1. Один пияк, його кров уже втратила здатність зсідатися, і він помер, стікаючи кров’ю під шкірою. Синці з кожним днем ширились його тілом. Перед тим як у нього почалося марення, він поглянув на мене і сказав:
– Це несправедливо – я завжди розбавляв напої водою.
2. Жінка-патологоанатом, померла від запалення легенів, довго хрипіла, аж нарешті затихла і покотилася на розтин – з останнім візитом в патанатомічну лабораторію, де провела стільки років життя.
3. Чоловік, якому провели малоінвазивну нейрохірургічну процедуру, щоб порятувати його від раптових блискавичних нападів болю, що терзали його обличчя: крихітні краплі рідкого цементу помістили на нерв, відповідальний за певну ділянку, щоб запобігти тискові на судину. Через тиждень у пацієнта почалися постійні нестерпні болі голови. Лікарі провели всі можливі дослідження, але жоден діагноз так і не підтвердився.
4. Десятки жертв черепно-мозкової травми: через суїциди, бійки на п’яну голову, мотоциклетні і автомобільні аварії. Ага, і напад лося.
Бували хвилини, коли тягар всіх цих випадків ніби матеріалізувався. У повітрі панувало горе і страждання. Зазвичай ти вдихав його, навіть не зауваживши. Але надходив день, якийсь вологий задушливий день, коли цей тягар налягав тобі на груди всією своєю вагою. І бувало, ти так почувався в лікарні довший час: наче в задушливій пастці нескінченних літніх джунглів, мокрий від поту, посеред дощу, на який перетворюються сльози родичів пацієнтів, що помирають.
На другому році резидентури вперше дозволяється самостійно надавати невідкладну допомогу. Деяких пацієнтів не вдається врятувати. Інших – вдається: одного разу, також уперше, я перевіз коматозного пацієнта з відділення невідкладної допомоги в операційну, відпомпував кров із черепа, а потім дивився, як він прокидається, заводить розмову з родичами, скаржиться на шрам на голові, – я просто розчинився в ейфорії, у якомусь радісному подиві, ходив довкола лікарні о другій годині ночі, аж поки не збагнув, що загубився і не можу визначити, де я. Мені знадобилося сорок п’ять хвилин, щоб знайти дорогу назад.
Мій розклад полетів в тартарари. Як резиденти ми працювали не менше ніж сто годин на тиждень; хоча офіційний регламент обмежував робочий час до вісімдесяти восьми годин на тиждень, проте щодня була ще якась робота, яку конче належало зробити. Очі сльозяться, голова пульсує, о другій ночі ковтаєш енергетичні напої. На роботі ще якось тримаєшся купи, але, як тільки виходиш з лікарні, виснаження валить з ніг. Ледве пробираєшся через стоянку до своєї машини і часто засинаєш в ній, перш ніж їхати додому спати.
Не всі витримували таке навантаження. Один просто ніяк не міг визнати свою провину або відповідальність. Він був талановитим хірургом, але ніколи не визнавав, що припустився помилки. Одного разу ми сиділи з ним в резидентській, і він попросив допомоги в порятунку його кар’єри.
– Ти мусиш зробити одну річ, лише одну: подивись мені в очі і скажи: «Пробач. Я винен в тому, що сталося, і я зроблю все, щоб це не повторилося знову», – сказав я.
– Але ж це була медсестра, це вона!..
– Ні. Це ти. Ти маєш це зрозуміти і сказати. Спробуй ще раз.
– Але…
– Ніяких «але». Просто повтори ці слова.
Так тривало приблизно годину, поки я зрозумів, що він приречений.
Потім мене вразила ще одна дівчина, яка вирішила цілком проміняти свій фах на нижче оплачувану роботу консультанта.
А дехто взагалі розчарувався.
Мірою вдосконалення майстерності зростала і моя особиста відповідальність. Здатність безпомилково визначати, чиє життя можливо врятувати, чиє неможливо, а чиє не варто – це недосяжна вершина прогностичних здібностей. Я помилявся. Коли, наприклад, зробив ургентну операцію, рятуючи мозок лише настільки, щоб він підтримував серцебиття, і пацієнт лишився живий, але не спроможний розмовляти, змушений їсти через зонд, приречений на існування, якого ніколи собі не бажав би… Я сприймаю цей випадок як жахливу невдачу, як щось страшніше, ніж смерть. Стан сутінкового потьмарення свідомості стає непосильним тягарем для близьких, такого пацієнта зазвичай відпроваджують до спеціальної установи, де родичі відвідують його дедалі рідше, аж поки неминучі летальні пролежні чи пневмонія не покладуть цьому край. Дехто визнає таке життя і наполягає на тому, щоб його зберегти, і приймає його, дивлячись правді в очі. Але багато хто не може або не хоче розв’язувати цю проблему, і нейрохірург мусить вміти вирішувати все сам.
Я почав свій шлях в медицині, поміж іншого, з полювання на смерть: я хотів зрозуміти її, викрити її, подивитися їй просто в очі, не змигнувши. Нейрохірургія цікавила мене не тільки тим, що обіймала мозок і свідомість, але й тим, що в ній перепліталися життя і смерть. Я думав, що життя в просторі між цими двома силами не лише забезпечить мені поле для проявів активного співчуття, але піднесе цілу мою істоту: подалі від дріб’язкового матеріалізму, від бундючних марнот, ближче до правдивої суті, до самого серця, до справжніх роздумів про життя-і-смерть, до справжнього вибору і боротьби… поза сумнівом, лише тут я знайду ту трансцендентність, якої так потребую.
Але в щоденній праці я помічав наростання якихось цілком інших процесів. У розпалі нашої нескінченної навали травм голови я почав підозрювати, що постійне перебування в такій безпосередній близькості до джерела світла загрожує мені сліпотою, так само, як тому, хто, бажаючи вивчити астрономію, упритул би дивився на сонце. Мені ще не доводилось бути разом з пацієнтами в їхні ключові моменти, я лише був причетний до цих ключових моментів. Я бачив багато страждань; гірше, що я став звикати до них. Потопаючи, навіть в крові, ти адаптуєшся, пристосовуєшся, навчаєшся плавати, добре плавати, навіть радіти життю, хапаєшся за медсестер, лікарів та інших, хто тримається за той самий пліт, кого несе та сама течія. Ми з моїм старшим колегою Джеффом спільними зусиллями рятували травмованих пацієнтів. Він кликав мене у травмопункт, коли траплялася супутня травма голови, і ми завжди працювали разом. Ретельно оглянувши живіт хворого, він чекав від мене прогнозу щодо когнітивних функцій. Одного разу я відповів:
– Ну, він може бути сенатором, тільки якогось невеличкого штату.
Джефф розсміявся, і з цього моменту чисельність населення певного штату стала нашим критерієм у визначенні важкості травм голови.
– То що там у нас, Вайомінг чи Каліфорнія? – запитував Джефф, визначаючи оптимальну інтенсивність програми реабілітації.
Або я казав:
– Джеффе, я знаю, що в нього стрибає кров’яний тиск, але мушу взяти його на операцію, бо інакше йому доведеться перебратися з Вашингтона до Айдахо – то можеш його стабілізувати?
Одного разу я сидів у кафетерії за обідом – він у мене складався з дієтичної коли та морозива – і раптом мій пейджер повідомив, що з’явився пацієнт з тяжким ушкодженням голови. Я кинувся до травмопункту, автоматично засунув морозиво за комп’ютер і тут же наштовхнувся на парамедиків: вони привезли каталку з потерпілим і чітко повідомили деталі: «Чоловік, двадцять два роки, аварія на мотоциклі, сорок миль на годину; здається, мозок витікає через ніс…»
Я відразу взявся до роботи: викликав анестезіологів, оцінив стан хворого і його життєво важливі функції. Після того як йому успішно провели інтубацію, я уважно оглянув його: потовчене обличчя, дорожній бруд, зіниці розширені. Ми ввели йому маннітол, щоб зменшити набряк мозку, і відвезли до сканера: розбитий череп, важка дифузна кровотеча. Я вже дивився на нього з думкою про операцію – планував місце розтину, бурування кістки, відпомпування крові. Аж раптом у нього впав тиск. Ми мерщій повезли його назад в травматологію, але поки лікарська бригада прибігла, у нього зупинилося серце. Довкола почалася метушня: катетери занурили в його стегнові артерії, трубки – глибоко в груди, медикаменти вводили в крапельницю і повсякчас кулаками штовхали його серце, щоб воно помпувало кров. Але через тридцять хвилин ми дозволили йому померти. Ми всі дійшли тихої згоди, що з такою травмою голови краще смерть.