Покладаючись на власні сили і на підтримку своїх рідних і громади, Пол гідно сприймав кожну стадію своєї хвороби – без бравади або необґрунтованої віри в те, що він «здолає» чи «поборе» рак, але зі щирістю, яка давала йому можливість тужити за втратою запланованого майбутнього і створювати нове. Він плакав у той день, коли отримав діагноз. Він плакав, коли дивився на малюнок на дзеркалі у нашій ванній кімнаті, на якому було написано: «Я хочу прожити все подальше життя тут із тобою». Він плакав у свій останній день в операційній. Він дозволяв собі бути відкритим і вразливим, дозволяв, щоб його заспокоювали. Незважаючи на смертельну хворобу, Пол був абсолютно живим. Попри фізичну слабкість він залишався енергійним, відкритим, сповненим надії – не на видужання, яке було малоймовірним, а на дні, наділені метою і сенсом.

Голос Пола в книжці «Коли подих стає повітрям» сильний і виразний, але також дещо самотній. Паралельними цій історії є любов, тепло, простір і привілля, які оточували його. Ми всі живемо у різних «я» в часі і просторі. Тут він постає в ролях лікаря та пацієнта, в межах відносин між лікарем і пацієнтом. Його голос у тексті звучить чітко, це голос людини, яка має мало часу, яка невтомно бореться, хоча були й інші «я». На цих сторінках не повністю передано його почуття гумору – він був надзвичайно дотепним; його лагідність і ніжність, цінність, якою він наділяв свої стосунки з друзями і рідними. Але це книжка, написана ним; таким був його голос у цей час і таким було його повідомлення; він написав саме це і саме тоді, коли йому це було потрібно. Власне, найбільше я сумую навіть не за сильною, яскравою версією Пола, у яку я вперше закохалась, а за тим красивим, зосередженим чоловіком, яким він був в останній рік життя; Полом, який написав цю книжку – делікатним, але анітрохи не слабким.

Пол пишався цією книжкою, яка стала кульмінацією його любові до літератури – одного разу він сказав, що поезія заспокоює його більше, ніж Святе Письмо – і його здатності створити зі свого життєвого шляху переконливу і сильну розповідь про життя пліч-о-пліч зі смертю. Коли у травні 2013 року Пол повідомив свого найкращого друга електронним листом про те, що в нього невиліковний рак, він написав: «Хороші новини в тому, що я вже пережив двох сестер Бронте, Кітса і Стівена Крейна. Погані новини в тому, що я нічого не написав». Відтоді його подорож стала переходом – від одного захоплення до іншого, від ролі чоловіка до ролі батька і, звичайно ж, від життя до смерті, останньої трансформації, яка на всіх нас очікує. Я пишаюсь тим, що увесь цей час була його супутницею, і також під час написання цієї книжки – заняття, яке давало йому можливість до останнього жити з надією, з делікатною алхімією діяльності й можливості, котру він так вправно описує.

Пола поховали у вербовій труні на краю поля у горах Санта-Круз, з видом на Тихий океан і на узбережжя, багате на спогади: жваві походи, частування морепродуктами, коктейлі на день народження. Двома місяцями раніше, у теплий вихідний день у січні ми вмочили пухкенькі ніжки Каді в солону воду на пляжі під горою. Після своєї смерті Пол більше не був прив’язаний до свого тіла і тому залишив рішення за нами. Я вважаю, ми зробили правильний вибір. Могила Пола звернена на захід, де через п’ять миль за зеленим гірським хребтом починається океан. Навколо нього пагорби, укриті дикою травою, хвойними деревами і жовтим молочаєм. Коли сидиш там, чути вітер, щебетання пташок і метушню бурундуків. Він сам встановлював умови в своєму житті, і тому здається доречним, що місце його поховання сповнене надійності та гідності. Це місце, на яке він заслуговує; на яке ми всі заслуговуємо. Я пригадую рядок із молитви, яку любив мій дідусь: «Знечулені, ми підійматимемось вгору і дістанемось вершин вічних пагорбів, де холодний вітер і дивовижний краєвид».

Але бути в цьому місці не завжди легко. Погода тут непередбачувана. Оскільки Пола поховано з навітряної сторони гір, мені доводилось навідуватись до нього під палючим сонцем, крізь густий туман і холодний колючий дощ. Ця місцина буває настільки ж незатишною, як і спокійною, водночас людною та самотньою – як і смерть та жалоба – але в усьому цьому є краса, і я гадаю, що це добре й правильно.

Я часто відвідую його могилу, беручи із собою маленьку пляшку мадери – вина з місця, де ми провели медовий місяць. Щоразу я виливаю трохи вина на траву для Пола. Коли зі мною приходять батьки і брати Пола, ми розмовляємо і в цей час я гладжу рукою траву так, наче це його волосся. Каді відвідує його могилу перед сном, лягає на ковдру, дивиться на хмарки, що пропливають над головою, і тягнеться руками до покладених нами квітів. Увечері перед панахидою за Полом я, його брати і моя сестра зібрались там разом із двадцятьма найдавнішими, найближчими друзями Пола, і якийсь час я думала, що ми зіпсуємо траву, тому що вилили дуже багато віскі.

Часто я повертаюсь на його могилу і бачу, що голівки квітів, які я там залишила – тюльпанів, лілій, гвоздик – пообгризав олень. Таке використання квітів нічим не гірше за інші, Полові б воно сподобалось. Черв’яки швидко розпушують землю, природні процеси тривають, нагадуючи мені про те, що бачив Пол і що я зараз також ношу глибоко в кістках: нерозривний зв’язок між життям і смертю, здатність іти вперед і знаходити сенс, незважаючи на це, завдяки цьому. Те, що сталось із Полом, трагічно, але він сам не був трагедією.

Я очікувала, що після смерті Пола не відчуватиму нічого, крім пустки і розбитого серця. Мені ніколи не спадало на думку, що можна й далі когось кохати так само, коли його не стане, що поряд з невимовним смутком і болем, від якого іноді я починаю тремтіти й вити, можна відчувати таку любов і вдячність. Пол помер, і я майже щомиті тяжко сумую за ним, але певним чином я відчуваю, що і далі беру участь у житті, яке ми разом створили. «Втрата – це не кінець подружнього кохання, – писав К. С. Льюїс, – а одна з його типових фаз, як медовий місяць. Наше завдання – гідно й віддано прожити і цю фазу нашого подружнього життя». Турбота про нашу доньку, підтримка стосунків з родичами, видання цієї книжки, виконання роботи, наповненої змістом, відвідини могили Пола, туга за ним і вшанування його, наполегливість… моє кохання триває, живе далі в такий спосіб, якого я ніколи не передбачала.

Коли я бачу лікарню, у якій Пол жив, будучи лікарем, і помер, будучи пацієнтом, я розумію, що, якби він жив далі, то зробив би великий внесок в науку як нейрохірург та нейробіолог. Він допоміг би величезній кількості пацієнтів і їхніх родин пережити найскладніші часи в їхньому житті – саме це завдання насамперед привабило його в нейрохірургії. Він був, і залишався б надалі, хорошою і вдумливою людиною. Натомість ця книжка для нього – новий спосіб допомогти іншим, це той внесок, який міг зробити тільки він. Від цього його смерть і наша втрата не стають менш болісними. Але він знайшов зміст у боротьбі. На 136 сторінці цієї книжки він написав: «Ти навіть не можеш досягти досконалості, але ти можеш вірити в асимптоту, до якої невпинно прагнеш». Це була напружена, виснажлива праця, проте він ніколи не вагався. Таке життя він отримав і так ним розпорядився. Книжка «Коли подих стає повітрям» завершена в тому вигляді, у якому вона є.

Через два дні після смерті Пола я зробила запис у щоденнику, адресований Каді: «Коли хтось помирає, про нього зазвичай кажуть гарні речі. Будь ласка, знай, що всі ті чудові речі, які люди нині кажуть про твого тата – правда. Він справді був настільки хорошим і мужнім». Коли я розмірковую про його мету, часто пригадую слова з гімну, написаного на основі «Мандрів пілігрима»: «Хто хоче бачити справжню відвагу, / нехай підходить ближче… він про вигадки всі забуде / і не чутиме, що кажуть люди, / день і ніч гарувати він буде, / щоб стати пілігримом». Рішення Пола дивитись смерті в очі було свідченням не лише того, ким він був в останні години свого життя, а й того, ким він був завжди. Упродовж значної частини свого життя Пол цікавився питанням смерті і тим, чи зможе він стійко її зустріти. Як виявилось, відповідь – так.