Тим часом як більшість медиків лікують хворобу, нейрохірурги працюють у тиглі людської ідентичності (індивідуальності): кожна операція на мозку, в силу необхідності, передбачає маніпулювання із субстанцією нашого «я», і кожна розмова з пацієнтом, який пережив таку операцію, лише підтверджує цей факт. Крім того, для пацієнта і членів його родини операція на головному мозку, як правило, буває найбільш драматичною подією в житті і тому справляє величезний вплив. У такі переломні часи питання полягає не просто в тому, жити чи померти, а в тому, як варто прожити життя. Чи готові ви проміняти здатність розмовляти – коли йдеться про вас або вашу матір – на кілька додаткових місяців німотного життя? Чи погодились би на візуальне розширення сліпої плями в обмін на усунення невеликої ймовірності загрозливого крововиливу в мозок? Чи поступились би рухливістю правої руки заради того, щоб зупинити судоми? Скільки страждань ви дозволили б витерпіти вашій дитині, перш ніж сказати, що краще вже смерть? Оскільки мозок опрацьовує наш життєвий досвід, будь-яка нейрохірургічна проблема змушує пацієнта і його родину, бажано з врахуванням думки лікаря, відповідати на питання: що робить життя змістовним настільки, щоб жити далі?

Мене захопила нейрохірургія з її невблаганним закликом до досконалості; спираючись на античний принцип калокагатії,[3] я вважав, що треба прагнути моральної, емоційної, психічної та фізичної досконалості. Здавалося, нейрохірургія перебуває в найбільш складній і відвертій конфронтації із самим сенсом життя, людською ідентичністю та смертю. На додачу до власних непомірних навантажень нейрохірурги опановують і кілька суміжних областей: інтенсивну терапію, неврологію та рентгенологію. Я розумів: мені не досить тренувати свій розум і руки – необхідно тренувати також очі та всю решту органів, які могли б знадобитись.

Мета була висока й амбітна: можливо, я теж міг би стати одним із цих універсальних фахівців, які проникають до самої гущавини емоційних, наукових і духовних проблем і віднаходять або прокладають шляхи порятунку.

Після закінчення медичного факультету я і моя Люсі, щойно одружені, вирушили до Каліфорнії в резидентуру: я мав пройти її в Стенфорді, а Люсі – в Каліфорнійському університеті. Ми вже офіційно закінчили медфакультет, отже, тепер нас чекала справжня відповідальність. За короткий час я знайшов у лікарні добрих друзів: Вікторію, мою колегу, і Джеффа, судинного хірурга, резидента, старшого від нас на кілька років. За наступні сім років навчання ми мали піднятися від ролі статистів у медичних драмах до виконавців головних ролей.

Інтерн першого року навчання – це наче писар на тлі картин життя і смерті, хоча навіть тоді навантаження величезне. Першого ж дня в лікарні керівник резидентури сказав нам:

– Резиденти-нейрохірурги не просто найкращі хірурги, ні – ми найкращі лікарі в лікарні. Це наша мета. Дозвольте нам пишатися вами.

Головний мимохідь зазирнув до кабінету:

– Завжди їжте лівою рукою. Ви повинні навчитися володіти обома руками однаково.

Один зі старших резидентів порадив:

– Повсякчас пильнуй: головний переживає розлучення, так що він зараз накинеться на роботу, як звір. Не заводь з ним розмов ні про що.

Інтерн-випускник, який мав би мене підтримати і допомогти зорієнтуватися, натомість просто тицьнув мені список, у якому було сорок три пацієнти, зі словами:

– Єдине, що можу сказати: вони завжди здатні тебе замучити, але вони нездатні зупинити годинник, – і пішов собі.

Перші два дні я не виходив з лікарні, тільки й робив, що цілими днями заповнював величезні, нереальні стоси паперів. Проте коли ви працюєте в лікарні, то папери тут – не просто папери: це справжні оповідання, фрагменти романів, повні небезпек, поразок і перемог. Наприклад, восьмирічний хлопчик на ім’я Метью одного разу потрапив в лікарню з головним болем, його обстежили і виявили пухлину мозку, що прилягала до гіпоталамусу. А гіпоталамус, як відомо, регулює наші базові потреби: сон, голод, спрага, секс. Тож залишити частину пухлини означає приректи хлопчика на курси опромінення, наступні операції, мозкові дренажні трубки… словом, відібрати у нього дитинство. Повне видалення пухлини врятує від цього, але існує ризик ушкодження гіпоталамусу, що може зробити Метью жертвою власних бажань. Хірург зробив так: провів крізь ніздрю мініатюрний ендоскоп і пробурував отвір в основі черепа. Усередині він чітко побачив і акуратно видалив пухлину. За кілька днів Метью гасав палатою, тягав цукерки в медсестер і збирався додому. І вже вночі я радісно заповнював безкінечні сторінки його документів на виписку.

А у вівторок я втратив першого пацієнта.

Це була жінка, вісімдесятидворічна, маленька й чепурна, найздоровіша особа у відділенні загальної хірургії, де я інтерном пробув один місяць. (Патологоанатом, котрий робив розтин, був вражений, коли довідався, скільки їй було років, аж вигукнув: «У неї всередині все як у 50-річної!») Її поклали в лікарню через закреп внаслідок незначної кишкової непрохідності. Шість днів ми чекали з надією, що її кишки самі стануть на місце, а потім провели невелике хірургічне втручання, спробу дещо направити. У понеділок, близько восьмої години вечора, я оглядав її, пацієнтка була жвава, усе було нормально. Ми з нею розмовляли, я вийняв з кишені свій денний розклад і викреслив останній пункт – перевірити місіс Гарві. Тепер можна було йти додому і трохи відпочити.

Невдовзі після півночі задзвонив телефон. Хворій раптово погіршало. З безтурботністю канцеляриста, якого зненацька відірвали від роботи, я сів у ліжку і випалив призначення: один літр рінгера лактату, ЕКГ, рентген грудної клітки, терміново – я вже виїжджаю. Відразу подзвонив своїй керівничці, вона порадила зробити аналізи і подзвонити їй, коли буде відомо, що до чого. Я помчав у лікарню, до місіс Гарві – вона важко дихала, її серце шалено калатало, її кров’яний тиск упав катастрофічно. Поліпшення не наставало попри всі мої зусилля, і, оскільки я був єдиним на всю хірургію черговим інтерном, мій пейджер гудів невпинно. Деякими вимогами я нехтував (від пацієнтів, які потребували медикаментозного сну), інші брав до уваги (про розрив аневризми аорти у відділенні швидкої допомоги). Я тонув, знову виринав на поверхню, пробував безліч напрямів, смикав за тисячі ниточок, але стан місіс Гарві так і не поліпшувався. Тоді я перевів її у відділення інтенсивної терапії, де її накачали ліками і розчинами, щоб вберегти від смерті, а я провів наступні кілька годин між пацієнтом з відділення швидкої допомоги, якому загрожувала смерть, і пацієнткою з відділення інтенсивної терапії, яка вмирала. О 5:45 ранку пацієнта з аневризмою повезли в операційну, а стан місіс Гарві дещо стабілізувався. Щоб залишатися при житті, їй необхідно було 12 літрів внутрішньовенних рідин, два контейнери крові, апарат штучної вентиляції легень і ще три допоміжні апарати.

Коли я нарешті, десь о п’ятій вечора, пішов додому, місіс Гарві почувалася не краще – але й не гірше. А вже о сьомій вечора мені подзвонили з лікарні: місіс Гарві в термінальному стані, медики відділення інтенсивної терапії проводять серцево-легеневу реанімацію. Я знову кинувся в лікарню, пацієнтка знову вижила. Тимчасово. Тепер вже я не біг додому, про всяк випадок, а повечеряв поблизу лікарні.

О восьмій годині вечора телефон знову задзвонив: місіс Гарві померла.

Я пішов додому спати.

Мав якесь дивне відчуття, щось середнє між досадою і жалем. Невідомо з якої причини місіс Гарві виринула з паперових хвиль документів, щоб стати моєю пацієнткою. Наступного дня я був присутній на розтині її тіла, спостерігав, як патологоанатом робив розріз і видаляв органи. Я оглянув їх сам, провів рукою над ними, перевірив усі вузли, які зав’язав у кишківнику. Відтоді я вирішив ставитись до своїх паперів, як до пацієнтів, а не навпаки.

Того року мене переслідувала тінь власної смерті. Деколи вона визирала з-за рогу, деколи зненацька я відчував її присутність в кімнаті, і це мене бентежило. Були тут також люди, чию смерть я бачив на власні очі…