погляд на тіло як на матерію і механізм обертається стриманішим ставленням до найглибших людських страждань. До того ж найглибше людське страждання сприймається просто як виховний засіб. Викладачі анатомії, мабуть, демонструють граничний вияв такого ставлення, проте кожному, хто робив анатомічний розтин, воно властиве тою чи іншою мірою. На самому початку я отримав завдання зробити довгий розтин діафрагми, щоб легше було знайти селезінкову артерію, – і я це зробив так швидко і впевнено, що наш проктор[2] зблід і вжахнувся. І не тому, що я пошкодив важливу структуру, чи неправильно зрозумів завдання, чи зіпсував поле для наступного розтину, а власне тому, що я йому здався таким нестерпно безцеремонним. Вираз його обличчя, його неспроможність висловити свій жаль сказали мені про медицину більше, ніж усі лекції, які я будь-коли відвідував. Я мусив пояснити, що інший викладач дав мені саме таке завдання, а я його просто виконав, – тоді жаль нашого проктора перетворився на гнів, він раптово почервонів і вибіг в коридор.