Бували й простіші випадки. Одного разу, показуючи нам ознаки раку на підшлунковій залозі донора, викладач запитав:

– Скільки років цьому чоловікові?

– Сімдесят чотири, – відповіли ми.

– Так само, як мені, – сказав він, поклав зонд і пішов.

Медичний факультет загострив моє розуміння взаємозв’язків між мисленням, життям і смертю. Я розглядав людину у множинності цих аспектів і на останньому курсі описав свої погляди на прикладі стосунків між лікарем і пацієнтом. Ми, студенти-медики, стикалися зі смертю, з муками, ми доглядали хворих, але водночас були захищені від реальної відповідальності, хоча й відчували її. Студенти-медики проводять перші два роки в аудиторіях, спілкуються, навчаються і читають, і весь цей процес скидається на звичайне продовження бакалаврату. Але моя подруга Люсі, яку я зустрів у перший рік навчання (і яка згодом стала моєю дружиною), завжди вміла проникати в підтекст теоретичних праць. Її здатність любити була майже безмежна і стала повчальною для мене. Одного разу вночі, у мене вдома, Люсі сиділа на дивані і уважно переглядала одну за одною безліч хвилястих ліній кардіограм, ламаючи голову над тим, щоб правильно розпізнати миготливу аритмію. І раптом її пройняв здогад, вона все зрозуміла і розплакалась: кардіограма показувала, що пацієнт не вижив. Ті хвилясті лінії на папері були більше ніж лінії – це були сліди фібриляції шлуночків, аж до асистолії, і вони довели її до сліз.

Ми з Люсі вчилися в Єльському університеті на медицині, коли там ще викладав Шеп Нуланд, але я знав його тільки як читач. Нуланд був славетним хірургом-філософом, його відома книжка про смерть «Як ми вмираємо» побачила світ ще тоді, коли я навчався в середній школі, але потрапила мені до рук вже тут, у Єлі. Я знаю дуже мало книжок, які так точно і вичерпно досліджують цей фундаментальний факт існування: усі організми, чи то золота рибка, чи то людське дитинча, помирають. Я читав її ночами в своїй кімнаті, і особливо запам’яталась мені розповідь про бабусю та її хворобу – як в одному пасажі можна так досконало висвітлити ситуацію в такий спосіб, щоб особисте, медичне і духовне звести воєдино. Нуланд згадував, як він дитиною бавився в гру, у якій щипав шкіру бабусі, відтак спостерігав, скільки часу знадобиться, щоб шкіра повернулась на місце – це була ще одна ознака процесу старіння, яка разом із задишкою вказувала на її «поступове сповзання в застійну серцеву недостатність… через суттєве зниження кількості кисню, що його стара кров здатна приймати від старих легень. Але що найбільше впадало в очі, – вів далі автор, – це те, що вона поволі віддалялася від життя…Невдовзі вона перестала молитися, та й все решта перестала так само». Розповідаючи про її смертельний серцевий напад, Нуланд цитує Томаса Брауна з його Religio Medici: «Ми не знаємо, яких зусиль і мук вартує нам прийти в цей світ, але знаємо, що покинути його – нелегка справа».

Я присвятив чимало часу й сил вивченню літератури в Стенфорді та історії медицини в Кембриджі, намагаючись краще осягнути природу смерті, але спромігся осягнути тільки те, що вона й далі залишається для мене незбагненною. І описи Нуланда переконали мене в тому, що такі речі можливо збагнути, тільки зіткнувшись із ними око в око. Я вивчав медицину, щоб здобути свідчення про супутників містерії смерті, її емпіричні і біологічні прояви: глибоко особисті і водночас абсолютно знеособлені.

Мені згадується один епізод з першого розділу книжки Нуланда «Як ми вмираємо» – про те, як автор молодим студентом залишився наодинці з пацієнтом в операційній і серце пацієнта зупинилося. У пориві розпачу він розтяв груди пацієнта і намагався вручну завести його серце, дослівно старався напомпувати в нього життя. Не вдалося. Пацієнт помер, і викладач застав Нуланда закривавленого і зневіреного.

На той час, як я почав вчитися, медична освіта змінилася настільки, що така сцена була просто немислима: студентам майже не дозволялося доторкатись до пацієнта, не кажучи вже про те, щоб відкрити йому грудну клітку. Проте незмінним залишилося величезне почуття відповідальності серед крові і невдач. Але цей студент з книжки закарбувався в моїй свідомості як образ справжнього лікаря.

Перший досвід прийняття пологів став для мене також першим досвідом смерті. Я недавно успішно склав перший іспит зі спеціалізації, підсумувавши два роки інтенсивного навчання – занурення в підручники, пропадання в бібліотеках, заглиблення в конспекти в кав’ярнях, перегляд власноруч зроблених карток у ліжку. Наступні два роки я мав провести в лікарнях та клініках, щоб нарешті переконатися, що застосування теоретичних знань насправді може зарадити стражданням пацієнта і що це не ілюзія – така була моя головна мета. Я почав акушером-гінекологом і пішов працювати в нічну зміну в пологовому відділенні.

Сонце сідало, я прийшов на роботу і дорогою згадував послідовність пологів, періоди, швидкість розкриття шийки матки, можливі положення плоду, ознаки опускання голівки – словом, усе, що може виявитися корисним, коли прийде час. Я був студентом, і моє завдання полягало в тому, щоб вчитися, спостерігаючи за процесом, і уникати втручання в процес. Лікарі-стажисти, які закінчили медичний факультет і тепер завершують навчання за обраною спеціальністю, а також медсестри з багаторічним клінічним досвідом були моїми першими наставниками. Але все-таки страх чаївся всередині – я відчував його присутність – страх, що через якусь випадковість або нещасливий збіг обставин мені доведеться самому приймати дитя і я не впораюсь.

Я зайшов в резидентську, де мав зустрітися зі стажистом. Отже, я увійшов і побачив чорняву молоду жінку, яка, лежачи на дивані, люто жувала сандвіч, дивилася телевізор і читала журнал. Я відрекомендувався.

– О, вітаю! – сказала вона. – Я Меліса. Я буду тут або в кабінеті, покличеш, якщо виникне потреба. Ця пацієнтка, Гарсіа, – цікавий випадок, гадаю, вона подарує тобі найкращий досвід. Їй двадцять два роки, у неї двійня і передчасні пологи. Більше нічого особливого.

Меліса активно їла і поміж тим засипала мене необхідною інформацією: близнятам лише двадцять три з половиною тижні; була надія зберегти вагітність трохи довше, щоб діти встигли краще розвинутись; термін у двадцять чотири тижні вважався піком життєздатності, і кожен додатковий день був важливий; жінка отримувала препарати, що запобігають скороченням матки.

Тут задзвонив пейджер Меліси.

– Ось так, – сказала вона, звісивши ноги з дивана. – Я мушу йти. А ти можеш залишитись тут, якщо хочеш. У нас є цікаві кабельні канали. Або можеш піти зі мною.

Я пішов з Мелісою на сестринський пост. Одна стіна була завішана моніторами, а на них світилися хвилясті лінії.

– Що це таке? – поцікавився я.

– Це показники токометрів і частоти серцевих скорочень плодів. Давай я покажу тобі породіллю. Вона не говорить англійською. Може, ти розмовляєш іспанською?

Я заперечно похитав головою. Меліса привела мене в палату. Було темно. Жінка лежала в ліжку, спокійно, тихо, проводи від апаратури обвивали живіт, відстежуючи її серцебиття і частоту серцевих скорочень близнюків, і посилали сигнал на монітори, які я бачив на посту. Чоловік стояв біля ліжка і тримав дружину за руку, на обличчі його проступала тривога. Меліса прошепотіла їм щось іспанською, а потім ми вийшли.

Протягом наступних кількох годин все було добре. Меліса спала в резидентській. Я намагався розшифрувати нерозбірливі карлючки в медичній картці Гарсії, і це скидалося радше на читання ієрогліфів, але я все-таки відкрив для себе, що її звали Єлена, це була її друга вагітність, вона не мала ніякого передпологового нагляду і ніякої страховки. Я записав назви ліків, які вона вживала, і зробив примітку, що треба буде їх подивитися. Я трохи почитав про передчасні пологи в підручнику, який знайшовся в резидентській. Недоношені дітки, яким вдається вижити, часто наражаються на ризик крововиливу в головний мозок і ризик дитячого церебрального паралічу. Проте мій старший брат Суман народився майже на вісім тижнів раніше, ніж треба, тридцять років тому, але це не завадило йому стати лікарем-неврологом. Потім я підійшов до медсестри і попросив її пояснити мені, що означають ці хвильки на моніторі, які розібрати було не легше, ніж лікарський почерк, але по них можна принаймні зрозуміти, чого чекати: спокою чи біди. Медсестра кивнула і почала для мене вголос відчитувати лінію материнського серцебиття і зіставляти з нею показники серцевих скорочень плоду: