Але я повернувся до центральних християнських цінностей – пожертва, спокута, прощення – тому що вони здавались мені надзвичайно переконливими. У Біблії існує напруга між справедливістю і милосердям, між Старим і Новим Заповітами. До того ж у Новому Заповіті написано, що людина ніколи не може бути достатньо доброю: доброта – це саме те, що потрібно, і вам ніколи не вдасться її досягти. Я вважав, що основне послання Ісуса полягає в тому, що милосердя завжди перемагає справедливість.

Більше того, основним посланням первородного гріха могло бути не «завжди почувайтесь винними». Можливо, воно більше схоже на: «У нас усіх є розуміння того, що означає бути добрим, але ми не завжди можемо йому відповідати». Зрештою, можливо, це і є основне послання Нового Заповіту. Навіть якщо ваше розуміння настільки чітко визначене, як у Книзі Левита, ви не зможете прожити життя таким чином. Це не лише неможливо, а й безглуздо.

Звичайно, я не можу нічого сказати про Бога напевне, але базовий факт людського життя переконливо спростовує сліпий детермінізм. Ба більше, ніхто, і я в тому числі, не наділяє одкровення жодним епістемічним авторитетом. Ми всі раціональні люди – одкровення замало. Навіть якби Бог промовляв до нас, ми б назвали це маренням.

Тому я замислився про те, що робити людині, яка хоче стати метафізиком.

Здатись?

Майже так.

Шукати Правду з великої літери, але розуміти, що це завдання неможливо виконати – або, якщо вдасться отримати правильну відповідь, її точно не можна буде перевірити.

Зрештою, немає жодних сумнівів, що кожен із нас бачить лише частину картини. Лікар бачить першу частину, пацієнт – другу, інженер – третю, економіст – четверту, пірнальник за перлинами – п’яту, алкоголік – шосту, монтувальник – сьому, вівчар – восьму, індійський жебрак – дев’яту, пастор – десяту. Одна людина ніколи не вміщає в собі всі людські знання. Вони виникають з відносин, які ми формуємо одне з одним та зі світом і які ніколи не бувають вичерпними. А Правда перебуває десь над ними усіма; там, де наприкінці недільного читання:

«Уже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного, – щоб сіяч із женцем укупі раділи. Правильна й приказка до цього: один сіє, а жне хтось інакший. Послав же і я вас те жати, коло чого ви не трудилися. Інші трудилися, ви ж у їхню працю вступили».

Через сім місяців після того, як я повернувся в хірургію, я зістрибнув з томографа. Це був мій останній скан перед тим, як я завершу резидентуру, стану батьком і моє майбутнє реалізується.

– Хочете подивитись, док? – запитав оператор.

– Не зараз, – відповів я. – У мене сьогодні багато роботи.

Була вже шоста вечора. Мені потрібно було навідати пацієнтів, підготувати завтрашній графік операцій, переглянути знімки, продиктувати медичні записи, перевірити прооперованих тощо. Близько восьмої вечора я сів біля станції для перегляду рентгенологічних зображень у нейрохірургічному кабінеті. Я увімкнув її, подивився на скани моїх завтрашніх пацієнтів – дві нескладні операції на спині – і нарешті ввів власне ім’я. Я гортав зображення так швидко, наче це був кінеограф, порівнюючи новий скан з попереднім. Усе виглядало так само, старі пухлини залишались на своєму місці… окрім. Чекайте-но!

Я відгортав зображення назад. Подивився ще раз.

Ось вона. Нова велика пухлина заповнювала мою праву середню долю. Як не дивно, вона нагадувала повний місяць, що освітив майже весь обрій. Повернувшись до попередніх зображень, я знайшов ледь помітні її сліди – примарного провісника, який зараз повністю вийшов на світ.

Я не почувався розлюченим або наляканим. Вона просто була там. Це був один із фактів про світ, як відстань від Сонця до Землі. Я поїхав додому і розповів Люсі. Був вечір четверга, а нашу зустріч з Еммою було заплановано аж на понеділок, але ми з Люсі сіли у вітальні з ноутбуками і прописали подальші кроки: біопсія, аналізи, хіміотерапія. Цього разу лікування переноситиметься важче, а можливості прожити довго стануть більш недосяжними. Знову Еліот: «На подув льодяний я стрепенувсь і чую за спиною / Стукіт кісток і сміх глумливий, що луна луною».[5] На кілька тижнів чи місяців, а може, й назавжди про нейрохірургію доведеться забути. Але ми вирішили, що все це можна відкласти до понеділка. Сьогодні був четвер, і я вже призначив операції на завтра. Я планував провести останній день в ролі резидента.

Наступного ранку о п’ятій двадцять я вийшов з машини біля лікарні, глибоко вдихнув, вловивши запах евкаліпту і… здається, сосни? Ніколи раніше цього не помічав. Я зустрівся з командою резидентів, яка зібралась разом перед ранковим обходом. Ми обговорили події за ніч, нові випадки, нові скани, відтак пішли оглянути наших пацієнтів перед МіУ або конференцією з моральності і ускладнень – регулярними зборами, на яких нейрохірурги збирались разом, щоб обговорити скоєні помилки і прикрі випадки. Згодом я провів кілька додаткових хвилин з пацієнтом, містером Р. У нього виникло рідкісне захворювання, яке називається синдромом Герстманна. Після того як я видалив з його мозку пухлину, у нього з’явилось кілька характерних дефектів: він втратив здатність писати, називати пальці, лічити і відрізняти правий бік від лівого. Раніше мені лише раз доводилось бачити такий випадок: вісім років тому, коли я був студентом медицини, у одного з перших пацієнтів, якому я надавав нейрохірургічні послуги. У нього, як і в містера Р., була ейфорія – я подумав, що це може бути одним із поки що не описаних елементів синдрому. Однак стан містера Р. покращувався: його мовлення майже цілком відновилось, і він робив лише незначні помилки при лічбі. У нього були гарні шанси цілком одужати.

Ранок минув, і я заходився мити руки перед останньою операцією. Раптом ця хвиля здалась мені нескінченною. Чи це востаннє я мию їх перед операцією? Можливо, так. Я дивився, як мильна вода стікає з моїх рук у водостік. Я зайшов у операційну, одягнений у хірургічний костюм, вкрив пацієнта покривалом і пересвідчився, що кути були гострими й охайними. Я хотів, щоб ця операція була бездоганною. Я розрізав шкіру внизу спини. Це був літній чоловік, спина якого дегенерувала, були стиснуті корінці нерва, спричиняючи сильний біль. Я відгортав жирову тканину, поки не побачив фасцію і не дістався країв його хребців. Я зробив отвір у фасції і обережно відрізав м’яз, поки у рані не проглядало нічого, крім широких, блискучих хребців, чистих і знекровлених. Лікар-куратор зайшов до операційної в той момент, коли я почав видаляти пластинку на задній стінці хребта, кістляві нарости на якій разом з нижніми зв’язками стискали нерви.

– Має добрий вигляд, – сказав він. – Якщо ви хочете піти на сьогоднішню конференцію, я можу попросити іншого резидента закінчити операцію.

У мене почала боліти спина. Чому я заздалегідь не випив додаткову дозу протизапальних таблеток? Утім, ця операція, мабуть, триватиме недовго. Я вже майже закінчив.

– Ні, – відповів я, – я хочу завершити сам.

Лікар-куратор вдягнув хірургічний костюм, і ми разом видалили кістковий наріст. Він почав відтягувати зв’язки, під якими була тверда оболонка зі спинномозковою рідиною і нервовими корінцями. Найпоширеніша помилка на цьому етапі – продірявити тверду мозкову оболонку. Я працював з протилежного боку. Краєм ока я побачив біля його інструмента синю тканину – там почала проглядатись тверда мозкова оболонка.

– Обережно! – застеріг я тої миті, коли ротик його інструмента зачепив тверду оболонку. Рана почала наповнюватись прозорою спинномозковою рідиною. У мене уже більше року не було протікань в жодній операції. Щоб його зупинити, знадобиться ще одна година.

– Дістаньте мікронабір, – сказав я. – У нас протікання.

Коли ми ліквідували наслідки і видалили стиснену м’яку тканину, мої плечі горіли. Лікар-куратор зняв хірургічний костюм, вибачився і подякував, після чого залишив мене самого зашивати рану. Прошарки гарно сходились. Я почав зшивати шкіру нейлоновими нитками. Більшість хірургів використовує скоби, але я був переконаний, що нейлон рідше викликає запалення, і це останнє зшивання я хотів зробити по-своєму. Шкіра з’єдналась ідеально, без напруги, так, наче її взагалі не оперували.